Я не можу його втратити

Був пізній вечір. Але місто навіть не думало засинати. Туди-сюди ходили люди, їздили машини. Яскраві вивіски прикрашали магазини, а світло безлічі ліхтарів відбивалося від скляних поверхонь стін висотних будівель. В одній із таких будівель жив Чхве Сан.

– Що ти тут робиш!?

Сан не хотів приймати той факт, що йому доведеться навчати такого мерзенного хлопця. Уйон натягнув свою постійну усмішку і сказав:

– Я тут навчаюсь, пане…

Він кинув швидкий погляд на дошку, на якій Сан написав своє ім’я та прізвище.

Всередині приємно пахло випічкою, та меленою кавою. Людей було не так багато, що було однозначно плюсом. Серед них Сан почав видивлятися Мінкі. За одним із далеких столиків він помітив молодого чоловіка у смокінгу. Це був його старий друг, але як він змінився!

Сан застиг, не ворушачись і не зовсім розуміючи, як йому варто реагувати. Уйон зазирнув у його очі і тут же опустив погляд на його прочинені губи. Наступної миті він накрив їх своїми. Уйон цілував Сана з ніжністю та пристрастю.

День почався на найкращим чином: Сан запізнювався на роботу. 

— Дідько, дідько, дідько! Не можна було так пізно лягати, просто не можна!

Хлопець сварився собі під ніс, бігаючи по квартирі в пошуку ключів. Він швидко глянув на екран телефону — він показував 8:45. 

— Знаю. Він мій студент. 

Йосан самовдоволено посміхнувся, а Мінкі переводив погляд зі свого племінника на Сана і навпаки. 

— Що ж, я сподіваюсь, це не той самий студент, який тобі докучає?

Тьмяне світло ранкового сонця пробивається крізь тонкі білі штори. У кімнаті тихо. Раптово — дзижчання будильника. Чхве Сан ворухнувся, потягнувся під ковдрою, і, не відкриваючи очей, вимкнув дзвінок на телефоні. Кілька секунд тиші — і він зітхає, змирившись із новим днем.

Університетський коридор повільно порожнів. Відлуння кроків студентів поступово зникало, залишаючи по собі тишу й денне світло, що проникало крізь великі вікна. Сан сидів за столом у викладацькій, схилившись над зошитами. Його очі ковзали по рядках, але думки не фокусувались.

Після кількох хвилин тиші Сан відчув, як Уйон ледь помітно повертається в його бік. Квартира залишалась темною, лише вуличне світло пробивалося крізь штори, лягаючи слабким сяйвом на стіну.

— Ти не спиш? — прошепотів Уйон.

Сан не відповів одразу. Вдих. Видих.

Квартира була занурена в тишу, освітлена лише теплим світлом лампи біля дивану. Сан сидів, загорнувшись у м’який плед, з чашкою чаю в руках. Уйон саме повернувся з кухні, несучи другу чашку — з какао для себе.

Аудиторія повільно спорожніла. Хорі востаннє глянула на Уйона з багатозначною усмішкою й нарочито повільно вийшла, хитаючи стегнами. Двері зачинилися. Уйон залишився сидіти. Сан збирав речі мовчки, намагаючись не дивитись у його бік. Але пальці нервово затримались на застібці сумки.

Сан сидів на лавці в затишному парку неподалік університету. Погода була ясна, але всередині нього клубочилась тривога. Він ще не вирішив, скільки саме правди сказати Йосану. Через кілька хвилин той з’явився. Йосан був у звичному стильному одязі, але очі його були зосереджені, серйозні.

Світло м’яко пробивалося крізь щілини жалюзі, повільно прокрадаючись кімнатою. Сан прокинувся першим. Його погляд зупинився на сплячому поруч Уйоні. Той дихав рівно, обличчя розслаблене, без сліду вчорашнього напруження.

Наступного ранку Сан і Уйон разом вирушили до університету. Їхній шлях був тихим, але сповненим внутрішнього спокою. Свіже повітря і тепле сонце трохи розвіювали напруження останніх днів. Обоє ніби мовчазно домовились — сьогодні буде звичайний день. Звичайний, наскільки це можливо.

Сан відчув, як серце стискається, коли він побачив Уйона, змоклого й сумного, на лавці біля будинку. Хлопець сидів, притулившись до спинки, ніби намагаючись захиститись від холодного дощу. Його волосся прилипло до обличчя, а очі — ніби загублені у власних думках.