По будинку лазили. Це відчувалося в кожному закутку. Хтось чужий нишпорив тут усюди. Багато чужинців нишпорили.
Реґулус стояв посеред передпокою і бридливо кривив лице. Єдиний момент в його житті, який він міг прирівняти за рівнем мерзенності до цього відчуття — це коли Темний лорд використав проти нього виманологію.
Приниження.
Ось що він відчував.
Це почуття відштовхувало від дому. І дім більше не був собою — постарілий, занедбаний, захаращений, з переставленими меблями і диким портретом, в якому неможливо було впізнати Вальбурґу Блек.
Це не його дім.
Реґулус сів на сходинки в передпокої і навіть не звернув на це уваги, хоча раніше ніколи собі такого не дозволяв. Єдиний раз, коли його дупа торкалася цих сходинок — це коли вони з Сіріусом побилися й покотилися вниз. Це була ганебна маґлівська бійка, з якої він вийшов з поламаним підмізинним пальцем і трохи покришеним его.
До вух долинув якийсь крекіт і Реґулус не одразу зрозумів, що це його власний сміх. Хихотіння піднялося вгору горлом, наче блювота, і вирвалося назовні химерним реготом. Він не стримував себе. Здавалося: якщо він зараз замовкне, то миттю збожеволіє від усього цього. Від дому, від старезного Крічера, від того, що нікого з його близьких більше не існує, а він є, він тут, він планував здохнути у печері.
Сміх поволі перетворився на схлипи. Реґулус міцно притиснув руки до обличчя, наче намагаючись втиснути ті срані сльози назад. «Не реви, не реви, не реви». Але він був занадто жалюгідним для цього, звісно ж, він почав ревіти як якась ганчірка. Зі сльозами на поверхню викочувалася лють. Він не хотів так, він не хотів нічого більше, і вже точно не життя, воно йому не треба. І цей дім, такий як зараз, він не потрібен.
Реґулус вихопив чарівну паличку й заволав:
— Бомбарда!
***
Асторія, здається, тримала спину ще рівніше, ніж зазвичай, і Герміоні цього було достатньо, щоб почуватися жахливо. Хотілося втекти, але їй просто не було куди податися.
Якийсь час вони обидві мовчки дивилися на будинок крізь ґрати воріт. Герміона все більше почувалася непроханою гостею. Ще й Дафна там буде, та й загалом чим вона думала, коли напрошувалася переночувати в чистокровки. Уф. (Ну, насправді вона чомусь була переконана, що Асторія не живе з батьками, а це виявилося не так!)
— Що ж, ходімо! — Ґрінґрас гучно зітхнула, наче наважувалася стрибнути з триметрової вишки у воду, і прочинила браму.
Гравій приємно зашурхотів під їхніми ногами. Слідом за Ґрінґрас Герміона проминула коротку підʼїзну доріжку, що робила коло навколо фонтана зі скульптурою: знадвору спостерігач міг бачити прекрасну класичну статую з крилами, а з боку маєтку ставало зрозуміло, що це така собі дволика віла, бо вона мала ще одне хиже пташине лице. Погляд хижачки впирався саме в потилицю відвідувачеві, коли той стояв біля парадних дверей.
— Чарівний будинок, — видихнула Герміона, поки вони чекали, коли хтось відгукнеться на стукіт. — Я ще не бувала в маєтках чистокровців.
Вона вирішила не згадувати свою мандрівку до Мелфоїв. І будинок на площі Ґримо — це ж не маєток. Цікаво, до речі, а де пафосні палаци Блеків? Не може ж їх не бути у такого «шляхетного й давнього роду»?
— Оу, — здається, Асторія сьогодні ніяковіла від кожного слова Герміони. — Так, ми живемо дещо замкнуто… Це не те щоб я не хотіла запрошувати тебе, ми не як інші чистокровці. Хоча у багатьох зараз є сумніви щодо нас. І це, певно, зрозуміло. Ми не взяли участі у битві за Гоґвортс і…
Двері прочинилися перш ніж Герміона встигла бодай якось відреагувати на несподівану тираду.
— Вітаємо! — дружно засяяли посмішками пан і пані Ґрінґраси.
Герміона ще не встигла оговтатися від потоку слів Асторії, а вже споглядала дивовижно молоду матір дівчат.
— Проходьте-проходьте! — щедро сипала посмішками пані Ґрінґрас.
Герміона сама не помітила, як опинилася всередині, а її пальто вже висіло у шафі при вході. Пан та пані Ґрінґрас навперебій балакали.
— Сьогодні на вечерю запечена качка, — оголосила пані Ґрінґрас.
— Ого, святково! — схвалила Асторія.
— А тут у нас комод сімнадцятого століття… — паралельно провадив екскурсію в пишноти фамілії пан Ґрінґрас.
— Тату, — шикнула на нього Асторія після чергового вихваляння.
Герміона слухала лише в піввуха, більше витріщалася. Вона очікувала побачити щось пафосно похмуре, таке, як у Блеків чи Мелфоїв. Ні, пафосу у Ґрінґрасів було вдосталь, просто все навколо було світле, повітряне й не здавалося застарілим попри походження з 17 століття. Не пахло цвіллю чи пилом. Не було холодно. Гарний дім, про що Герміона й повідомила за вечерею, намагаючись розжувати качку, яку пані Ґрінґрас приготувала власноруч.
— О, дякуємо! — перебільшено зраділо сімейство.
Точніше, всі, окрім Дафни. Та сиділа з краю столу, похмуро жлуктила вино й кидала презирливі погляди на батьків. А потім покликала хатнього ельфа і підкреслено їдким тоном наказала принести щось їстівне.
Поява ельфа викликала якесь нервове пожвавлення за столом і Герміона запідозрила, чи не намагалися його сховати від її очей. Це припущення розвеселило її.
— Дафно, Ребекка готувала сама, старалася, — забуркотів пан Ґрінґрас.
— О, любий, нічого страшного, — відмахнулася його дружина.
— Ні, Ребекко, Дафна мала б проявити більше поваги, — стояв на своєму господар.
— Вона ж сама сказала, що все ок! — огризнулася Дафна.
Асторія долила вина собі й Герміоні.
— Ребекка наша мачуха, — пояснила вона згодом, коли їм двом вдалося втекти від розборок за столом. — Дафнисько її всю дорогу терпіти не може.
Це пояснювало, чому Ребекка така молода.
— А ти? — спитала Герміона.
— Мені вона одразу сподобалася, — сяйнула посмішкою Асторія. — З нею завжди можна потеревенити про шмотки. Дафну вони не дуже цікавлять, вона… гм, — Асторія на мить зависла, зробивши якесь відкриття. — Вона буквально як похмура версія тебе, — і вона гигикнула. Тільки тут Герміона зрозуміла, що приятелька напідпитку.
— Можливо, мені варто поговорити з психологом про свій вибір друзів, — весело додала та. — Знаєш, емоційно відсторонена сестра-відмінниця, намагання відіграти гарний варіант наших стосунків, бла-бла-бла.
Вона завалилася на ліжко.
Герміона не знала, як на це відповісти. Кімната Асторії була така ж світла й елегантна, як і решта будинку. Дуже затишне місце.
— Співчуваю щодо твоєї матері.
— Нащо, вона не вмерла, — хихикнула Асторія. — У неї сталася нова любов і вона переїхала жити на континент, до Чехії, здається.
— Оу, — тепер Герміона почувалася ще більш незручно.
Асторія, втім, не довго журилася.
— А знаєш, чому я сьогодні вдома і маю для тебе море часу? — вона всілася зручніше і налила собі ще вина з таці, яка безгучно матеріалізувалася перед нею.
— Певно, тут криється якась таємниця, — сказала Герміона, спостерігаючи, як Асторія ледь не промахнулася повз бокал.
— Ми з Тео розійшлися.
Брови Герміони стрімко злетіли вгору. Вона сіла біля Ґрінґрас, не знаючи точно, чи треба її обійняти.
— Співчуваю.
Але й тут це виявилося зайвим.
— Е, — Асторія наморщила носа. — Я рада, що він зі мною розійшовся. Полегшення. Там уже давно все здохло. І я хочу сказати ще дещо.
Запала мовчанка. Герміона сьогодні була зовсім не в ударі і навіть не могла визначити, чи ця мовчанка драматична, сумна абощо. Може, Рон назавжди заразив її чутливістю колоди?
Асторія набрала повні груди повітря. Потім гучно видихнула.
— Пообіцяй мені, — почала вона. Слово пообіцяй виявилося збіса важким для людини, в якої заплітався язик.
— Пообіцяти що?
Обличчям Ґрінґрас проскочив якийсь дивний вираз. Винуватий — сказала б Герміона, однак була не певна. Бо де б Асторія встигла напартачити? Вони не бачилися сто років через те, що Ґрінґрас намагалася осісти в хаті Нотта, як той і хотів, стати компаньйонкою в його відлюдництві. Іноді Герміоні здавалося, що Асторія як дзеркало Яцрес для своїх хлопців — щоразу показує те, що їм хочеться, підлаштовується під них і важко визначити, де справжня вона.
— Пообіцяй ніколи не зустрічатися зі слизеринцями! — вигукнула Асторія і не чекаючи відповіді нестримно зареготала.