Люди, які вважали, що Герміона Ґрейнджер завжди дотримується правил, просто не знали про всі ті правила, які вона встановлювала собі сама. І порушувала на кожному кроці. Наприклад, правило триматися подалі від Реґулуса Блека не протрималося і доби. «Як можна когось уникнути, якщо ви живете разом», — в’їдливо зауважив суворий внутрішній голос (вона ж Тюремниця), коли Блек з’явився на сходовому майданчику біля бібліотеки.
— Я заповнив протокол допиту.
— Що? — кліпнула Герміона.
Реґулус протягував їй якісь папери.
— А, анкета! — згадала Герміона. — Вибач, був не найкращий день.
В офісі всі все ще Помірно Засуджували її за вчорашні ридання в присутності підопічної. Герміона вхопила аркуші анкети й поспішила сховатися у своїй кімнаті. Та надовго її не вистачило — вона ще не перевдяглася як слід, як погляд випадково впав на цю саму анкету. Точніше, на відповіді. Довелося терміново повернутися до бібліотеки.
— На питання «Чим ви захоплюєтеся у житті» ти написав «Люблю їсти яблука ред чіф»!
— Це щира правда, — запевнив Реґулус.
— І займатися в житті ти плануєш «Нічим».
— Я все ще настільки багатий, щоб бити байдики решту життя.
І справді.
— Ага, — нічого іншого Герміона не придумала.
— Та й загалом нащо ця анкета? — зітхнув Реґулус. — Людину є сенс рятувати з болітця деградації тільки якщо вона сама цього хоче.
Герміона помовчала, а тоді повідомила:
— Ти зараз руйнуєш рожевий світ соціальної працівниці.
— Що? — на обличчі Реґулуса з’явився занепокоєний вираз.
Таке легковірне. Герміона далі тримала серйозну міну.
— Я думав, у вас, соцпрацівників, є внутрішній запобіжник проти таких заяв, — бурмотів Блек.
Герміона не могла далі втриматися й гигикнула.
Реґулус потопився у кріслі й звузив очі, схожий на кота, що прагне помсти.
— Дуже смішно.
Герміона ще трохи похихотіла, та потім їй стало якось ніяково від погляду Блека. Залоскотало під ребрами. Вона нервово шугнула до вікна, не знаючи, куди себе подіти, але за хвилю всю її увагу поглинув внутрішній дворик. З вікон маґлівських будинків сіялося яскраве світло. Хирляве деревце стояло в одному з квадратів цього світла і вже не видавалося аж таким хирлявим. Навіть більше: воно цвіло.
— Тут дерево розквітло восени! — вигукнула Герміона, мало не притиснувшись до скла носом.
Реґулус навіть не піднявся з крісла.
— Схоже, будинок має гарний настрій, — промурмотів він.
Герміона скинула брови й озирнулася на нього. Все-таки часом важкувато бути чарівницею. Все навколо підвищено мінливе.
— Сподіваюсь, його гарний настрій розповсюдиться на температуру води в кранах, — саркастично сказала вона.
Труби скреготнули. Але так — не дуже сильно, аж якось не у дусі цього противного лігва.
— Дерево не виказувало ознак життя десь з моїх шести років, — продовжив Блек. — А колись круглий рік цвіло, наче навесні, але це пам’ятав тільки Сіріус.
— Від чого це залежало? — зацікавилась Герміона.
Дерево нагадувало японську сакуру, принаймні тепер.
— Певно, від господарів, — після паузи замислено мовив Реґулус.
Герміона знову озирнулася на нього. Він мав такий вираз обличчя, наче щось ретельно зважував.
— Може, сходимо десь поїмо? — врешті запропонував він.
Упс. Або не упс. «Ой, та ти тільки того й чекала, дурна відьмо», — сказала Герміоні її раціональна частина. Зараз вона цю частину ненавиділа. Бо вочевидь, це стерво має рацію. Як з нею дружать її друзі, вона ж часто така нестерпна і до інших.
— Це не та обіцяна вечеря, — якось по-своєму потрактував її мовчання Реґулус. — Обіцяна вечеря взамін того сніданку в книгарні буде іншим разом. А це… спонтанна вечеря.
— Окей, — миттю погодилася Герміона.
«Але ніяких інших разів», — строго застерегла її внутрішня Тюремниця.
Герміона посміхнулася Блеку. Рожеві хмари вже на повну затьмарювали її розум, аж поки не придушили його голосок остаточно.
Після короткої наради вони вибралися в місто, щоб вполювати банальний фастфуд. Герміона загорілася ідеєю познайомити мешканця світу понтових аристократських трапез з їжею богів швидких вуглеводів. Чомусь їй було весело від цієї думки. Реґулус завжди користувався ножем і виделкою, тому ймовірне видовище, як Блек їстиме руками, обіцяло бути смішненьким.
Для повного занурення в атмосферу Герміона потягнула його на набережну Вікторії. Вмостившись на поручні над річкою, вона поклала поряд пакет з маку й оголосила:
— Наш сьогоднішній ресторанчик!
Реґулус не висловив протесту. Трохи постояв, ховаючи руки в кишенях пальта. Від річки віяв доволі холодний вітер, трохи скуйовдивши Блекове волосся. Ніс у нього зворушливо почервонів. Він трохи зіщулився, однак без заперечень всівся поряд з Герміоною.
Ось тут вона й згадала, що Блек тут не єдина людина, яка завжди їсть з ножем і виделкою. Чималий бургер немовби докладав зусиль, щоб вискочити зі своєї коробки, і дуже скоро скибка помідору почала вилазити з іншого боку від Герміониного рота. «Прокляття!» — подумки лютувала вона. Соус забруднив пальці, серветки намагався вирвати з рук вітер, та й сидіти на твердому й холоднючому парапеті було не дуже комфортно. А, іще волосся лізло до рота, куди ж без цього.
Реґулусу ж якимось чином вдавалося поглинати бургер більш-менш не втрачаючи гідності. Може, секрет чистокровних дуп не у виделках з ножами? Дар граційного поїдання харчів передається у спадок разом з місцем під сонцем і на Слизерині?
Блек наче почув її думки і кинув на неї нечитабельний погляд. Можливо, в ньому бриніла нотка поблажливості, тож Герміона вирвала з лап вітру ще одну серветку і витерла губи.
— То чим ти справді плануєш займатися у житті? — спитала вона, щоб якось відволікти його увагу від свого незграбного вечеряння. — Окрім поїдання яблук ред чіф.
— М-м-м, — Реґулус озирнувся на річку, вітер знову скуйовдив йому волосся, але звісно ж, не так, як Герміоні. Елегантно.
— Я справді не знаю, — безтурботно кинув Блек.
Людині зі скалкою в дупі чути таке було фізично боляче.
— Мені було б нудно просидіти все життя на площі Ґримо, — не втрималася вона.
Реґулус з філософським виглядом потягнув колу через трубочку.
— Ти недооцінюєш силу лінощів, — сказав він.
— Точно, — закотила очі Герміона.
Блек вдоволено всміхнувся. Взяв серветку (яку в нього магічним чином вітер не видирав із рук), елегантно витер губи.
— Та є в мене одна еротична фантазія, — заявив він.
Герміона розуміла, що йдеться не про секс, та все одно по-тупому почервоніла від збентеження. Хоча під світлом ліхтаря навряд щось помітно.
— Уяви, — продовжував Блек, — я сиджу у глибокому шкіряному кріслі з вдумливим, поважним і безсумнівно розумним виглядом і кажу «Непогано, містере Фіцджеральд. Але кілька зауважень я лишив».
— Червоним чорнилом? — серйозно уточнила Герміона.
— Червоним чорнилом, — кивнув Реґулус.
Герміона мокнула картоплю фрі у соус. Вона насправді не знала, чи Блек говорить серйозно, однак зануда в ній вже прокинулася і її не спинити.
— Якби ти казав саме так, з тебе б вийшов не дуже гарний редактор.
Реґулус не дуже зацікавлено гмикнув. Але трохи пожувавши пончик, з нерозумінням насупився.
— Чому це?
Герміонине самолюбство трохи потішилося з Блекового здивування.
— Тому що письменники віддають тексту забагато себе і це, кгм, робить їхнє его дуже крихким у тому, що стосується творчості.
— А… — почав було Реґулус.
— Якщо текст здається тобі слабким, відмови буде достатньо, а якщо все ж ні, то варто пам’ятати, що вам над тим текстом ще працювати разом.
Блек з підозрою зиркнув на неї.
— Ти пишеш?
— Ні, — Герміона аж засміялася від такого припущення. — Я — віддана читачка.
— Тоді ти знаєш багатьох письменників?
— Та ні, — похитала головою Герміона. — Просто мені якось пояснювали щодо них.
Багато років тому, ще в школі, Луна якось наважилася показати їй і Джіні свій рукопис. Він був жахливий. Герміона тоді була рішуче налаштована викласти сувору правду Лавґуд у лице, однак Джіні напустилася на неї з несподіваними аргументами. Тільки зараз Герміона раптом подумала, чи не пише щось сама Джіні? Чи не тому вони з Луною ближчі між собою? Бо підтримують одна одну у творчості?
— Мені от що якось сказали: на початку шляху всі пишуть як графомани, — сказала вона. — З часом ті, хто сприймав дружні поради (наголошую на слові дружні) або намагався з’ясувати для себе, як стати кращим, перестануть писати жахливо. Але на старті всі однакові. Необережними словами дуже легко похитнути віру в свої сили. Для письменників їхня взаємодія з твором — це повноцінні стосунки, в які багато вкладено. Боляче, коли хтось ніби поміж іншим руйнує це.
Вона очікувала, що Реґулус зараз почне доводити, що життя — це такий бій на смерть і усі мають бути загартовані або знищені. Приблизно так на все на світі відгукувався Ґольдштайн, татків цинік.
— Вау, — приголомшено видихнув Блек. — Я прямо на мить захотів бути письменником, в якого є такий редактор.
— Щось типу цього подумала і я, коли почула таку точку зору, — після паузи сказала Герміона. — Тому вона здається мені слушною. Може, це просто не тільки про письменництво? Всі хочуть визнання свого хисту… чи там підтримки.
Вона відчула, що стає ніяково від власного філософствування. Побовтала ногами. Їжа, щоб заповнити паузу, теж закінчилася, а Реґулус уважно розглядав її лице.
— Як тобі Фіцджеральд, до речі? — Герміона схопилася за улюблену тему книжок, як за соломинку.
— Я не люблю, коли книга написана від особи спостерігача, — подумавши, сказав Реґулус. — Це наче одразу нав’язує мені певну точку зору, а не пропонує розібратися самому.
Герміона обміркувала його слова і змогла тільки відповісти:
— Гм.
Вона дуже любила радити людям книжки і не дуже любила, коли ті книжки їм не заходили. Та що там «не дуже». Це був справжнісінький біль неприйняття. І від Блека вона такого не очікувала! Це ж людина, яка й раніше проводила час у книгарні-кав’ярні.
— Але з Дейзі я наче був знайомий особисто, — немов зчитав її настрій Реґулус і спробував виправитися. — Гарно прописаний персонаж.
Та Герміону він цією заявою не дуже порадував. Звісно що Дейзі йому сподобалася. Це мала б бути цілком типова представниця його кола.
— Дейзі — це щось приємне й звичне? — напівжартома прокоментувала Герміона.
Реґулус поморщився.
— Щодо приємності — оце навряд чи.
Герміона не зовсім повірила.
— Це ж справжня леді. Певно, як багаті чистокровки.
— Радше легковажна й безжальна, — поділився Реґулус. — Але й леді, напевно.
Герміона помовчала. Вона пам’ятала ту Дейзі якось не так. Може, треба перечитувати книжки перед тим, як радити людям?
— Щодо безжальності я розумію, а з легковажністю що глобально не так? — спитала вона, хоча власна відповідь на це була «Буквально все».
— Легковажна людина не проходить крізь пекельні муки щоразу, як приймає рішення, не зважує його до нескінченності, — з суворим виразом сказав Блек. — Мені не до вподоби такі щасливчики.
Герміона засміялася. Ніщо так не об’єднує людей, як снобізм до решти людства. А після сміху запала мовчанка. Така якась вагома. Неначе вирішальна. Неначе от-от станеться щось. Герміоні аж нутрощі скрутило від раптової паніки.
— О, слухай, не-хочеш-піти-на-заручини-Гаррі-разом-зі-мною? — проторохтіла вона.
Здається, після цього мозок Герміони просто вибухнув від абсурдності власниці.
Блек сидів з тим своїм фірмовим нечитабельним виразом обличчя, тож з новим сплеском паніки Герміона додала:
— Нічого такого, але тобі, певно, треба розвіятися, а там будуть усі мої колишні і мені видається, що це виграшна для нас обох ситуація. Ти собі поспілкуєшся з людьми, а я… просто не виглядатиму жалюгідною. От.
Щось у погляді Реґулуса змінилося. Але в який бік, Герміона гадки не мала. Просто завмерла, затаївши дихання. Вії Блека трохи здригнулися, однак обличчя лишалося непроникним. Він відхилився (тільки зараз Герміона зрозуміла, що він було трохи посунувся до неї).
— Гаразд.
Герміона почула свій видих полегшення. Їй аж спекотно зробилося попри холодний вітер від річки. Невже пощастило?
— Г-гаразд? — перепитала вона з неприхованим сумнівом у голосі.
Реґулус втупився поперед себе.
— Гаразд, так.
— Я нічого такого не мала на увазі, якщо що.
— Без сумніву.
— Добре. — Герміона покивала до самої себе, радше себе й переконуючи. — Добре. Клас.
Відчуття, що вона учворила якусь дурню, накрило потужною хвилею.
— Хочу додому, — кинув Реґулус, зіслизнув з парапету й посунув геть, не озираючись.