Трагедії все одно переоцінюють

Дадзай може нарахувати тридцять шість плиток на стелі своєї кімнати, три тріщини в правому куті та сім плям від різних рідин на простирадлах.

— Гей, Койо, ти знаєш якогось рудого в цій лікарні? — гукає Дадзай, коли помічає, що двері його палати зі скрипом відчиняються. Він чекає на відповідь, розслаблено лежачи в ліжку, а по телевізору йде нудний серіал про сім’ю, яка ненавиділа одне одного.

— Дадзаю.

— Так, медсестро Койо? — хлопець кривиться у сліпучій усмішці. Він використовував її багато разів: чи то до вчителів, щоб отримати кращу оцінку, чи до офіціантів у кафе, щоб отримати знижку на каву, але в нього є відчуття, що на Одзакі вона навряд чи подіє.

Дадзай застигає, коли чує, як дзвонить телефон.

— Знаєш, Кунікідо…

— Медбрат Кунікіда.

Це все неправильно.

Дадзай міцно притискає Чюю до грудей, вони дивляться якийсь паскудний романтичний фільм, який рекомендував Ацуші. Парубок відчуває, як ребра Накахара впиваються йому в боки, а кінцівки надто худі.

Наступний тиждень Дадзай проводить, ігноруючи Чюю.

Це починається з розкладу.

Дадзай дуже швидко з’ясовує, що Койо Одзакі доволі зациклена на розкладах. Він зупинився в гостьовій кімнаті її будинку, де вона акуратно склала графік прийому їжі.  

Щодня стає все важче.

Дадзаю зараз 24.

Він ніколи не очікував, що проживе так довго. Якби ви повернулися і сказали 15-річному підлітку, що він доживе до 24 років, він би вам не повірив (і, швидше за все, спробував би покінчити життя самогубством, щоб вам досадити).