Як там кажуть? Дурному в коханні допоможе Бог? Чухня. Він наче знущається, бо допомоги від нього я ще не отримував.
Я робив натяки Аяно. Не раз і не два, і навіть не три. Вона ігнорує їх. Або не розуміє. Або не хоче розуміти.
Вона навіть не зрозуміла, що я запросив її на побачення і привела з собою Мацуно. Йобаного Мацуно! Господи, я думав що вб’ю їх обох.
Суміре сиділа спиною до мене і агресивно втирала крем в руки, мабуть, сотий раз за день. Не дивно, що вони в неї так пахнуть, мабуть весь коридор вже ними тхне.
— Заспокойся, — промовив я, торкаючись її плеча. — Нащо ти так часто їх мастиш?
— Щоб вони були зволоженими.
— По ним вже Ісус ходити може, зав’язуй. Що з тобою таке?
На мить вона зупинилась і повернулась до мене.
— Я втомилась. Я хочу додому. Так я хоча б якось скорочую час. Ця буденність вбиває, поступово, як…
— Як що?
Вона не відповіла і відмахнулась.
— Ти не зрозумієш.
Може, я і зрозумів би, це не алгебра, та вона навіть не дала мені навіть шансу. Дідько, хіба можна робити висновки просто з нічого? Це найтупіше — думати, що ти знаєш, на що здатна інша людина.
— Знаєш, мала, ти могла б дати мені спробувати.
Дівчина заховалась за навісою зі свого волосся і прошепотіла:
— Це не те, про що я готова говорити.
Приїхали.
— Ти вперше за п’ять років таїш щось від мене, — я відкинувся на стілець і схрестив руки на грудях, і якби не парта позаду, я б гепнувся. — Ти втратила довіру?
— Все не так! — її тоненький голосочок наче тремтів. Не вистачало ще, щоб вона заплакала.
— Все, мала, не дуйся. Я ж сміюсь над тобою, — я готовий говорити все, аби ти тільки не плакала, благаю, тільки не плач. — Хочеш морозива після школи?
— Хочу.
— А на річку?
— І на річку хочу.
— Без Чіфую, — Аяно зітхнула і прошепотіла:
— Без Чіфую.
Як камінь з душі. Тільки я, Аяно і ріка з морозивом. І без Мацуно. Що може бути краще?
— Баджі! — гаркнув директор, та настільки голосно, що всі, хто вже сиділи за партами, підстрибнули від несподіванки. — За мною.
Суміре стисла мою руку і посміхнулась. Від однієї її посмішки моє життя покращилось в тисячу разів, сонце почало світити яскравіше, а пташки просто горлати свої пісні.
— Відьма, — з посмішкою на устах прошипів я їй. Вона не зрозуміла, що я мав на увазі, тому смалила дірку в моїй спині і ледь не просмалювала ребра, хоча серце спалила вже давно.
— Щось термінове? — я був роздратований, бо він забрав мене від Аяно, а я не готовий лишати її навіть на секунду без мого нагляду.
— Мені треба, щоб ти допоміг перенести стільці в актову залу.
— Чому я? Я один такий олух на всю школу, чи що?
— Не додавай від себе, ти будеш не один, — взагалі по цимбалам, мені аби поскоріше повернутись до класу.
— Нащо ми їх тягаємо? — я опустив стільці і потягнувся. Якби тут була Суміре, вона б похлопала мене по животу.
— Сьогодні вистава, — потисла плечем шкільний спихолог з планшетом в руках. — Ставлять «Ромео і Джульєтту».
— Фу, господи…
Може, Аяно хотіла б сходити? Вона ж наче любить вистави.
— Це все? Я можу йти? — психологічка окинула поглядом актову залу, порахувала кількість принесених стільців, порахувала щось в голові, а вже потім відповіла:
— Так, можеш. Дякую, Баджі, — я махнув рукою і пішов на двір.
Мені довелось чекати годину, що побачити Аяно. Цілу йобану годину без неї.
Я йшов до класу і паралельно рахував, у кого ми ночуємо сьогодні — в мене чи у Чіфа?
— Кейске! — почувся тоненький голосочок в кінці коридору, потім крихітна, маленька, мила, ідеальна ручка помахала мені. Вслід за цим Аяно підбігла до мене і зупинилась напроти. Чіфую десь не було, але це хвилювало мене не так сильно а точніше — не хвилювало взагалі. — Що від тебе хотів директор?
— Щоб я попрацював вантажником, — дівчина здійняла брову і я пояснив: — Я тягав стільці до актової зали. Доречі… — я трохи зам’явся і почухав потилицю. — Тобі ж подобаються вистави? Якщо хочеш, ми б могли…
— Хочу. А що сьогодні ставитимуть?
— «Ромео і Джульєтта».
— Звучить цікавенько! Я просто повинна подивитись на Кайзу.
— На кого?
— Дівчина, яка мене бісить. Вона гратиме там якусь стару крячу, я впевнена.
Я розсміявся з того, що поблажлива Аяно поблажлива не до всіх.
Ми одразу пішли до актової зали і в мене виникло дике і нестримне бажання взяти Аяно за руку. В чому ж тут нестримність? А в тому, що я майже зробив це, коли вона підняла її, щоб відкрити двері до актової зали. Я подумки вкрив себе лайкою і пройшов за Аяно.
На початку вистави Аяно тільки те і робила, що вкривала брудом Кайзу і говорила, яка вона бездара, та її холоднокровність вивітрилась зі смертю Джульєтти.
Особисто я ненавиджу цю п’єсу у будь-якому виконанні, тому що ця історія вельми тупа. А от Аяно ревіла, наче актриса вмерла насправді, хоча грала вона паршиво. Я готовий був закрити на це очі тільки тому, що вона втискалась в моє плече.
Я ненавидів, коли вона плакала, але зараз, відчуваючи її чіпкі руки на своєму передпліччі, я зовсім не відчував тієї ненависті. Це егоїстично, каюсь, мені навіть трохи соромно. Бляха, відчуваю себе падлюкою.
— Чому ти плачеш? — прошепотів я, схиляючись до її вуха. Вона шморгнула носом і ненав’язливо сковзнула рукою вниз, переплітаючі наші пальці. Я чогось не розумію, чи вона дійсно щойно зчіпила наші руки?