Герміона до полудня ніжилася у ліжку. Це було її недільним ритуалом: суворі правила зметено вбік, чіткі розклади й біганина відкинуті, вона дрихне, їсть поза домом щось смачне, забуваючи про свою постійну економію, і читає художку замість звітів чи праць із соціології. Останнім пунктом вона балувалася не тільки у вихідні. «Ти така шибайголова», — коментував таке Рон. Спочатку це звучало як дружня іронія з відтінком пустощів, потім — як сарказм у стилі «Яка нудна моя дівчина». Моментами Герміону досі дивувало, як по-різному ми ставимося до одних і тих самих речей на початку й наприкінці стосунків: усе, що було милотою, одного дня перетворюється на привід для роздратувань. Ти перетворюєшся на такий привід. Несправедливо, що всі Візлі досі дулися на Герміону. Вона зробила послугу і собі, і Рональду, коли завершила те, що й так — як там казала Асторія? — здохло.
Герміона понуро зітхнула й поглянула на пасмо свого волосся. Промінь сонця підкрався до ліжка й гарно підсвітив хвильки кучерів. А тоді вона подумала про волосся Блека, як він іноді поправляв це багатство, проводячи по пишній гриві долонею і примудряючись однією рукою відкинути з лоба все, що йому заважає. О боже, ото вона вчора пригрузила його своїми планами суспільних змін! Герміона аж ляснула себе по лобі. Вчора вона випила зайвий коктейль, а коли так бувало, вона завжди ставала надміру балакучою й товариською. Треба принести Блеку булочку з кав’ярні як компенсацію за вчорашні тортури.
На цій думці Герміона нарешті вилізла з-під ковдри.
Вона любила свою спальню. Тільки у спальнях дурнувата сутність будинку жодним чином не проявляла себе, а ще тут було затишно. Обжито. По-герміонівськи. Стоси книжок усюди, ідеальна чистота й маґлівська крихітна картина на стіні. Кактус скопитився. На жаль, такий фінал життєвого шляху рослин теж був дуже герміонівським.
З кімнати вона вибралася аж о першій: в улюблених кросівках і м’якенькому спортивному костюмі. Час пожертоньки у фенсі-кафе. Та біля бібліотеки вона мусила зупинитися. Звідти долинув, ем, дикий ржач. Що це таке неймовірно смішне читає Блек? Та ні, це не її справа. Герміонина нога зависла над сходинкою — ще один вибух сміху. Ні, вона все-таки гляне.
Вона рішуче покрокувала до бібліотеки, настільки рішуче, щоб точно не передумати і з розгону прочинити двері. Блек, який розвалився у кріслі, перекинувши одну ногу через бильце, прудко склався в позу джентльмена з рівною спиною і колінками разом. Герміоні аж стало соромно, що вона перервала його відпочинок.
— Вітаю, — витиснула посмішку вона, почуваючись незручно.
Блек закрив половину обличчя книгою: це були інтерв’ю Луни з Гаррі.
— Вітаю, героїня війни, — загадковим тоном сказав він.
— Це ти з мене тут регочеш? — дещо агресивно поцікавилася Герміона.
Що смішного в цій книзі? Клятий чистокровець.
Реґулус поклав книгу на коліна.
— Ні. З себе.
Герміона заклякла від несподіваної відповіді. Спробувала пригадати, що конкретно написано в тому інтерв’ю.
— Ну і зі Снейпа, звісно. Два достойники, — з сарказмом прокоментував Реґулус.
Герміона схрестила руки на грудях.
— Ну, Снейп справді був дуже хоробрим, — сказала вона. Хотілося ще додати «І він загинув, негарно сміятися», але щось підказувало, що це сарказму Блека не спинить.
— Авжеж, — фиркнув Реґулус. — Сам насрав, сам розгріб.
Герміона приголомшено округлила очі.
— Усе життя був повернутий на Лілз, лицар у сяйливих обладунках, — продовжувала лити отруту зміюка Блек.
— А ти? — обурилася Герміона.
— Я теж лайно, — легко погодився він.— Це зі мною назавжди. Ненавиджу словосполучення «виправити помилки». Їх неможливо виправити. Що б я не робив, це буде зі мною — гачок у моєму минулому, точка, в якій шлях повернув. І все.
Він говорив спокійнісінько, наче просто констатуючи факти, але пальці на його лівій руці мимоволі посмикувалися. Здається, він цього не помічав.
Герміоні аж стало шкода його. А ще промайнула думка, що він принц драми, але жаль таки переважив.
— Ну, ти був зовсім молодим… — почала вона.
— Як і ти, але ти зробила кращі вибори, — заперечив він.
З цим не посперечаєшся.
— Мені важко уявити якусь маґлороджену на боці Смертежерів, вважай мене прагматичною, — легковажно кинула вона.
Блек дивно поглянув на неї.
— Я учора весь вечір слухав твої плани з покращення суспільства. Ти не схожа на прагматика.
Герміона трохи зашарілася. Це правда. Вона хотіла, щоб світ був справедливішим. А ще вона справді вважала, що Блек дуже мужньо намагався виправляти свої помилки.
— Я планую йти їсти, — сказала вона. —Може, тобі щось принести?
— Ні, дякую, — після паузи відгукнувся Реґулус.
— Гаразд, — Герміона вже розвернулася, щоб іти геть, аж тут її осяяло. — А у тебе взагалі є гроші? Бо твої рахунки ще в Гаррі.
Блек вагався, що вже було відповіддю на питання.
— Ні.
Він хотів повернутися до книги, але Герміона нажахано скрикнула:
— Стривай, а що ти тут взагалі їв?
У Блека запалали вуха. Поки він придумував, що сказати, Герміона запропонувала:
— Давай я тебе пригощу. Якщо захочеш, потім повернеш гроші.
Коли через десять хвилин вони вийшли з будинку, Герміона вже не так любила свій спортивний костюм. Блек вбрався в пальто й брюки і випромінював елегантність. На ногах в нього при цьому були кеди і Герміоні було важко сказати, чи це навмисна частина стилю, чи він не до кінця знається на діловому одязі маґлів.
— То ти добре знав маму Гаррі? — спитала Герміона трохи згодом. На запитальний погляд пояснила: — Ти назвав її Лілз, так по-товариському.
— Ні, не знав, просто в Сіріуса підчепив.
Блек поглянув на неї кришталево чистими очима. Схоже, так і було.
***
«Пиздіти як дихати», — Вальпурґа вчила їх цього мистецтва змалечку. Звісно, Реґулус знав Лілі Еванс. Звісно, він пускав на неї слину весь свій третій курс, практично руку собі стер, думаючи про неї по ночах. Але згодом його попустило — настільки, що він забув про існування маґлонароджених поряд, що Еванс була однією з них. Вони перетворилися в його уяві на якусь безлику загрозу зі злою волею, яка хоче зруйнувати порядок речей. Проте правда була в тому, що цей порядок мав бути зруйнований.
— А ти завжди пригощаєш обідом своїх підопічних? — спитав Реґулус і одразу ж подумки відважив собі стусана.
Це було нетактовно — так, наче він тут винюхує ставлення до себе.
— Ні, — відповіла відьма й почервоніла.
Так, відповідь робила це питання ще нетактовнішим.
«Який же я бовдур». Уся причина була в тому, що йому соромно пригощатися обідом. Він же цей, нащадок нев’їбенних Блеків. «Так-так, моє крихке его страждає», — визнав Реґулус перед тією частиною себе, яка нещадно його картала.
— Але зазвичай я не живу у своїх підопічних, — вирулила цей незручний момент міс Ґрейнджер. — Так, це не дуже етично, тому мені шукають заміну, до речі.
— Ага, — простягнув Реґулус.
Тобто ще нові люди. Непривабливо. А також дивовижно, що після всіх перипетій свого буття Смертежером він здатен на таку соціальну тривожність. Може, мало його ще життя потріпало?
По той бік скверу досі стояла знайома йому книгарня-кав’ярня «Старий лев». Він на мить аж здивувався. Звісно, тут уже не раз робили ремонт і всередині стояли зовсім інші столи — певно, модніші, але суть не змінилася: тут можна було поснідати й випити кави, а тоді обрати книжку.
— Ти так впевнено поводишся в маґлівському районі, — раптом сказала його супутниця.
Яка уважна. Але не дивно: судячи з того, що Реґулус вичитав про неї в книзі, вона була просто супергероїнею.
Вигадувати відмовки Реґулус не хотів.
— Я бував тут.
Виявилося, що від батьків дуже легко сховатися, якщо просто вийти у маґлівський світ. Колись він просиджував тут годинами з книжкою і сендвічем.
— Серйозно, ця кав’ярня така стара? — захоплено вигукнула Герміона, а потім почервоніла. — Перепрошую.
Реґулусу нічого не залишалося, окрім як прийняти це як є. Крізь велике вікно на стіл сіялося осіннє сонячне світло і бажання сумно лежати в бік цвинтаря кудись поділося. Треба частіше вибиратися з понурого дому Блеків.
— Але ми з кав’ярнею непогано виглядаємо як на таку старовину, — посміхнувся він.
Герміона засміялася з ноткою полегшення.
— Люблю це місце, — сказала вона. — Щоправда, дещо небезпечно його відвідувати, дуже легко піти геть з книгою, а потім ще з однією, а потім книги займають усе місце в кімнаті.
— Прекрасний сценарій, — відказав Реґулус.
Вона затнулася і якось дивно поглянула на нього. Оцінююче?
Офіціантка принесла каву. Герміона відсьорбнула і потім знову здивувала:
— І ти, певно, брав тут книги?
Реґулус відчув, що червоніє. І що по-тупому почувається беззахисним. Так наче вона читає думки. Рідко кому вдавалося отак просто вгадувати щось про нього.
Певно, вигляд у нього був приголомшений, бо Герміона хихикнула як капосний піксі і пояснила:
— Ти згадував назву книжки Гакслі, коли з Крічером сталася біда. Я дуже здивувалася. Але тепер зрозуміло, звідки ти знаєш літературу маґлів.
Реґулус відпив чаю, щоб хоч якось замаскувати своє здивування. Оце так.
— Здається, Аврорат проґавив непересічний талант, — зрештою прокоментував він.
— Ні, я й не думала в той бік, щоб йому було що проґавлювати, — насмішкувато відказала Герміона. Можливо, за цією жвавою реакцією стояло щось особисте. Тут Реґулус мусив відмахуватися від думок про Сіріуса, який вчився на аврора.
— Еге ж, це не для всіх, — пробурмотів він.
— Цікаво, як маґлівські книги сприймаються, якщо живеш усе життя в іншому світі, — по хвилі сказала Герміона і запитально підвела брови. — То як?
— Ну… — Реґулус на мить розгубився.
Він ні з ким не говорив про те, що часом читав маґлів.
— Якщо це щось про магію, то дуже смішно, — сказав він.
— Очікувано, — відгукнулася Герміона так, наче кидала виклик, мовляв, скажи щось, що мене здивує.
— Але з деякими авторами можна навіть забути, що вони маґли, — додав Регулус обережненько.
— Наприклад? — недовірливо звузила очі вона.
— Джейн Остін.
— Та ну?
— «Та ну» що? Не віриш, що я її читав?
Герміона зробила вигляд, що замислилася.
— Можливо, варто знайти старих працівників цієї кав’ярні, щоб вони це засвідчили, — єхидно сказала вона.
Реґулус мимоволі широко посміхнувся.
— Не вийде, я стер їм пам’ять перед тим, як подавати резюме на посаду Смертежера, — серйозним тоном сказав він.
— Або, — звузила очі Герміона, — насправді ти тут ніколи нічого не читав, а цю легенду придумав щойно.
Реґулус засміявся.
— Аврорату слід щось придумати, щоб заманити тебе туди, — підсумував він, коли не вигадалося нічого дотепнішого.
Герміона знову видала смішок капосного піксі, явно дуже задоволена собою. Реґулус крадькома зиркнув на неї. Встигнув помітити тільки майже прозорі веснянки на носі, а тоді вона підняла на нього погляд і він… ну нє, він не застидався. Просто відвернувся собі. Так збіглося.