Розділ 7 — Гоґвортс та його чудовиська

Люпин майже давиться м’ясною запіканкою, коли Северус добровільно до нього підсідає за обідом. Коли Северус першим розпочинає бесіду запіканка таки йде не в те горло і чоловік заходиться у приступі надсадного кашлю. Майстер настоянок без зайвих слів наповнює келих гарбузовим соком і мовчки простягає його здивованому колезі.

Збитий з пантелику дивною поведінкою колеги Ремус забуває мовити в подяку навіть банальне «дякую» та спрагло припадає до келиха. Нехарактерна смачному напою нудотна маслянистість віддавала на корені язика чимось гірким і гидотним. Ремус подумки обізвав себе недалекоглядним шматком ідіота, що очевидьки прийняв з рук колишнього смертежера якусь погань.

Люпин втомлено й розчаровано перевів стурбований погляд на Снейпа. Він мав сумніви щодо того, що смертежери, чиї тіла навіки заплямовані проклятими мітками, можуть бути колишніми. Северус же не отруїть його на очах майже половини Гоґвортсу?

Заглянути давньому знайомому прямо в очі було не найпростішою справою для Ремуса. Він боявся розгледіти перед собою того зляканого хлопчиська, що оторопів від жаху перед чудовиськом у Верескливій халупі. Проте, всі побоювання виявилися марними – перед ним була ніби зовсім інша людина. Не знайшлося й сліду від тієї зацькованої й загнаної в пастку здобичі, яка розбурхала мисливські інстинкти перевертня з тієї самої фатальної повні. Від зачарованих залізних обладунків випромінювалось більше тепла і привітності, ніж від брили льоду в чорному одязі, що сиділа перед Люпином.

Якоюсь мірою Ремус був навіть радий презирству і холоднокровному спокою. Так він почував себе трохи меншим чудовиськом. Монстрів прийнято бояться, а не хотіти розчавити, немов нікчемного хробака, що виповз після дощу з гнойової ями. Чоловік готовий був побитися об заклад, що будь на то у Северуса законне право, той неодмінно перетворив би його в якогось комашиного курдупеля та й хряснув би черевичком якого-небудь школяра – своє ж бо бруднити погребував.

– Підлити тишком-нишком у моє пиття якесь зілля не робить тобі честі, – напівпорожній кубок зі дзвінким стукотом опустився на поверхню столу і Ремус відсунув його якомога далі від себе. – Що ви мені підмішали, професоре Снейпе?

Звичну неприязнь на обличчі Снейпа спотворила огида.

– Та що ти чи твоя плішива дворняга знаєте про честь? – Северус проігнорував запитання та докірливо звів брови догори.

Так он воно що. Думає, що він заодно зі втікачем Гультяєм? Ось тому він напоїв його чимось хитромудрим, що змусить зізнатися в заступництві й витрусити всі козирі з рукавів? Та було б що йому визнавати! Всі свої карти він розгубив ще в ті далекі часи, а виношені рукави, якщо їх добряче смиконути, просто розірвуться по швах. Навіть та карта, що Мародерів, теж залишилася десь у тому майже нереальному минулому, що воно аж відчувалося чужим чи прожитим якимсь незнайомцем.

Северус не бажав продовжувати їхню бесіду. Ледь не розплескавши залишки гарбузового соку він різким рухом повернув келиху колишнє місце перед самісіньким носом Ремуса та й забрався геть.

Ремус стомлено зітхнув. Як же раніше було все простіше і зрозуміліше, навіть всупереч його «кудлатим» проблемам та хаосу тодішньої війни. У роті все так само відчувався бридкий присмак невідомого зілля, що осів на язику і ніяк не зникав разом із проковтнутою слиною. Хотілося сплюнути застиглу гіркоту в горлі прямо в спину противного чарівника в чорній мантії, але замість цього чоловік у два ковтки прикінчив решту рідини з невідомою складовою. Навіщо? Раптом там справді отрута? Чарівник і сам до пуття не петрає. Можливо, смерть йому ліпше життя. Що його тут тримає – всі друзі вже давно зачекалися його по той бік світу. Та й Снейпу помста, навіть після стількох років, як щойно підтвердилося, принесе чимало морального задоволення.

Якби Ремус Люпин не загнав себе невеселими думками в приречене заціпеніння, то зміг би помітити й лукаву посмішку директора, що спостерігав за суперечкою чарівників, і до того розбишацький вираз на обличчі зіллєвара, що тому довелося приховати подобу посмішки за покахикуванням в кулак.

Северус Снейп був дуже задоволений собою. Спритність рук та ніякої магії! Ну, крім зілля, звичайно ж. Він почував себе хлопчаком, що нарешті зміг віддати по заслугах хоч комусь із проклятих Мародерів.

Незвичний позитивний настрій професора зіллєваріння псувало лишень огидне хихикання ґрифіндорських школярів, що скоса на нього витріщалися і намагалися затамувати відвертий регіт. От же ж псячий син! Які вже мандрони наплів цей недороблений професор на своєму недоробленому занятті? Йому й так під зав’язку вистачає проблем зі збожеволілою шавкою під стінами Гоґвортсу. Проте, Северусу одна думка приносила заспокоєння. Скажених тварин треба усувати, і він уже зробив кілька впевнених кроків у досягненні цієї мети.

***

– Роне, це підло! – включилася в їхню розмову Герміона.

– Чудово, тепер Гаррі точно нічого не розповість! – хлопець ображено насупився. – І тобі самій не кортить дізнатися, чого цей тхорисько боїться?

Дівчина замовчала той факт, що вчора приходила в клас Захисту від темних мистецтв, щоб просити професора про додаткові заняття, заодно й щоб відвідати покараного Гаррі, але, побачивши чим зайняті вчитель та покарані учні, не наважилася їх усіх турбувати. Це не було її секретом, щоб про нього знали сторонні, навіть якщо про нього запитував Рон.

Після уроку професора Люпина всі учні, у тому числі і їхня трійця, збуджено обговорювали за обідом своїх боґартів і на що ті зрештою перетворилися. Оскільки Гаррі та Драко вчора мимоволі відпрацювали майбутню навчальну програму їх звільнили від відвідування сьогоднішнього заняття. Тому Гаррі мав надто багато часу на думки про страх недруга, але, як виявилося, він не знайшов жодної хвильки на роздуми про те, що скаже друзям. Він міг би зрозуміти, якби спадковий чарівник боявся виявитися безталанним сквибом. Або отримати прочуханки від старшого Мелфоя за невідповідність якимось надуманим, а на думку Гаррі ще й до крайності ідіотським і нісенітним правилам, які шанують у сім’ях аристократів ще з сивого середньовіччя. Або ж млів перед павуками як Рон.

Ну от як сказати, що ти для іншої людини ні з того ні з сього найлютіший у житті страх? Від цього знання Гаррі почував себе геть паршиво. Наче його поставили на один щабель із самим Волдемортом і зарахували чужі злочини. Ну погамселились вони з Мелфоєм трошки кулаками по один одному, так це ж не робить з нього мало не нового Темного Лорда. Ділитись цими переживаннями з кимось, навіть зі своїми друзями, вкрай не хотілося. Тому хлопець був дуже вдячний подрузі, що не зовсім делікатно, але все ж таки уникала теми боґарта Мелфоя, хоч він сам і не здогадувався, що вона була випадковим свідком їхнього вчорашнього незапланованого заняття.

– Дуже шкода тобі повідомляти, але, друзяко, ти справді пропустив усі веселощі. – Рон утішно поплескав Гаррі по плечу. – Снейпа в наряді бабці Невіла треба було просто бачити! Словами це не передати!

Друзі знову заходились гигикати. Сам же герой дня розгублено нишпорив у шкільній сумці.

– Народ, ви раптом не бачили Тревора? – несміливо до них звернувся Невіл.

Герміона роздратовано зітхнула – скільки можна ґавити свою жабу? Їй вже остогидло шукати земноводне, що вічно кудись зникає. Але зазвичай ніхто крім неї не погоджується допомогти з пошуками. Тому дівчина подумки побажала триклятій жабі цього разу здобути свободу вже зовсім остаточно, наприклад в надрах шлунку Ікланя Геґріда чи кішки містера Філча, кому там як уже поталанить, знову тяжко зітхнула й полишила друзів.

Не маючи більше моральної перешкоди у вигляді Герміони, наймолодший з братів Візлі підступно посміхнувся, до чортиків нагадуючи цим інших чортенят, а саме Фреда і Джорджа, в голову которих зійшло натхнення на чергову витівку, що вилазила боком. До того ж всім.

– Гаррі, – Рон нахилився до нього впритул і заговорив майже пошепки. – То чого ж там боїться Мелфой?

Гаррі не придумав нічого ліпшого, ніж відкрутитися від незручного питання на відробітку. І навіть майже при цьому не злукавив – до Філча справді краще не спізнюватися. Той хоч не Снейп, але попсувати життя міг не гірше підземельного відлюдькуватого кажана, та й продовжувати своє покарання ой як не кортіло.

Сьогоднішнє дисциплінарне покарання змінило місце розташування з кабінету Захисту від темних мистецтв на комірчину завгоспу. Там Гаррі й застав сердитого слизеринця, що, мовчки й невдоволено виконував свої обов’язки. Палички у них відібрав Люпин, що частково проливало світло на причини вкрай ворожого настрою Драко – без можливості чаклувати він почував себе безпорадним та беззбройним. Тому здавалося, що його, мов тхора шкодливого, замкнули в клітці з голодною і злобною гадюкою. Гаррі, звичайно ж, не хитрий слизеринський гад, та й встиг вже добренько пообідати сьогодні, проте Мелфою дихати тим самим повітрям і ділити тісний простір було настільки дискомфортно, наскільки взагалі можна було почуватися в безпеці з ворогом, який знає твій ганебний секрет. Мерліне допоможи! Та Поттер же знає, що він його боїться! Гірше зброї, ніж правди проти себе, і не вигадаєш.

Будь-який порядний слизеринець, що має до себе повагу, хоч ціну за мовчання набиває або ж починає шантажувати за першої ліпшої нагоди. А що подавай святелику Поттеру? Та як взагалі можна передбачити поведінку ґрифіндорців з їхнім феєричним ірраціоналізмом?

У розумінні Драко, Поттер, як і будь-який інший з його факультету левів, обов’язково повинен у пошуках слави та справедливості засунути свого допитливого носа куди не слід – тобто туди, де його або зможуть відірвати, або, як завжди то й відбувається, – у чужі справи.

– Мелфою, щодо вчорашнього… Я нічого нікому не розпатякаю, – поліз у потемки чужої душі Поттер.

Що роблять порядні ґрифіндорці? Тепер Мелфой уже знав – вони безкорисливо зберігають чужі таємниці. Ну що за безглузда дурня, ви тільки скажіть?

Драко не знав, що варто відповідати на такі заяви та й чи варто давати якусь відповідь взагалі. Однак, розуміння того, що Поттер не будує проти нього ніяких підступних задумів та таємних змов, вже скидала з плечей кілька хребтів Шотландських гір.

У мовчанні робота пішла швидше, і незабаром майже все приладдя для наступного заняття зі списку професора Люпина було акуратно складено в одну скриньку. Бракувало всього кілька слайдів для проєктора зі схемами та деяких плакатів. Стелажі з усіляким мотлохом вони вже встигли перерити по другому колу. Не оглянутим залишався лише особистий стіл завгоспа.

Хлопці теж це зрозуміли та синхронно переглянулися між собою. Вони обидва знали, що копатися учням в особистих речах містера Філча їм ніхто не дозволяв, та й це, як мінімум, не дуже й то гарно. Ніхто з них не наважувався першим доторкнутися до тих ящиків. Однак це не скасовувало того, що їм було цікаво, що там може такого зберігатися. Мелфой чекав, коли ж національна знаменитість знову почне пхати свій ніс куди не слід, ніби той колекціонував чужі таємниці замість карток із шоколадних жаб. Поттер же вичікував моменту, коли проявить себе підле слизеринське єство й гаденя почне колупатися без дозволу у власності завгоспа.

Вони так і продовжували мовчки витріщатися один на одного, чекаючи чужої малодушності й самому не роблячи жодних активних дій. Але час невпинно випаровувався, як і терпіння, а цікавість тільки навпаки наростала. Не змовляючись, кожен із них потягнувся до ручки ящика і їхні пальці ненароком стикнулися. Вони одразу ж відсмикнули руки назад, наче їх щось ужалило. І обидва густо почервоніли.

– Я нічого не скажу Філчу або професору Люпину, якщо ти відкриєш ящик, – невиразно бубонів Гаррі й сховав долоні в кишенях штанів. Чомусь рука, якою він доторкнувся до чужої, стала наче зайвою, і тепер він не знав, куди її подіти.

– Ти перший потягнувся до ящика, – нахабно збрехав Драко. – Тобі й відчиняти.

Говорячи все це хамуватим тоном, Мелфой дивився куди завгодно, аби тільки не на співрозмовника.

– Може, тоді разом? – ніяково запропонував Гаррі.

Від цього «разом» усередині Драко розцвіло незрозуміле світле почуття, яке розповзалося від центру грудної клітки й прямувало далі по всьому тілу. Знаменитий Гаррі Поттер пропонує йому щось «разом». І не важливо, що просто відкрити скриньку містера Філча в пошуках приладдя для уроку. Зате не з бруднокровою вискочкою та ганебним зрадником крові. А з ним! Драко навіть забув, що має злитися на відпрацювання, Поттера та й світ загалом.

У думках хлопця це могло бути початком чогось абсолютно нового в його житті, де відбувається справжнє чаклунство. Зовсім не те, що можна створити за допомогою палички, зілля та заклинань, або якому можуть навчити в Гоґвортсі. А те, що підвладне тільки цьому дивному чудилу, що секунду тому запропонував йому «разом». Чи означає це «разом», що можливо йому теж перепадуть і зустрічі з драконами, і польоти на маґлівському автотранспорту, і щось вже зовсім таке неймовірне, чому Драко не міг навіть надати словесного опису? Адже біля Поттера навіть така повсякденна для чарівника магія перетворюється на щось справді неймовірне. Чарівне!

Чудо, чудацтво та чарівництво – ось із чого складається Гаррі Поттер. І Драко, на свій величезний подив і трохи сором, хотів бути частиною всього цього. Хотілося скорчити поважну фізіономію і почати надиктовувати Самописному перу Ріти Скітер, що він, Драко Луціус Мелфой, і Гаррі Поттер, звичайно ж, бо куди без нього, щось там «разом» ушкварили приголомшливе. Та так, щоб це розмістили на першу шпальту з величезним фото на весь зріст.

Проте чому ж тоді боґарт набував вигляду того, з ким Драко, навіть іноді не зізнаючись самому собі, бажав дружити? Самостійно знайти правильну відповідь він поки що не міг.

Коли ящик все ж таки був «разом» відкритий, ревізія вмісту не принесла позитивних результатів – ні слайдів для проєктора, ні плакатів для наступного заняття. Впадала в очі тільки коробка «особливо небезпечних речей», в якій припадав пилом старий шматок пергаменту. Під впливом упевненості, що біля Гаррі Поттера навіть предмети, які містер Філч помістив у ряд «особливо небезпечних речей», нічого поганого статися просто не зможе, Драко розкрив пошарпаний лист.

«Дрібну копію містера Луціуса Мелфоя вітають пани Мародери і щиро радять останньому всипати профілактичних лящів синульці за те, що лізе не у свої діла».

Не встиг Драко обуритися образливому напису і порвати нахабний аркуш паперу на дрібні шмаття, як почулися кроки. Він відразу ж сунув пергамент у руки хлопцю навпроти, по-швидкому схопив приладдя для наступного заняття, що вони встигли зібрати, і з максимально незворушним виглядом, на який тільки був здатний, вийшов із комірчини.

Перед дверима при поверненні Люпин застав напрочуд кумедну картину. Юний Мелфой вискочив з кімнати містера Філча як гіпогриф з табакерки, а потім, ніби нічого не бувало, почав гордовито викроковувати у бік сходів. Ось тільки вуха та щоки його, щоправда, зрадницьки червоніли.

А Гаррі стояв трохи приголомшений і дуже обурений. Місце «злочину» та «докази» він навіть і не намагався приховати – скринька завгоспа так і залишилася відкритою, а некультурний пергамент тілько потішався:

«Цікавій Волдеморді ніс відірвали».

А Люпин теж стояв трохи приголомшений, але дуже збитий наповал. Професор навіть не знайшов у собі внутрішньої сили, щоб присоромити чи відчитати Гаррі за провину. Адже щойно з покоцаного часом рукава Люпина таки випала карта з його минулого. Можливо навіть козирна. І серце вовкулаки, що зараз так гарячково колотилося, загрожувало будь-якої миті від надлишку почуттів зупинити свою невпинну роботу. Гаррі з Картою в руках так до болю схожий на юного Джеймса. Перевертень ніби згубився в часі, адже навіть кожна кам’яна цеглинка в Гоґвортсі була такою ж, як і в його старі шкільні часи. І навіть пильне повітря віяло минулим.

І тільки палка образа на Мелфоя не дозволила Гаррі розгледіти блискучі від вологи очі професора.

Тільки через деякий час учень, що вже наново провинився, зрозумів, що його не поспішають сварити. Професор з закутка комірчини містера Філча, яку Поттер з Мелфоєм вже встигли до цього кілька разів обшукати, мовчки прикликав паличкою приладдя, котрого бракувало. Гаррі здивовано округлив очі, а Люпин на це лише усміхнувся – приховану Карту Мародерів він знайшов, а те, що лежало під носом, – ні.

– Ем, професоре, – почав Гаррі, коли мовчання вчителя похитнуло його спокій. – Напевно, я маю повернути це на місце?

Хлопець простяг аркуш, на якому все продовжували з’являтися образи.

– Чому? – до Люпина повернулося колишнє самовладання, а з ним і затаєний мародерський потяг до бешкетництва. – Це ж ваша річ, чи не так, містере Поттере?

– Що? Ні!

– Та хіба ж? – награно обурився професор.

Він спантеличив співрозмовника пустотливою усмішкою і доторкнутися до шматка старого пергаменту чарівною паличкою.

– Урочисто присягаю не затівати нічого доброго!

Образи, написані зеленим чорнилом, змінилися словами із зовсім іншим змістом.

«Панове Муні, Червохвіст, Гультяй, Золоторіг, що надають допомогу чарівникам-бешкетникам, мають честь репрезентувати Карту Мародера…»

– Якщо ти все одно знову покараний, Гаррі… Хіба не ти хвилиною раніше зізнався, що спер Карту? – відповів чоловік на німе запитання на обличчі учня. – Нам варто обговорити цікаві речі, Гаррі. Та й в мене якраз закипає чайник і залишилося ще трохи шоколаду.

***

Світ для Гаррі знову перевернувся з ніг на голову. Втім, вже вкотре. Вперше це сталося на день народження в одинадцять років, тоді Геґрід йому гордо й голосно заявив: «Ти чарівник, Гаррі!»

Ні, його світ почав обертатись задовго до цього. Можливо, все почалося ще з того моменту, коли в ніч Геловіна 1981 в Годрікову долину прийшов Волдеморт і вбив Джеймса і Лілі Поттер, а йому залишив тільки мітку на лобі. Або ж ще раніше, але не в цьому суть. Гаррі знав, що в нього були батьки, Люпин не зробив з цього чергового відкриття. Але до сьогодні вони були лише чаклунськими світлинами в альбомі, що подарував йому Геґрід, незбагненним відбиттям в дзеркалі Ярцес, словами подяки героям війни з чужих вуст. Вони були легендою, в яку всім серцем віриш, але десь у засіках розуму мимоволі постійно спливала думка, що раптом це все вигадана кимось красива небилиця. Але тепер у нього з’явилася близька людина, яка колись була справжнім другом для його батьків, а також не одна дюжина історій про Мародерів та їх каверзні пригоди, які Гаррі проковтував разом з чаєм та шоколадом. Хіба ж ось це не робить минуле справді реальним?

А ще він тримав у руках скарб – Карту, в яку його батько вклав частинку своєї магії, тобто себе.

Ремус знав, що сьогодні ляпнув малому Поттера трохи зайвого. Але те сліпуче сяйво, що іскрилося ніби з самого центру душі Гаррі, коли той мотав на вус історії про минуле, був того вартий. Одного тільки Ремус не передбачив – що сьогодні для Гаррі Грим перестав бути жахіттям та вісником смерті, а натомість став Гультяєм, хрещеним батьком, найкращим другом Джеймса Поттера та просто чудовим чарівником та хорошою людиною. Гаррі не вірив, що Сіріус Блек міг бути зрадницьким покидьком.

Після душевної розмови з Ремусом Люпином Гаррі ще довго не міг заснути, тому, поки інші в кімнаті вже бачили десяті сни, він у світлі Люмоса вивчав Карту Мародерів.

Насамперед він зачепився на точці з ім’ям Драко Мелфоя. Чому ж так? Бо Гаррі ще й досі пам’ятав збентеження, коли професор навчав його користуватися Картою. І поки той йому розповідав про її особливості, там, де схематично були намальовані двері кабінету ЗВТМ, нахабно розташувалася точка, що підписана Драко Мелфоєм. Противний тхоряка стежив за ним! І Гаррі не знайшов відповіді на допитливо вигнуту брову вчителя, який вказував на цей факт. Зате звідкілясь знайшлися ніяковість та збентеження. Це безсовісний білобрисий зухвалець повинен був зніяковіти, а не він! Однак, коли Гаррі раптово відчинив двері перед Мелфоєм, щоб пристидити того та розвіяти власні незрозумілі почуття, той лише незворушно зайшов у кабінет і «професор, я тут забув вам віддати… бе-бе-бе та бла-бла-бла…» Гаррі точно не пам’ятав. Спасибі Мерліну, що Люпин не ставив жодних запитань. Тільки підозріло так косився, ніби розумів щось таке, чого Гаррі зрозуміти не в змозі.

Тепер не Мелфой стежитиме, а вже за ним будуть пильнувати. До того ж постійно. Тільки ось чи багато той устиг підслухати?

На радість Гаррі Драко явно не спав, бо його крапка переміщалася по намальованих чарівних сходах. Якщо його не прокляли сновидством, звісно.

Щоб накинути мантію-невидимку і тихенько вислизнути з Башти Ґрифіндора, попутно вислухавши моралі від портрета Гладкої Пані, йому не знадобилося й хвилини. Щоб промчатись на всіх парах із сьомого поверху до Вестибюля потрібно було не набагато більше. Зрештою, невидимий Гаррі опинився біля слизеринця, що сутулився і нервово перебирав пальцями. Йому холодно в одній тоненькій піжамі чи то його лякають безлюдні та неосвітлені вночі коридори? Та що він узагалі тут забув?

– Мерліне, Поттер, – шипів хлопець у порожнечу і, щоб хоч якось угамувати тремтіння в тілі, обхопив себе руками. – Як довго ще тебе чекати?

Гаррі підвис. Його викрили? Але як? Він же надійно сховався під мантією.

У маскуванні вже не було потреби, тому він скинув її та ступив назустріч недругу.

Коли перед Драко раптом з повітря ні з того ні з сього матеріалізувався Поттер, він від несподіванки верескнув і глухо довбонувся на п’яту точку.

– Мерліне, Поттер! Як ти…

Договорити він не встиг. З боку кабінету наглядача почулася метушня, а потім і скрип дверей. З дверного отвору з’явився ліхтар, а слідом за ним сонна і дуже незадоволена фізіономія Арґуса Філча.

– Хто тут?

Він підозріло озирнувся та вийшов на пошуки порушників. Навіть у смішній нічній сорочці та чепчику для сну він виглядав страхітливо. Світло ліхтаря осяяло Вестибюль, але очам завгоспа показалася тільки порожнеча.

– Шкідливі піксі! Ух, щоб я вас! – роздратовано гаркнув Філч і пошкутильгав назад до своїх покоїв.

Йой… Мелфой його не викрив. Виходить, він чекав на нього? Дивна дивина та й годі.

А Мелфой злякано витріщався крізь тканину мантії, якою Гаррі накрив їх, на те як завгосп просто промайнув мимо них. Холодна підлога Вестибюля морозила причинне місце, та й одягнений він був надто легко для нічних прогулянок по замку, проте його зараз це не хвилювало. Драко вкусив руку, що затискала йому рота й не дозволяла йому почати чи то вилаятися, чи навпаки висловлювати захоплення.

– Мантія-невидимка? Серйозно, Поттере? Так ось як ти тиняєшся по замку безкарним після відбою!

Гаррі тер вкушене місце і квапливо міркував, що б такого правдоподібного бовкнути Мелфою, щоб ненароком не видати ще більше своїх секретів, раз вже про мантію-невидимку той з його вини здогадався. Але Мелфой сидів так близько, що всі більш-менш непогані відмовки кудись випаровувалися, а придумати щось на льоту під пронизливим чіпким поглядом було ще важче. Здавалося, що той зможе розгледіти брехню під будь-яким її виглядом. Та й обдурити слизеринця від маківки до п’ят?

– Що ти тут робив, Мелфой?

Не можеш переконливо збрехати – так і не намагайся, а просто переведи стрілки на когось іншого. Так подумав Гаррі й зрадів, що здогадався, як уникнути незручних запитань. Але задоволене обличчя навпроти спантеличило.

– Ні-чо-го, – радісно проспівав він по складах. – Справді нічого, Поттере. Але головне питання в тому, як ти знайшов мене? Гоґвортс досить великий, якщо ти цього не помітив.

Ну ось і як з ним можна по-людськи розмовляти?

– Ти чекав мене тут, – це питання не було закритим і все ще хвилювало Гаррі. – Чому?

– Я знав, що ти не встоїш перед тим, щоб перевірити, що я тут роблю.

Точніше, він сподівався на це. І примітивши, що справді потрапив у десяточку, продовжив:

– О, і знаєш що? Я мав рацію!

Він переможно засяяв, ніби йому повідомили, що Слизерин вкотре виграв Кубок Гоґвортсу.

– Про що ти? – занервував хлопець.

– Не прикидайся дурником, Поттере! Я про Карту! За допомогою якої ти знайшов мене! Дай мені її!

– Ти підслуховував! – Гаррі не вистачало слів.

– Ні, – прозвучало у відповідь просто та наївно.

Але так – він підслуховував.

– Що? Це було не питання!

– Цить, Поттере, – Драко приклав палець до чужих губ і почав допитливо оглядати хлопця на наявність у того Карти Мародерів. – Чи ти хочеш знову розбудити Філча?

Навіть у майже непроглядній темряві погляд, що бігав по ньому, збивав думки Гаррі з пантелику. Він відчував себе вкрай незатишно, тіснота, обмежена тканиною мантії, зараз відчувалася особливо сильно. Хотілося тріснути по нахабній пиці та втекти звідси геть. Адже, між іншим, це Мелфой має боґарта у вигляді нього, а не навпаки!

Але потім Гаррі потрапив у підступну, не інакше як чисто слизеринську пастку сірих очей, що хитро мружилися і не дозволяли подивитися кудись ще крім них.

– Знайшов, – тихо прошепотів Драко так само дивлячись прямо в очі як кобра на здобич.

І поки збентежений усією цією ситуацією Гаррі мнувся, спритні пальці вже стягли бажану річ із чужих кишень.

І Гаррі здався цьому дитячому захопленню, від якого зараз розпирало цього безсоромного нахабного тхора. Безсовісний нахабний тхір безсовісним нахабним чином запалив на кінці палички Люмос, ніби йому було мало того, що сам світиться від радості та торжества яскравіше начищеного ґалеона.

– Урочисто присягаю не затівати нічого доброго!

– Ти таки підслуховував.

Обурюватися вже не було сили.

– Ні, – так само просто відповів Мелфой і продовжив захоплено розглядати Карту.

Ні, ще були сили, щоб уражатися як той безсовісно і нахабно бреше.

– Фу! Чому твій рудий дурбелик спить у ліжку з якимсь Пітером Петіґру?

Драко згадав, що це, здається, було ім’я одного з покійних Мародерів, Червохвоста, якщо він не помилявся.

– Ой як смішно.

Гаррі вирішив, що над ним покепкували, адже Люпин встиг розповісти потрошку про всіх Мародерів. Про Пітера Петтігрю в тому числі. Хитрий слизеринець міг те підслухати й зараз використовувати це знання з метою знущання.

– Ти тупий, Поттере? Я не шуткую.

І справді – ім’я Пітера Петіґру майже зливалося з точкою, підписаною Рональдом Візлі.

Дідько! З Малфоєм він забув спочатку подивитися в Карті на ґрифіндорську спальню. Треба поспішати, але спочатку треба кудись виперти Драко – той і так дізнався більше ніж треба. І тільки він хотів був стягнути з них мантію, як почувся тупіт кроків, які кожен учень Гоґвортсу ні з чим ніколи не сплутає. То був Снейп. А він чомусь зараз не спить?

Гаррі піднявся з підлоги, але другий хлопець навіть не ворухнувся і дивно дивився на Карту.

– Гей, Мелфою, пішли вже, – він трусонув його за плече. – Снейп близько.

Мелфой неохоче піднявся і було надто помітно, що він чимось наляканий. Він боявся зустрічі зі своїм деканом?

– Гаразд, – прозвучало підозріло винно.

І вони зрушили з місця.

Але зовсім не в тому напрямку, куди було потрібно. Драко вів їх прямо в бік кроків, що наближалися. Гаррі не встиг повністю вдатися в те, що сталося, як у нього вже вихопили Карту, а сам він спіткнувшись об чужу ногу, летить прямісінько під довгий ніс Снейпа.

***

– Нестерпне хлопчисько! Це ж треба так зарозумітися! – розлючений Северус Снейп хотів власними руками придушити хлопця, що розгубив весь страх і совість.

Розбуджені портрети на стінах сонно проводжали порушників тиші та спокою несхвальним поглядом, дехто навіть бурчав щось лайливе їм услід.

– Сер, я…

– Мовчати! От же ж недолугий наївний шмаркач! Ти хоч намагався подумати своєю довбешкою, що коїш? Мабуть, ні, раз я знаходжу тебе тут, коли над Гоґвортсом витає незліченна купа дементорів і десь бродить небезпечний злочинець. І його, попри різні плітки, що гуляють серед особливо вразливих діточок, привабила не моя персона. Про що ти тільки думав?

Гаррі признався собі, що думав він тоді не призначеною для цього частиною тіла. Але дупа вже встигла остудитися на холодній кам’яній підлозі Вестибюля, так що зараз він уже варив макітрою на плечах. І в тій макітрі варивом кипіли думки про Мародерів.

Гаррі зупинився.

– Куди ми прямуємо?

Разом із ним зупинився і професор. Хоч його гнівна промова вже вичерпалася, однак кожен м’яз на його блідому обличчі та й вся його чорна постать, освітлена блакитним світлом Люмоса, виражала німу лють і чомусь ще й розчарування.

– Наразі ви не в змозі ставити мені запитання, Поттере.

Але він має дізнатися справжню правду. В ту, що для громадськості, він уже не міг вірити. У нього стільки запитань, на які міг дати відповіді тільки чарівник, що, якщо вірити Карті Мародерів, перебував у ґрифіндорській спальні. Але, як на зло, Мелфой поцупив Карту з собою, тому перевірити чи там ще Пітер тепер не було можливості. Він не знав, скільки часу Пітер Петіґру міг там ховатися, та й що він там взагалі забув, але Гаррі не знав, коли в його житті настане інший такий шанс, а час невблаганно спливав. Рука сама сіпнулася в пориві спрямувати паличку на вчителя, щоб… Щоб що? Наслати Конфундус? Чи того гірше – заклинання лоскоту, Ріктусемпру?

Снейп навіть бровою не повів на таку небачену досі зухвалість. Він швидко ступив до Гаррі, якого, здається, також спантеличили власні дії, і дав йому звичайнісінький запотиличник. Звичайний ляпанець роззброїв не гірше Експелліармуса, адже від такої несподіваної для чарівника дії, хлопець не лише на мить втратив дар мови, а й виронив паличку.

– Ти що собі таке дозволяєш, щеня!

Трохи Люпин розповів і про Снейпа. Зовсім дрібку. Нічого такого, що могло б завдати шкоди його амплуа упиря підземелля та безсердечного лиходія. Але й цього вистачило, щоб у Гаррі виплив з власної пам’яті образ професора Квірела, або, вірніше, його слова про те, що Гаррі давно був би мертвий, якби Снейп не намагався врятувати його. І він ухопився за це, як потопельник за рятувальне кільце.

– Професоре, ви ж навчалися з моїми батьками. Якщо для вас це має хоч якесь значення, то допоможіть мені ще раз, – він виділив останні слова, хоч і не до кінця сам був у них впевнений – у нього не було жодного спогаду, який підтверджував, що Снейп хоч пальцем поворушив на його користь, не кажучи вже про щось більше, як порятунок. А от тих, де майстер настоянок поводився стосовно нього по-скотинячому – сила-силенна, якщо не більше. – Червохвіст… Тобто, Пітер Петіґру зараз у стінах школи!

Не тільки перевертень хворів на примар минулого. Северус також усе частіше ловив себе на думці, що замість Гаррі постійно бачить копію його батька, Джеймса Поттера. Як же він ненавидів Мародерів всією своєю зачерствілою за роки душею. Але зараз, перебуваючи так близько до хлопчика, він у його зелених райдужках, що в майже потойбічному світлі Люмоса справді здавалися очима привида, розгледів Лілі. Його серце боляче стиснулось, а скрізь роздратування на обличчі промайнуло ледь помітними слідами колись пережите горе.

– Прошу, – здається Гаррі на суд і милість професора, який ще жодного разу на його пам’яті не виявив своєї прихильності.

І Северус про себе проклинає мертвих і поки що живих Мародерів, мітку Волдеморта на руці, що так недоречно засвербіла, Дамблдора, що ніколи не попускає повідець на його шиї, навіть саму Лілі, що до самої її смерті завжди була на недосяжному для нього боці правильної сторони добра.

А потім він зазнав поразки теж.

– Доказів, якщо я про них спитаю, у тебе ж не знайдеться, я правий, Поттере?

Як вдало склалися обставини, подумав Гаррі, що тепер можна звалити частину провини й на улюбленця професора. Але в ту ж секунду він знітився – якщо негідника зловлять, чи віддадуть йому Карту і мантію батька назад? Гадючий щасливчик Мелфой!

– Вам доведеться повірити мені на слово.

– Де він?

– Він…

Договорити Гаррі не встиг – тишу порушило протяжне виття.

***

Найрозумнішим рішенням було б повернутися в підземелля і, закинувши чужу мантію прямо в жаристий камін разом із клятою Картою, завалитися спати, щоб уранці все здавалося просто ще одним поганим сном про Поттера. Але замість того, щоб палахкотіти в полум’ї, мантія-невидимка лежала на плечах слизеринця, що нервово гриз шоколадку в кабінеті викладача ЗВТМ.

– Чому ти не звернувся до директора, а прийшов саме до мене?

– Ви ж пан Муні, правда? – цими словами Драко здав себе з тельбухами, викликаючи щире здивування на обличчі чоловіка.

– І ти просто взяв і підставив Гаррі перед професором Снейпом?

У те, що обидва хлопці робили після відбою, чарівник навіть не намагався заглиблюватися. Ароматний трав’яний чай, запах якого навряд чи перебивав випаровування Заспокійливого зілля, що застигло в кімнаті, Люпин відклав біля себе на столик. Виглядав чоловік кепсько. Коли Мелфой тільки його побачив, то відразу звернув увагу, що посеред ночі професор все ще був одягнений у мантію, і, здається, він навіть не збирався сьогодні лягати спати. Хоч він і не здавався втомленим, але під очима в нього залягли темні кола безсоння.

– Якби я цього не зробив, Поттер, як і завжди, кинувся в саму гущу небезпеки. А професор Снейп цього б йому не дозволив.

Це була лише частина правди. Драко намагався підібрати правильні слова так, щоби обґрунтувати свої дії. Будь-яку думку, що його вчинок мав на меті благі наміри, він заперечував. Але все одно десь та спливали безліч «але». Снейп Поттера напевно суворо покарає, але, тим самим утримає подалі ще більших неприємностей, що могли б коштувати йому життя. Він підставив Поттера перед людиною, яка його ненавидить. Але також, як сильний чарівник, Снейп в разі чогось зможе того захистити. Він настукав на нічну вилазку ґрифіндорця професору Люпину, тим самим, щоправда, викриваючи й свої пригоди, але не тому що цей трохи дивний викладач дуже добродушний і лояльний до учнів, а через те, що він теж був у всьому цьому якимось боком замішаний. Ремус Люпин був не тільки дорослим, розважливим і нестерпно співчутливим чарівником. Він також був одним із творців магічної Карти Гоґвортсу, паном Муні із четвірки Мародерів. Ця проблема була і його особистою проблемою, з якою він міг впоратися самотужки. Без Поттера, легендарне везіння котрого просто не могло бути нескінченним.

Драко знав, що вчинив підло, але не це викликало в ньому сум’яття почуттів та внутрішній дисонанс. Підлість собі на користь ніколи не була чимось засудженим у сім’ї Мелфоїв. А тому, що насправді він на шкоду собі зробив добрий вчинок заради когось іншого, навіть не друга чи товариша. Адже Поттер тепер його точно ненавидить.

– В яку небезпеку кинувся б Гаррі Поттер? – погане передчуття вовком скулило десь на дні грудної клітки Люпина.

Мелфой лише мовчки простягає чарівнику Карту, на якій по Гоґвортсу нишпорить злодій, що втік з Азкабану.

І ніби на підтвердження побаченого чуткого слуху перевертня почулося собаче виття.

– Сиди тут, поки я не повернуся! – наказав Люпин і зірвався геть зі свого кабінету.

Драко виття не чув, але бачив стурбований образ вчителя, і від цього всередині нього здіймалася паніка. Щоб хоч якось заспокоїтися, він спостерігав за чорнильними точками, що пересувалися Карді Мародерів.

Там, де раніше був Сіріус Блек, було пусто. Натомість він уже наздогнав точки Поттера, Снейпа і Люпина, що тільки-но до них приєднався.

Минула хвилина. Може, дві. Важко було передбачити час через власне гулке серцебиття. А крапки все продовжували ворушитися, вони то зближалися, нашаровуючись і перекриваючи одна одну, то навпаки віддалялися по різних кутках. Що там відбувалося? Вони живі чи Авада Кедавра вже зробила свою темну непробачну справу? Мертві зникають із Карти? Чи так і залишаються снувати безтілесними примарами?

Було б величезною помилкою піти та подивитися власними очима.

Руки тремтіли від страху і від цього Карта теж дрібно тріпотіла. Спостерігати, як по пергаменту мурашками пересуваються крапки, і не бачити повної картини було нестерпно. Але якщо він туди сунеться, йому загрожуватиме реальна небезпека. У всіх Блеків у крові було щось чорне та прокляте. Про тітку Беллу його батьки багато не розповідали, але в тому, що все ж таки Драко почув, не було нічого світлого. Навіть мама, у дівоцтві Блек, завжди така спокійна і стримана, коли маленький Драко відмовлявся їсти кашу, лякала його тим, що її не зовсім адекватна сестриця забере його з собою в Азкабан до дементорів на перевиховання.

Хороших чарівників у в’язницю не садять. А збожеволілий Сіріус Блек, взагалі отримав погану славу по обидва боки барикад, його ненавиділи всі – і смертежери, і ті, кого він зрадив.

То чому ж тоді Драко всупереч здоровому глузду йде вздовж темного коридору назустріч незрозуміло чому, що грозить болючими й безсумнівно небезпечними для життя наслідками?

Драко, ти дурко, чи що? Іди назад. Це помилка. Ти вже перетнув заборонену межу, коли нахабно і з розбігу вскочив у життя Гаррі Поттера.

Але він ніби одурманений зіллям продовжує крокувати та майже щомиті опускатися поглядом на хаос імен на папері. Вже одне тільки ім’я Сіріуса Блека, написане чорним чорнилом, перетворювало страх на липкий моторошний жах.

Здається, він від когось у потворних окулярах трохи заразився ґрифіндорством головного мозку. Краще б хоробрістю, подумав Драко. Як тільки в Поттера так легко виходить бути таким сміливим?

Попри те, що він постійно перевіряв маршрут біля себе на Карті, ім’я Пітера Петіґру на ній виникло надто несподівано. Хлопець почав злякано озиратися довкола себе. Нікого немає – людина не змогла б сховатися в порожньому коридорі. Але що якщо Петіґру не людина, вірніше, не жива людина? Мантія-невидимка мала захистити від людського погляду, проте, чи могли потойбічні привиди бачити крізь магічну тканину?

Ось Карта показує, що можливо-примара-Петіґру вже всього за кілька кроків від нього, а за мить і того ближче. І ще ближче. І…

Драко напружився всім тілом, аж волосся дибки стало на потилиці, і, здається, він навіть забув як правильно дихати.

Але нічого так і не сталося.

Хлопець видихнув із полегшенням. Карта бреше. Пітер Петіґру ймовірно, якщо вірити цьому брехливому шматку пергаменту, повинен бути прямо в ярді перед ним. Але тут тільки старий затертий гобелен на стіні. І величезний рудий кіт, що врізався у невидимого під мантією хлопця.

Так голосно і на жахливо огидній високій ноті Драко ще не верещав у своєму житті. От же ж руде чудовисько!

Руде чудовисько злякалося чи не менше, і проклинаючи неочікувану прозору перешкоду добірними котячими лайками, відскочило на стіну з гобеленом. Древня, як і сама школа, прикраса не витримала ваги Криволапика, що накопичив жирка набагато більше, ніж було потрібно, і з характерним рвучким звуком, половина гобелена просто відвалилася разом з пухнастим шкідником.

З тепер не прихованої гобеленом невеликої ніші на Драко витріщалося ще одне чудовисько Гоґвортсу. Хлопець скривився. А жаба Невіла Лонґботома тільки меланхолійно по черзі моргнула скляними очима. З її широкого вкритого бородавками рота черв’яком вився хвіст. Пацючий хвіст, про себе відзначив Драко. Стоп. Червохвіст!

Хлопець зблід, скривився, а потім зблід ще сильніше. Так йшов складний і повний суперечностей розумовий процес.

– Чорт, чорт, чорт!

Тревор був не особливо проти, коли його схопили холодні пальці та притиснули до теплого тіла – він уже завершив своє полювання, а в теплі здобич перетравлюється набагато краще.

***

За наступними дверима лунала метушня, лайка та крики. Драко вже не був радий, що захотів бути сміливим. Йому зараз було як ніколи страшно та холодно. Йому було настільки страшно, що він навіть не звертав уваги на те, що притискав до своєї дорогої шовкової піжами мерзенне земноводне, у череві якого ще вертівся щур. Мантію та Карту він завбачливо сховав у кишені.

Лайка вщухла, але поверхня дверей почала покриватися инієм, а по підлозі несло могильним холодом. За дверима відбувалося щось нехороше. Драко це знав. Знав і все одно повернув крижану ручку.

Місячне світло і темні постаті дементорів без перешкод проникали у приміщення через розбиті вікна.

– Експекто патронум! – Северус і Ремус змахнули паличками майже синхронно.

Вони стояли пліч-о-пліч і загороджували собою змученого чоловіка, до якого притискався весь у сльозах Гаррі Поттер. Біле світіння з кінця їхніх чарівних паличок набуло тілесної форми – зіткані зі сяйва лань та вовк кинулися їм на захист.

Драко стояв з розкритим ротом і мало не випустив з рук жабу.

– Містере Мелфой? – на його плече впала чиясь рука.

Він обернувся і побачив біля себе Албуса Дамблдора у веселковій мантії для сну та з заплетеною в косу бородою. У кімнату також разом із директором прибули аврори у крутому пафосному спорядженні.

Коли шок пройшов і до Драко повернулася здатність говорити, він виставив Тревора перед собою.

– Здається, я піймав Пітера Петіґру.

І на підтвердження цих слів жаба сито квакнула.