4. Ґеї на даху

Дадзай застигає, коли чує, як дзвонить телефон.

Це надто знайомий контакт — добре, це напівправда. Цей номер знайомий Осаму, адже він стільки часу провів, дивлячись на телефон та чекаючи, що йому зателефонують. Видовище, коли контакт дзвонить, — це те, чого він, здається, ніколи не бачив.

Він відповідає на дзвінок тремтячою рукою.

— Осаму? Дзвонила твоя вчителька. Ти не ходиш до школи, — лунає голос його батька, холодний, як і зазвичай. Дадзаю стискає горло від цих слів. Звісно, не ходив. Звичайно, його батько зателефонував лише тому, що вчителька нагадала йому про існування його єдиного сина. Інакше він би навіть не згадав про це.

— Я в лікарні, тату, — зітхає, намагаючись не дати розчаруванню обтяжити себе. Він мав би вже звикнути до цього, справді мав би.

— Як так? — незворушно запитує батько, наче думка про те, що син у лікарні, його анітрохи не турбує. До честі хлопця, він упевнений, що це його зовсім не турбує.

— Я знову намагався вбити себе, батьку. Не пам’ятаєш? Ти ж сам відправив мене до лікарні, — Дадзай робить павзу, — ти ж сам прийшов до мене після того, як у мене був довбаний передоз!

На іншому кінці телефонного дзвінка парубок чує тихе «хм» , ніби батько обмірковує інформацію: 

— О, зачекай, синку, мені телефонують по роботі. Я подзвоню тобі пізніше. Поговори з матір’ю.

Він кладе слухавку, не попрощавшись.

— Чорт! — кричить Дадзай, жбурляючи телефон у стіну. Він навіть не хоче подобатися батькові, він просто хоче, щоб тому було хоч трохи не байдуже. Здається, не має значення, що він робить. Хлопець може досягти успіхів у навчанні, потрапити на всі можливі дошки пошани, скласти всі іспити, але він ніколи не отримає нічого, окрім бурмотіння «гаразд». Може спробувати накласти на себе руки, і його батькові буде байдуже, якщо це не вплине на його репутацію.

Осаму запитує себе, чи буде його батькові взагалі цікаво, якщо він помре, чи це буде просто нудний похорон, який завадить його робочому дню.

— Знаєш, вони хочуть відправити тебе до психіатричної лікарні, — від звуку цього голосу по спині Дадзая пробігає мороз.

— Морі, — тільки й встигає вимовити Осаму, як той заходить і опускається на коліна, щоб узяти телефон. Той передає телефон Дадзаю, екран якого тріснув від того, що він його кинув.

— Звичайно, вони не можуть цього зробити без мого дозволу. Я не дозволю їм, доки ти не захочеш, щоб це сталося, — Морі притуляється до стіни, на його обличчі усмішка. Дадзай не дурний. Він вміє читати між рядків. Насправді Оґай хоче сказати, що він не дозволить їм забрати його допоки він слухатиметься.

— Я не хочу бути тут, — бурчить парубок, й одразу бачить, що Морі знає про його брехню. Звісно, він бреше. Навіщо йому повертатися додому, де нікому немає до нього діла, коли тут він може вдавати, що люди, які за ним доглядають, роблять це тому, що піклуються про нього, а не тому, що це просто їхня робота?

— Тоді йди. Я не затримую тебе, — Оґай жестом вказує на двері, а на бурчання Дадзая сміється і продовжує: — Я знаю тебе занадто добре. Ми з тобою дуже схожі.

— Я зовсім не такий, як ти, Морі, — спльовує той, і лікар вдає, що здригається від цих слів.

— Перш за все, ти дійсно повинен називати мене доктором Морі. Май трохи поваги до старших, малий…

— Не називай мене малим.

— А по-друге, ти маєш подолати цю абсурдну ненависть до мене. Я намагаюся допомогти тобі, Дадзаю, бо якщо не я, то хто? — усмішка Морі нудотно-солодка, як зіпсований мед.

Осаму застигає на цих словах.

— Ти ніколи не будеш достатньо хорошим для когось іншого, але мама буде любити тебе, незважаючи на те, наскільки ти невдаха.

Чоловік нахиляється ближче до самогубця, обіймаючи його за плече, що від будь-кого іншого було б заспокійливим, але від нього це лише спосіб залишити його в пастці назавжди.

— Я не дам їм відправити тебе до психіатричної лікарні, поки що. Однак, якщо твій стан не покращиться найближчим часом, я буду змушений це зробити, — Морі схиляє голову набік, — з іншого боку, твої батьки стільки платять за те, щоб утримувати тебе тут, що з таким самим успіхом вони могли б просто викупити всю цю кімнату.

Дадзай відкриває рот, щоб щось сказати, але Оґай перериває його.

— Хоча, гадаю, їм байдуже, чи ти в лікарні, чи в божевільні, якщо ти не в їхньому домі.

Найгірше в цьому те, що доктор має рацію. Він часто має рацію, як би хлопцю не хотілося це визнавати, і Морі знає, як використати неприродно високий IQ на свою користь. Він не лише маніпулює тими, хто його оточує, а й знаходить задоволення в цьому.

— Я ненавиджу тебе, — це єдине, що може сказати Осаму, щоб його не знудило. Морі огидний. Він маніпулятор і людина, від якої нудить. Одного дотику холодних рук до шкіри хлопця достатньо, щоб по спині пробігли мурашки.

— Ти ненавидиш мене лише тому, що ненавидиш себе, — відповідає той, і Дадзай користується моментом, щоб нарешті вирватися з його рук.

— Я ненавиджу тебе, — повторює він. Морі знизує плечима й виходить з кімнати, махаючи рукою на прощання.

По спині хлопець пробігає дрож. Він терпіти не може цього чоловіка.

— Агов, Дадзаю? — гукнувши з-за дверей, постукали.

Дадзай відчуває, як по спині пробігає виснаження, як важкий тягар лягає йому на плечі. 

— Чорт забирай, невже люди не можуть залишити мене в спокої хоча б на п’ять довбаних хвилин?

— Не можна так розмовляти з невиліковно хворою людиною, — Чюя вибиває ногою двері палати. На його обличчі усмішка, й Осаму дуже сподівається, що Накахара не помітив, як засвітилося його обличчя, коли він побачив знайоме руде волосся.

— Ти безнадійно хворий? Вітаю! — парубок усміхається, коли Чюя заходить до кімнати. Рудий притуляється до стіни, закочуючи очі на цей коментар.

— Треба було привітати мене, коли мені поставили діагноз. Тепер це нічого не варте.

— Вибач, я постараюся прийти вчасно до твоєї наступної невиліковної хвороби.

Чюя сміється з жарту, а Дадзай не може не думати про те, який він гарний (як про об’єктивний факт, звісно. Він все ще не дуже любить Накахару). Осаму дивиться на руку хлопця, яка злегка тремтить на його боці. Самогубець піднімає очі, щоб помітити, що рудоволосий схрестив руки на грудях, наче це має приховати тремтіння його плечей.

— Тобі холодно?— запитує Дадзай, і тільки після цього до нього доходить, наскільки дурним було це запитання.

— Н-ні. Я в нормі, — заїкається Чюя, стискаючи руки, щоб приховати явне тремтіння.

Дадзай схоплюється з ліжка: 

— Зачекай, у мене десь тут має бути пальто.

Він нишпорить у своїх речах, аж поки його руки не намацують щось м’яке. Він одразу може сказати, з якої тканини це зроблено. Нарешті він дістає довге чорне пальто, яке не носив уже кілька місяців і передає Чюї, який, не гаючи ні секунди, одягає його.

Осаму отримав це пальто від Морі, коли вперше потрапив до цієї лікарні.

Він ненавидить вигляд Чюї, закутаного в пальто; ненавидить те, як Накахара, такий яскравий і сонячний, може бути огорнутий чимось таким темним, як плащ Морі. Він не хоче уявляти, як ця людина впивається пазурами в рудого, руйнуючи його так само, як зробив це з ним.

Наразі Дадзай більше нічого не може запропонувати хлопцю, і він радше дивитиметься на нього в пальті Морі, аніж на те, як він замерзає.

— Вибач, — бурмоче Чюя, щільніше закутуючись у плащ. Щелепа Осаму стискається від цих слів, бо чому Накахара має перепрошувати за це? Хто його навчив, що він повинен вибачатися за власні потреби?

(Дадзай не усвідомлює, що часто робить те саме, хоча це радше брак усвідомлення власних потреб, аніж вибачення за них).

— Не вибачайся, — каже Дадзай крізь зуби. — Ходімо до твоєї кімнати.

Він протягує Чюї руку і тягне через лікарняні коридори. Він ніколи не був у його палаті, тому покладається на бурмотіння рудого, щоб не заблукати дорогою.

Виявляється, що палата знаходиться не дуже далеко від його власної, лише через кілька дверей від палати Акутаґави. Парубок робить подумки нотатку, щоб запам’ятати напрямок (і це точно не тому, що він хоче часто відвідувати Чюю).

— І ось ми тут, малий мафіозі, — він допомагає рудому залізти в ліжко. Той супиться на прізвисько, але, вочевидь, не має достатньо сил, щоб його спростувати.

— Вибач. Я хочу спати, — бурмоче Накахара, підтягуючи ковдру до обличчя. Дадзай спостерігає, як він повністю накривається ковдрами, все ще загорнувшись у пальто.

Шатен тягнеться до плаща: 

— Мені взяти його?

— Ні, — хлопець відштовхує руку Осаму з такою силою, на яку здатна дитина, — пахне тобою.

Дадзай завмирає від цього коментаря. Це не погано саме по собі, але той факт, що це пальто, яке він не носив цілий рік, і яке навіть не вважає своїм, пахне ним , дещо бентежить. У нього складається враження, що Морі вчепився кігтями в його плече, і, як би він не старався, Осаму не може їх вирвати.

Але він озирається на Чюю, який так загорнувся в його пальто і ковдри, і навіть не відчуває гніву через цю ситуацію.

(Він не може дочекатися, щоб пізніше згадати коментар рудого, щоб подражнити його і почути, як той затято заперечуватиме, що сказав це).

Осаму починає відходити, припускаючи, що хлопець заснув, коли чує голос, який щось бурмоче. 

— Дадзай?

— Я тут, Чює, — відповідає парубок, підсуваючись і сідаючи поруч з ліжком. Накахара не спить. Звісно, не спить .

Його хвороба дослівно називається фатальним сімейним безсонням.

Лише тоді до Дадзая доходить, що Чюя невиліковно хворий; що він такий втомлений, бо не спав бозна-скільки часу, і, ймовірно, пройде вічність, перш ніж він знову зможе заснути. Він розуміє, що для Накахари немає жодного способу навіть полегшити його виснаження — він просто мусить жити з цією нескінченною втомою.

Осаму не може пояснити, чому його серце стискається від усвідомлення цього.

Це думка про те, що, можливо, в іншому житті він міг би потоваришувати з Чюєю. Це думка про те, що, можливо, якби все склалося інакше, вони б зустрілися в школі, разом йшли б до класу, не турбуючись про те, скільки часу пройде, поки хлопець засне. Це думка про те, що, можливо, вони жили б у тому мафіозному всесвіті, про який мріяв Накахара, були б партнерами у злочині, знищуючи тих, хто їх оточував.

Це усвідомлення того, що це не той всесвіт, як би Дадзай цього не хотів.

— Тобі не обов’язково залишатися, — Чюя ворушиться під ковдрою, ніби намагаючись зайняти зручне положення, щоб спробувати заснути. — Я не збираюся спати.

— Я залишуся, — відповідає Осаму.

Він вважає, що це найменше, що він може зробити.

 

***

 

— Ацуші! Ти знаєш, що якщо ти кинеш зуби під подушку, то це… ВАУ! — Дадзай замовкає, коли бачить, що саме відбувається в кімнаті.

Ацуші сидить зверху на Акутаґаві, обіймаючи його, коли він нахиляється, щоб поцілувати іншого чоловіка. Це досить інтенсивний сеанс поцілунків, і він виглядає досить гарячим.

— Мені зайти пізніше? — хлопець вказує великим пальцем на двері, коли Ацуші злазить з Рюносуке, але це не робить сцену менш викривальною.

— І це була моя суперсекретна техніка боротьби, тож забирайся з моєї кімнати, Акутаґаво, — Ацуші спотикається на своїй брехні, і це неймовірно для будь-кого, хто знає його більше двох хвилин (це також неймовірно для Осаму, який буквально щойно увійшов і побачив, як вони цілуються).

— Ага, це була справді потужна техніка боротьби. Я не знав, що хлопці цілуються, коли борються, — Дадзай дивиться на Рюносуке, який, здається, піднімає комір сорочки (і він помічає досить яскравий синець на його шиї збоку).

— Повір мені, Дадзаю, коли я кажу, що це був момент слабкості. Я б ніколи не дозволив цьому перевертню заплямувати мене своїми брудними руками, — насміхається Акутаґава, а Накадзіма на ці слова випускає гнівне «агов» .

— Я думаю, що він забруднив тебе не лише руками,— Дадзай пильно дивиться на синець на шиї Рюносуке. — Мені байдуже, з ким ти зустрічаєшся. Я думав, ви двоє ненавидите одне одного?

Ацуші сідає на край ліжка. 

— Так і було. Думаю, він і досі ненавидить, але ми поцілувалися, коли дивилися останній фільм «Сутінки», а потім… і ось ми тут!

— Звучить досить романтично, — сміється Чюя з порога, заходячи і сідаючи поруч з Дадзаєм.

— Так і є. Чює, коли ти хочеш влаштувати гарячу «Сутінкову» вечірку поцілунків, — парубок нахиляється до нього, стискаючи губи, наче очікує, що парубок нахилиться для поцілунку. Накахара піднімає один палець і відштовхує обличчя Осаму.

— Я б з радістю, але у мене вже був такий поцілунок з твоєю матір’ю, — усміхається Чюя, на що Ацуші починає приглушено хихикати.

— Справді? І як вона була?

— Це огидно, Дадзаю.

— Не можу повірити, що Чюя в 21 столітті вдався до жарту про «твою матір». Говорить як справжній язичник, — насміхається Акутаґава, і Дадзай підозрює, що його уїдливі зауваження — це лише спосіб відвернути увагу від себе.

— Ісусе Христе, присягаюся, ти маєш бути схожим на реінкарнацію Вільяма Шекспіра, чи щось таке, — стогне Ацуші. — Якого біса ти так розмовляєш?

— Прийму це за комплімент. Мені дуже подобаються твори цього автора. Я б навіть сказав, що я, як говорив мені Рампо, «родич» Макбета, — Акутаґава спотикається на слові «родич», наче це поняття йому зовсім чуже (і, чесно кажучи, так воно, мабуть, і є).

— Боже мій, — бурмоче собі під ніс шатен, затуляючи рота рукою, щоб не розреготатися.

— Гаразд, думаю, з мене досить цієї розмови! Дадзаю, зустрінемося на вулиці? — рудий жестом показує на вихід й Осаму йде за ним. Він обережно зачиняє двері кімнати Накадзіми, звук суперечки стихає за його спиною. Він невиразно чує щось схоже на те, як вони називають одне одного ідіотами, а потім надзвичайно підозрілий удар об стіну.

Дадзай вирішує, що їм обом вже давно пора переступити через свою пригнічену гомосексуальність.

— Я завжди знав, що вони ґеї, — сміється Осаму, але вираз обличчя Накахари підказує йому, що той не дуже налаштований на жарти (хоча Дадзая це зазвичай не зупиняє).

Чюя робить глибокий вдих.

— Що ти думаєш про доктора Морі?

— Морі? А що?

— Просто відповідай на запитання.

Дадзай хоче сказати, що він ненавидить Оґая, що терпіти не може нічого в цій людині, але все трохи складніше. Той піклується про нього, у свій власний викривлений спосіб, і парубок може визнати це, навіть якщо він йому не подобається.

Перша спроба самогубства, яку він намагався вчинити в лікарні, сталася в 14 років, і Морі був першим, хто провідав Дадзая, коли той прокинувся.

 

***

 

Трясця.

У голові стукає, а все тіло закам’яніло, наче дошка. Він намагається зігнути руку в боці, але вона не рухається.

— Ти прокинувся, — каже глибокий голос, коли Дадзай розплющує очі.

Він знаходиться в лікарняній палаті, позаду нього тихо пищить ЕКГ. Чоловік, що стоїть поруч, одягнений у чистий білий халат, на його обличчі щетина.

Примітка від перекладачів: ЕКГ (електрокардіографія) - крива, яка відображає електричну активність серця.

— Осаму, так? — чоловік дивиться на хлопця, темні очі сканують його, ніби він може прочитати думки хлопця одним лише поглядом.

— Не називай мене так, — це єдине, що той може вимовити, а стукіт у голові стає дедалі гучнішим.

— Гаразд, а як би ти хотів, щоб я тебе називав? — запитує чоловік, понижуючий голос до нудотно-солодкого тону. Він фальшивий — Осаму розуміє це — і йому майже огидно слухати когось такого холодного та розважливого.

— Дадзай, — швидко відповідає він. Йому не подобається, як звучить його власне ім’я, особливо коли його вимовляють інші. Не тоді, коли йому доводилося слухати, як мати воркує його ім’я, обхопивши його плечі руками, щоб міцніше тримати в пастці. Не тоді, коли йому доводилося слухати, як батько перебирає три різні варіанти, перш ніж нарешті згадати те ім’я, яке він вирішив дати своєму синові.

Осаму вже майже не схожий на Дадзая.

— Ну, Дадзаю, я доктор Морі, — чоловік — Морі — простягає руку, і парубок обережно потискає її, відчуваючи, що відновив контроль над своїми кінцівками.

Морі високий (хоча більшість людей здаються високими 14-річному хлопцеві), а його темне волосся акуратно зачесане назад. Жодна волосинка не вибивається із зачіски, і якби не ледь помітна тінь на підборідді та темні мішки під очима, Осаму подумав би, що цей чоловік не бачив жодного дня труднощів у своєму житті. Не кажучи вже про те, що Морі абсолютно непривабливий в усіх відношеннях.

— Я впевнений, що ти знаєш, чому ти тут, — лікар дивиться на Дадзая, схиливши голову набік, читаючи його одним лише поглядом.

— Я думав, що вбив себе, — бурмоче той, дивлячись на свої руки. Він зовсім не мертвий, якщо тільки пекло не схоже на лікарняну палату, а сатана не є непривабливим чоловіком зростом п’ять футів і дев’ять дюймів із зализаним назад волоссям.

— Ну, ти намагався. Твоя мати знайшла тебе після передозування та привезла досить швидко, щоб врятувати, — пояснює Оґай, на секунду зазирнувши у свій блокнот.

— Навіщо ти мене врятував? Хіба ти не повинен бути достатньо розумним, щоб зрозуміти, що пацієнт з передозуванням, ймовірно, хоче померти? — хлопець закочує очі, відчуваючи розчарування від того, що, як би не старався, він не може навіть померти правильно.

— Я дам тобі маленьку підказку, Дадзаю. Якщо хочеш передозування, спробуй прийняти вдвічі більше, ніж прийняв. Те, що ти прийняв, не вбило б тебе, навіть якби ти не потрапив до лікарні, — Морі крім того не відривається від свого блокнота.

— Що?

— Я просто даю тобі дружню пораду, Дадзаю, — знизує плечима лікар,— а може, ти точно знаєш, скільки таблеток треба було випити, щоб отримати передозування, і не прийняв їх, бо насправді боїшся смерті.

— Про що ти, бляха, говориш? — виникає коротка павза, під час якої Морі не промовляє ані слова, натомість просто дивиться на хлопця, насупивши брови, наче намагається прочитати його думки.

— Тобі холодно? — запитує лікар, а Осаму навіть не помічав, що тремтить, доки той не заговорив про це. Це дивне відчуття — Дадзай знає, що йому холодно, знає, що його руки тремтять, але він не відчуває холодного пориву, що пробігає по спині.

Самогубець не відповідає, але Морі, здається, сприймає відсутність відповіді як згоду. Він відвертається, виходить з кімнати, залишаючи його наодинці. Осаму майже очікує, що той не повернеться. Це був би не перший раз, коли доросла людина покидала його.

На подив підлітка, за кілька хвилин Оґай заходить до його кімнати.

Він несе щось схоже на купу чорної тканини, а коли розгортає її, виявляється, що це пальто, яке виглядає завеликим для хлопця. Це темно-чорний тренч, і, якщо відверто, лише один його вигляд виводить з себе.

— Ось, — Морі простягає пальто. Дадзай обережно тягнеться до нього, хапаючи рукою чорну тканину. Вона набагато цуркішп, ніж він очікував, і, здається, не дуже зручна. Він надягає його поступово: на руку, а потім обгортає шинель навколо свого тіла. Воно завелике для нього, майже робить його карликом.

Шатен не думає, що коли-небудь відчував себе таким маленьким.

Морі дивиться на хлопця з усмішкою, побачивши того в пальто.

—Я думаю, що ти розумний хлопчик, Дадзаю. Розумніший, ніж ти собі уявляєш.

Вперше з моменту їхньої зустрічі Осаму думає, що Оґай зробив щось не так. Він добре усвідомлює, що його інтелект вищий за середній. Йому ніколи не було важко складати тести в школі або придумувати, який подарунок зробити вчителю, щоб той підвищив йому оцінку. Дадзая цікавить, чи знає Морі, наскільки він упевнений у своїх силах.

— Знаєш, я думаю, що одного дня ти міг би стати чудовим лікарем, — очі доктора Морі ковзають по Дадзаю, спостерігаючи, як його величезне пальто робить того маленьким.

— А я думаю, що ти шматок лайна.

Обличчя Морі викривляється у щось на кшталт жалю чи шоку, і парубок не може зрозуміти, чи це справді так.

— Не кажи так! Я просто намагаюся тобі допомогти! Якщо я не допоможу тобі, то хто ж тоді?

Дадзай завмирає від цього коментаря, і в ту же секунду усвідомлює свою помилку. Він може легко помітити, як спалахують очі Морі, коли він бачить реакцію Осаму, як лампочка майже буквально спалахує над його головою.

Парубок мав би бути розумнішим — мав би знати, що не варто видавати свою реакцію в присутності такої людини, як Морі.

Проте знання того, що він не повинен був реагувати, не робить слова доктор менш болючими. Він не може поворухнутися, чорний плащ міцно тримає його в пастці. Оґай розумний чоловік. Він точно знає, куди копати, щоб міцно тримати Дадзая під своїм пальцем.

— Ти і я, ми багато в чому схожі. Ми повинні піклуватися одне про одного, чи не так? — Морі усміхається і, помітивши гострий погляд на обличчі Дадзая, дуже швидко додає: — Якщо ми не будемо, то ніхто інший не буде.

Якраз тоді самогубець усвідомлює, що саме робить Морі таким небезпечним: він вміє знаходити твої слабкі місця і без вагань ними користується.

— Ти потворний, — це єдина відповідь, яку Осаму може придумати, і він шкодує про це, щойно вона вилітає з його вуст.

Морі сміється з цієї репліки, гладить хлопця по голові.

— Гей, Дадзаю, ти не проти піти зі мною декуди.

Хлопець хоче сказати, що так, він проти, але знає, що це не зупинить Морі. Не тоді, коли той стискає руку навколо зап’ястя Осаму і майже витягує його з лікарняного ліжка.

— Чи не було у мене щойно передозування? Чи справді лікарю безпечно тягати пацієнта по лікарні? — запитує парубок, коли його висмикують з ліжка.

Морі насміхається: 

— Будь ласка. Ти ледве прийняв достатньо таблеток, щоб вирубитися. Я міг би відправити тебе додому за дві години, якби захотів.

— Ти..

— На щастя, я не хочу.

Морі виводить Дадзая з кімнати, відпускаючи його зап’ястя, щоб не викликати підозр. Той дивиться на червоний слід від місця, де чоловік стискав його руку. Мабуть, буде синець.

Осаму кидає погляд на аварійний вихід праворуч від нього. Він міг би втекти; втекти якнайдалі, і більше ніколи в житті не бачити Морі. Він повинен.

Але він не хоче.

— Дадзай, ти скоро вийдеш з цієї лікарні, і тобі більше не доведеться повертатися, тому я довіряю цю таємницю тобі, — голос Оґая стихає до шепоту, коли він веде його через низку коридорів.

Зрештою, лікар зупиняється біля кімнати без жодної таблички на дверях. Він дістає кільце з ключами, перебирає їх, поки не знаходить маленький золотий ключик.

Відчинивши двері, Морі жестом запрошує Дадзая увійти.

— Це нинішній керівник лікарні.

Осаму ледь не шокований тим, що бачить.

На лікарняному ліжку знаходиться старий чоловік, поруч з ним тихо пищить стабільний ЕКГ. Дадзай не знає багато медичної термінології, але абсолютно впевнений, що чоловік перебуває в комі.

— Він у комі вже з тижнів, може, два. Лише кілька людей у лікарні знають про це. Більшість думають, що він у відпустці, бо дуже хворий. Якби стало відомо, що він перебуває на апараті життєзабезпечення, не написавши рекомендаційного листа для наступного керівника, то в лікарні почалася б паніка.

— Я не розумію.

— Не розумієш що?

— Я нічого не зробив. Чому ви довіряєте мені цю величезну таємницю? — Дадзай дивується, чому Морі, людина, з якою він познайомився лише п’ятнадцять хвилин тому, показує йому те, що, за його власним визнанням, викликало б паніку, якби про це дізнався хтось інший.

Морі звертається до нього: 

— Ти збираєшся комусь розповісти?

— Ні.

— Тоді чому я маю про це хвилюватися?

Дадзай дивиться на непритомного чоловіка, сиве волосся якого розсипалося по подушці. Його груди постійно піднімаються й опускаються, і цей рух — єдиний показник того, що він ще живий. Чоловік підходить до ліжка, зупиняється біля нього. Простягає руку, щоб погладити чоловіка по обличчю.

— Смішно, чи не так? Як життя може обірватися так раптово.

Дадзай навіть не встигає відповісти, як Оґай висмикує штепсельну вилку зі стіни, рівномірне пищання ЕКГ швидко перетворюється на різку рівну лінію.

— Що ти робиш? — Дадзай робить крок вперед, але Морі простягає руку, попереджаючи його не підходити ближче.

— Шансів на одужання не було. Він би все одно помер за кілька тижнів, — знизує плечима той, крутячи штекер між пальцями.

Підліток дивиться на Мор. Він щойно бачив, як лікар без жодних роздумів обірвав чиєсь життя. Осаму знав, що з ним щось не так — щось дивне в тому, як його очі сканують людей без жодного натяку на співчуття.

— Ти, Дадзаю, був тут, щоб побачити, як у колишнього керівника лікарні стався серцевий напад. Перед смертю він повідомив мені, що написав для мене цей рекомендаційний лист, і, що я маю стати наступним керівником лікарні, — чоловік дістає з кишені аркуш паперу, розгортає його, щоб показати акуратно надрукований лист.

— Що, якщо я комусь розповім про те, що сталося? — парубок не відводить погляду від Морі, відчуваючи, що якщо він зробить це, той кинеться вперед і вб’є його теж.

— Не розкажеш, — з посмішкою відповідає той, — бо ти такий самий, як і я, і тобі з цього нічого не буде.

Лікар відвертається від ліжка, обіймає Дадзая за плечі і нахиляється до його вуха. Рука Морі холодна. Надто холодна. Хлопець відчуває це навіть крізь товсте пальто, яке той йому подарував.

— Крім того, не було б дивним, якби дитина-самогубець одного дня вбила себе, не залишивши записки, — шепоче Морі на вухо Осаму, і хлопець відчуває, як по спині пробігає дрож. — Гаразд, повернемося до твоєї кімнати, Дадзаю!

Оґай накриває Осаму плащем, і той відчуває себе меншим, ніж будь-коли раніше.

 

***

 

— У мене складні стосунки з ним, — зітхає парубок, спостерігаючи, як вираз обличчя Чюї змінюється на непідробну цікавість.

— Медсестра Койо сказала мені…

— Хіба вона не твоя сестра? Чому ти називаєш її медсестрою?

— Що він тобі не подобався, але за весь час, що я його знаю, він був дуже добрим до мене.

Дадзай робить глибокий вдих.

— Слухай, він робив паскудні речі. Я не хочу про це говорити, але він мені не подобається. Я розумію, якщо він подобається тобі, мені байдуже, але я хочу, щоб ти знав, що він не такий хороший хлопець, яким здається, і ти повинен це визнати.

Вираз обличчя Накахари стає більш ображеним на зауваження Дадзая. Його легко прочитати — він носить свої емоції в рукаві й ніколи не намагається приховати те, що відчуває насправді. Він злий та емоційний, і кожен може зрозуміти, коли його щось турбує.

Хоча Осаму визнає, що це, ймовірно, значно полегшує маніпулювання Чюєю, він захоплюється цією рисою.

— Я можу за себе постояти, знаєш. Мені не потрібно, щоб ти попереджав мене про те, з ким я маю бути обережним, а з ким ні, — Накахара кусає губу,  говорить трохи голосніше, ніж це дозволено в лікарняному коридорі.

— Це ти запитав мене про Морі, — знизує плечима Дадзай.

— Так, але ти сказав це все поблажливо — і мені це не сподобалося.

— Ти справді ідіот. 

— Назви мене так ще раз, якщо наважишся.

— Ти придурок, Чює.

— Я зараз залізу тобі в дупу й зв’яжу твою тонку кишку в крендель.

— Це дуже гаряче.

Рудий видає непристойно довгий стогін, а Дадзай жахливо регоче з власного жарту. Накахара хапає парубка за зап’ястя і, не кажучи більше ні слова, тягне його за собою. Осаму й раніше коментував нелюдську силу Чюї, але щоразу, коли той демонструє її, він відчуває себе трохи шокованим.

Серйозно, коли його тягне через лікарняний коридор рудий зростом пять футів три дюйма — це не одне з його улюблених занять.

— То куди ми йдемо?

— Замовкни.

— О, ми йдемо на дах? — Дадзай впізнає сходи, щойно вони ступають на них.

Чюя голосно стогне. 

— Ти ніколи не замовкаєш, чи не так?

— Ні! — Осаму широко посміхається і не пропускає тихе хихотіння Накахари на у відповідь.

Чюя відпускає парубка, коли вони опиняються на крівлі, і двері на сходи щільно зачиняються за ними. Він сідає на край, а Дадзай разом з ним. Обидва мовчать, Осаму розгойдує ногами вперед-назад, коли вони звисають над виступом.

Він приходить сюди досить часто, але якось по-іншому відчуває себе, коли поруч сидить Накахара.

— Мені справді треба бути обережним з Морі? — запитує тихо, ніби це таємниця, про яку він не може дозволити, щоб хтось інший дізнався.

Дадзай зітхає.

Не те, щоб Чюя мав бути обережним з доктором. Осаму добре знає, що рудий і його химерна сила можуть подбати про себе, але він більше боїться того, що Оґай може встромити свої пазурі в хлопця й отруїти його, як зробив з ним.

Це останнє, чого він хоче для Накахари. Щоб той став таким, як він.

— Я не знаю, — Дадзай робить павзу, щоб подумати. — Я не хочу, щоб він зробив з тобою те, що й зі мною. Розумієш?

Осаму ненавидить, як ці слова застрягли в його шлунку, наче камінь, і давлять на тіло, аж поки йому не хочеться виблювати все це на підлогу. Він ненавидить цю вразливість, але найбільше він не виносить те, як Чюя, здається, витягує вразливість з його горла, не даючи йому шансу зупинити це.

— У цьому є сенс, — киває хлопець. — Я не думаю, що він зупиниться.

— Я довіряю твоїй думці.

— Гаразд?

— Гаразд.

Знову тиша.

Дадзай хоче поговорити з Чюєю — хоче сказати йому, щоб він тримався якомога далі від Морі, але з його горла не виходить нічого, окрім приглушеної думки про те, що ця вразливість робить його слабким.

Він нічого не каже Накахарі. Не попереджає його про те, як лікар обирає когось і руйнує його, доки від жертви не залишиться нічого, окрім оболонки колишнього «я». Не попереджає про те, що Морі говорить прорахованими реченнями і ніколи не дає знати про свої справжні наміри. Не попереджає Чюю про те, як Оґай міцно стискає тебе в обіймах, доки ти не можеш вирватися.

Він не розповідає про те, що все, що він ненавидить у Морі, він ненавидить і в собі.

Бо як він може в цьому зізнатися? Як він може визнати, що його ненависть до лікаря походить від його глибокої ненависті до самого себе? Він не хоче жалю Чюї. Він не хоче скиглити про все погане в своєму житті, щоб той обійняв його і сказав, що з часом все налагодиться.

Він це вже проходив багато разів. Це ніколи не допомагало.

Він же Осаму, курва, Дадзай. Він єдина дитина в сім’ї, і в нього є все, чого він хоче в житті. Хлопець провів своє дитинство в оточенні найкращих іграшок, які тільки можна було купити, і всі діти в школі змагалися за те, щоб стати його другом. Кого хвилює, що мати намагалася виліпити з нього ідеального сина, якого вона хотіла? Це було лише для того, щоб допомогти йому досягти успіху в житті, чи не так? Кого хвилює, що батько згадував його ім’я лише двічі на рік? У нього було абсолютно все, чого він тільки міг бажати в житті.

У нього не було жодної причини сумувати, а ще менше приводів для того, щоб люди його жаліли.

— Дадзаю?

— Так?

— Нічого.

Самогубець дивиться на рудого. Він дивиться на м’які веснянки, що всіяли щоки, і на мить замислюється, як далеко ці веснянки поширилися по його тілу.

— Вже пройшли набагато більше часу, ніж я думав, — уголос розмірковує Чюя, вириваючи Осаму з його роздумів. Хлопець дивиться на захід сонця, на небо, розфарбоване різними відтінками рожевого та фіолетового.

Це дуже красиво, але Дадзай не може відвести погляд від Накахари.

— Чому ти завжди носиш цей капелюх? — запитує парубок, пильно дивлячись на кричущий поркпай на голові Чюї.

Той знизує плечима.

— Койо дала мені його. Не знаю, в ньому я почуваюся нормальним. Ніби я в школі, живу нормальним життям, а не застряг у цій довбаній лікарні цілими днями.

Дадзай не відповідає.

— Ти вмієш танцювати? — питання різке, і якщо ви запитаєте Осаму, чому він це сказав, він не думає, що зможе дати вам відповідь.

Він хоче сказати, що, можливо, це тому, що він сподівається, що Чюя скаже «ні», щоб він міг посміятися над ним, але він припускає, що це більше схоже на те, що він хоче потанцювати з ним.

— Що? — Накахара обертається і дивиться на Дадзая, піднявши брову, ніби чекаючи на уточнення. Коли Осаму мовчить у відповідь, Чюя продовжує: — Напевно. Трохи. Моя сестра навчила мене основам перед моїми шкільними танцями. Не те, щоб я коли-небудь туди ходив.

Дадзай майже запитує, чому, але мішки під очима Чюї відповідають йому.

Парубок підхоплюється і відступає від краю, простягаючи руку і чекаючи, коли рудий візьме її. 

— Гаразд, тоді роби, як я.

— Ти жартуєш.

— Хіба схоже, що я жартую?

— Ти завжди виглядаєш так, ніби жартуєш! Я не думаю, що коли-небудь бачив, щоб ти сприймав щось серйозно!

— Ну, цього разу я серйозно! Потанцюємо, — Дадзай киває на свою руку, і Чюя кидає на нього невпевнений погляд, але все одно хапає його.

Той відтягує того від виступу, рухаючись до центру даху.

— Ми не можемо танцювати без музики, дурню.

— Гадаю, ти не можеш збагнути, що таке бути готовим до чогось, оскільки вся руда фарба для волосся просочилася в твій череп і підсмажила твій мозок, — дражнить Осаму хлопця, витягуючи з кишені телефон і переглядаючи плейлист, поки не знайде відповідну пісню для цього випадку.

— Я натуральний рудий, ти довбаний гівнюк!

— Твої образи стають все більш креативними, — усміхається він, коли нарешті вибирає пісню.

(І якби ви запропонували Дадзаю десятки мільйонів доларів, щоб він зізнався, у якому плейлисті він шукав пісню, він радше помре, ніж зізнається світові — зізнається Чюї, — що вибрав пісню зі свого плейлиста «романтична туга»).

Пісня лунає з динаміка його телефону, коли він кладе його на землю і відштовхує ногою подалі від них. Він уже потріскався, тож хлопець не проти розбити його ще більше.

Першого разу він відкидає його занадто далеко, і доводиться підійти й схопити його, оскільки він ледве чує пісню, що лунає з жалюгідних динаміків.

— Можна подумати, що на всі татові гроші можна купити блютуз-колонку, — піднімає брову Накахара, коли Дадзай цього разу обережно кладе телефон поруч із ними.

— Можна подумати, що деякі люди навчилися б заткнутись нарешті.

З телефону Дадзая грає якась повільна пісня про кохання, і він хапає Чюю за руку, притягуючи до себе. Однією рукою обхоплює хлопця за спину, міцно притискаючи до своїх грудей.

Він майже задихається від того, що Накахара так близько, і єдине, що може зробити Осаму — це ігнорувати дуже гостре бажання поцілувати його.

— Ти хоч танцювати вмієш? — запитує рудий, коли Дадзай чекає ритму, а потім починає гойдатися в такт музиці, щільно притискаючись до його грудей і зчепивши руки.

— Три роки бальних танців, — усміхається той, кружляючи Чюю під музику.

— Боже, та ти справді до біса багата дитина, — насміхається той, але усмішка на його обличчі не зникає.

Дадзай погойдується в такт музиці, лише злегка рухаючись вперед-назад. Чюя заплющує очі, нахиляючись до грудей шатена. Різниця у зрості між ними досить велика, і голова Чюї акуратно лежить на грудях парубка.

Музика починає набирати обертів, й Осаму користується моментом, щоб спробувати щось інше, а не просто погойдуватися. Він відштовхує Чюю від їхніх тісних обіймів: по-перше, цього вимагає наступний рух, по-друге, вважає, що не може більше витримати перебування так близько до нього.

— Що ти робиш?— шепоче Чюя, нахиляючи голову, щоб зазирнути Дадзаю в очі.

— Довірся мені, — відповідає парубок, і ці слова, здається, трохи заспокоюють Накахару. Осаму дивиться на небо над ними, захід сонця зникає в темній синяві нічного неба з розсипом зірок, що мерехтять над ними.

Він піднімає руку Чюї і, пробурмотівши команду «крутись», обертає його перед собою. Вираз паніки перетинає обличчя хлопця від раптового руху, але він, здається, заспокоюється, усвідомлюючи, що це Дадзай крутить його.

Осаму знову притягує Чюю до себе, повертаючись до свого повільного танцю, час від часу кружляючи туди-сюди. Той заплющує очі, покладаючись на ніжні руки Дадзая, які ведуть його. Осаму весь час вдивляється в обличчя Накахари, і йому вдається нарахувати двадцять три веснянки на його щоках, перш ніж він помиляється в русі і наступає на ногу Чюї.

Той досить гучно лається, але не відпускає руки хлопця. Він хоче сказати, що це акт довіри; що Накахара довіряє йому настільки, що заплющив очі і дозволив йому вести себе, але Дадзай не може збагнути, що хтось може довіряти йому так щиро.

Він не може змиритися з думкою, що хтось може щиро повіряти комусь настільки зломленому, як він.

Осаму чує, як музика починає стихати, тому він підтягує Чюю до себе і одним швидким рухом відхиляє його назад. Він міцно тримає хлопця, щоб той не впав, але Накахара не рухається. Капелюх рудого сповзає з його голови, падаючи на підлогу без жодного звуку. Музика нарешті стихає, і Дадзай кілька хвилин не рухається, дивлячись на хлопця, тримаючи його в руках.

Це справді дивовижно, коли ти тримаєш когось, хто тобі небайдужий, і відчуваєш, що весь світ дбайливо вмістився у твоїх долонях.

Чюя теж нічого не говорить, аж поки самогубець нарешті не піднімає його на ноги. Настає хвилина мовчання, коли вони обидва дивляться одне на одного, Осаму дивиться на рудого з новознайденим благоговінням. Він гадає, чи це м’яке сяйво місяця, чи його голова йде обертом від танцю, але Накахара чомусь здається йому найпрекраснішим, що він коли-небудь бачив.

На темному даху, де немає нічого, окрім м’якого сяйва місяця, Дадзай запитує себе, чи зможе він прикинутися, що Чюя — його, хоча б на кілька хвилин.