Про Аяно

Почнемо з того, що я закоханий у свою подругу. Серйозно, що може бути жахливішим? Навіть тепла содова і маслини в рейтингу жахливих речей займають друге і третє місця. А моя любов до Аяно посідає перше. Йобана Аяно і її милі руки. 

Як там кажуть? Дурному в коханні допоможе Бог? Чухня. Він наче знущається, бо допомоги від нього я ще не отримував. 

Я робив натяки Аяно. Не раз і не два, і навіть не три. Вона ігнорує їх. Або не розуміє. Або не хоче розуміти. 

Не закохатись в Аяно неможливо: розумна, мила і більше схожа на витвір мистецтва, аніж на звичайну старшокласницю. Відчуваю себе її прихильником, хоча й ненавиджу картини і скульптури. 

Аяно закинула на мене ногу, примостила голову на грудях і тихо сопіла, в той час як я не міг заснути, це було важко, бо я вперше спав разом з нею в одному ліжку. 

Аяно топила у воді Чіфую, а я думав, яка вона мила, коли зціплює зуби від злості. 

— Еде, вона його зараз втопить, а ти досі нею милуєшся? — голос Міцуї ніяк не вплинув на мене. — Едвард! — гукнув він, і я скривився. 

Губи Аяно були набагато ніжнішими, ніж здавалось, торкатись їх було блаженством.