Наступного ранку Сан і Уйон разом вирушили до університету. Їхній шлях був тихим, але сповненим внутрішнього спокою. Свіже повітря і тепле сонце трохи розвіювали напруження останніх днів. Обоє ніби мовчазно домовились — сьогодні буде звичайний день. Звичайний, наскільки це можливо. Але в університеті спокій тривав недовго. Пак Хорі весь день крутилась біля Уйона: то випадково торкалась його руки, то нахилялась над ним під час перерв, то сідала занадто близько. Спершу Уйон ігнорував її. Потім намагався делікатно відсторонити. Але Хорі не розуміла натяків.
— Уйон-ші, я думаю, ми могли б разом підготуватись до презентації. У мене є час сьогодні ввечері, — сказала вона, вкотре втиснувшись у нього в коридорі.
Уйон зупинився і, не приховуючи роздратування, подивився їй просто в очі:
— Мені не цікаво. І твої «випадкові дотики» теж. Відчепись. Я не твій проєкт.
В обличчі Хорі щось змінилось. Її посмішка зникла, губи зжалися. Очі потемніли від приниження й злості. Вона різко розвернулась і пішла, не озираючись. А вже за годину вона стояла в приймальні декана. І з ідеально рівним голосом, змішаним з образою і фальшивим жалем, говорила:
— Мені шкода, що я повинна про це казати, але… я вважаю, що в університеті не може бути подібних відносин. Один з наших професорів — Сан — має… дуже близький зв’язок зі своїм студентом. Це не просто припущення. Я бачила їх разом. Не один раз. Декан похмуро кивнув. Він не став нічого казати, тільки зробив запис і спокійно подякував за “турботу”. Але в його очах з’явилась тінь підозри.
Вже під вечір, коли університетські коридори спорожніли, Сан збирав свої речі після лекцій у кабінеті. Уйон чекав на нього, розвалившись на дивані у кутку, розглядав свій телефон, коли двері відчинились і до кабінету зазирнув адміністратор факультету.
— Професоре Сан, декан хоче з вами поговорити. Негайно.
Сан нахмурився, обмінявся коротким поглядом з Уйоном. Той уже підвівся — очі спохмурніли.
— Я зараз, — стиха сказав Сан і вийшов з кабінету.
Декан чекав його в своєму офісі. Атмосфера була напружено-офіційна.
— Професоре Сан, — почав він без привітань, — до нас надійшла скарга. Від студентки Пак Хорі. Вона заявила, що ви підтримуєте неформальні стосунки з одним із своїх студентів — з Чон Уйоном. Ви можете щось сказати?
Сан застиг. Хвилину мовчав, потім спокійно зустрів погляд декана.
— Це приватне питання. Але, якщо вам потрібна офіційна відповідь: мої дії жодним чином не впливають на академічну оцінку цього студента. І ми з Чон Уйоном не порушуємо етичного кодексу, оскільки він не є моїм безпосереднім підлеглим у викладанні.
Декан кивнув повільно. Очевидно, це не влаштовувало його цілком.
— Добре. Але ми проведемо внутрішню перевірку. Тимчасово я прошу вас уникати будь-яких публічних взаємодій із Чон Уйоном. І не заходьте разом на пари, поки ситуація не проясниться.
Сан вийшов з офісу, обличчя напружене. Уйон, який чекав у коридорі, відразу підійшов до нього:
— Що трапилось? — тихо запитав.
— Хорі розповіла декану, — так само тихо відповів Сан. — Все. Тепер офіційно.
Уйон стиснув щелепи. Руки у нього стиснулись у кулаки.
— Вона…
— Спокійно, — Сан зупинив його, торкнувшись плеча. — Ми нічого не порушили. Але треба бути обережнішими. Інакше ми втратимо більше, ніж виграли.
Уйон кивнув. Але в його очах вже палахкотіла злість.
— Я з нею сам поговорю.
— Ні, — зупинив його Сан. — Ми нічого не доведемо криком. Подумаємо, що робити. Разом.
∞∞∞
Сан стояв на порозі квартири Уйона, вдивляючись у його втомлене, але рішуче обличчя.
— Просто, будь ласка… — тихо мовив Сан, — нічого зараз не роби. Не потрібно конфліктів. Це лише підживить плітки.
Уйон зітхнув, кивнув, хоч у його очах жевріло щось інше — глуха лють. Вони попрощались, короткий поцілунок — стриманий і швидкий.
Уйон, тільки-но зачинивши двері, стиснув телефон у руці і знову відкрив чат з Хорі.
«Ти справді думаєш, що мала право це зробити?»
Відповідь не змусила себе чекати.
«Я? Я просто сказала правду. Це не особисте, Уйон. Але всі мають знати, з ким вони мають справу.»
Це розлютило його більше, ніж він очікував. Він вийшов з квартири, знизу викликав таксі і поїхав прямо до гуртожитку, де жила Хорі. Уже темніло, коли він стояв під її дверима і гучно подзвонив.
Двері відчинились — дівчина, у домашньому светрі, здивована, але швидко набрала зверхній вигляд.
— А, герой ночі. Прийшов пояснити?
— Ні, — голос Уйона був холодним і твердим. — Прийшов сказати: ще раз втрутишся в моє життя — не пошкодую, якщо скажу про твої «спроби» до кожного викладача, яких ти так сором’язливо прикриваєш під виглядом «дружби».
Хорі побіліла.
— Думаєш, ніхто нічого не помічає? Університет маленький. Ти граєш на плітках — але й вони можуть зіграти проти тебе. Якщо хочеш залишитися на факультеті — тримайся осторонь мене. І його.
— Це… це погроза?
— Ні. Це попередження.
Уйон розвернувся й пішов. Йому було не легше — пульс гупав у скронях, але мовчазна злість вилилась хоч частково.
∞∞∞
Квартира зустріла Сана тишею, яка цього разу не дарувала спокою, а лише підкреслювала відсутність Уйона. Сан зняв пальто, кинув ключі на тумбочку, пройшов у кухню, машинально відкрив холодильник, але так нічого й не взяв. Апетиту не було. Він присів на диван і втупився у стелю. Голову розривали думки.
—Чому все так швидко закрутилося? Чи зможемо ми витримати цей тиск? І що тепер буде після розмови з деканом, якщо Хорі справді все розповіла?..
Сан розумів, що закохався. Не просто захопився — це було глибше. Але також він розумів, як все може обернутись проти них. Його посада, репутація, майбутнє — усе могло розлетітись, якщо це піде далі неконтрольовано.
—Та й Уйон… він ще такий молодий. Чи справді йому потрібен я, чи це просто тимчасове захоплення?
Сан зітхнув, потер обличчя долонями.
Телефон лежав на столику, але жодного повідомлення. Сан перевірив — ні Уйона, ні Еліс. Глянув на годинник. Було ще не пізно, але він не хотів нікому нав’язуватись.
— Може, він просто вирішив побути на самоті… Але чому тоді я так тривожуся?
Сан підвівся, пройшовся кімнатою, зупинився біля вікна. Місто жило своїм життям, байдуже до його внутрішнього сум’яття. І хоч поряд не було Уйона, Сан раптом зрозумів, що той вже зайняв у його серці набагато більше місця, ніж він готовий був визнати вголос.
∞∞∞
Уйон ішов швидко, майже не помічаючи, як під ногами рипить гравій. Голова була гаряча, пальці стиснуті в кулаки, а в грудях — знайоме, пекуче відчуття образи й гніву. Він знав, що Сан хотів, аби він не чіпав Хорі. Що просив не діяти імпульсивно. Але… Хорі перейшла межу.
— Розповіла декану, так? Подумала, що зможе зруйнувати моє життя просто тому, що я її ігнорую — думки крутилися, мов шкідливі оси.
Коли нарешті повернувся додому, жбурнув ключі на стіл, роздягнувся на ходу. В кімнаті було тихо. Телефон мовчав. Він навіть не перевіряв, писав Сан щось чи ні. Не міг. Бо як тільки уявляв його розчароване обличчя — серце боліло ще дужче. Уйон сів на край ліжка, притулив пальці до скронь.
— Мені плювати на університет. Плювати на Хорі. Але не на нього. І якщо через усе це ми з Саном знову віддалимось…
Він підвівся, пройшовся кімнатою, подивився у дзеркало. Втома. Напруга. І ще щось — глибша тривога.
— Треба поговорити. Чесно. Відверто. Інакше це просто з’їсть нас обох.
Уйон узяв телефон, але замість того щоб писати, просто довго дивився на контакт “Сан”. Потім зітхнув і відклав його. Завтра. Точно завтра.
∞∞∞
САН
Ранок почався з тиші. Сан лежав на спині, дивлячись у стелю. Було відчуття, ніби щось важке висіло в повітрі, не даючи повноцінно вдихнути. Він перевернувся на бік і поглянув на свій телефон. Ні повідомлень. Жодного слова від Уйона з вечора. І хоча саме Сан запропонував побути сьогодні кожному в себе, всередині оселилась тривога.
— Він образився? А може… зробив щось? Невже пішов до неї?
Сан зітхнув, сів, опустив ноги на підлогу й довго сидів, не рухаючись. Порожнеча квартири раптом відчувалась різкішою, ніж зазвичай. Під час сніданку думки крутились навколо Хорі, Уйона, декана… і тієї крихкої межі, яку вони переступили.
— Чи варте це все того?.. — запитав себе Сан, але відповіді не знайшов.
∞∞∞
УЙОН
Будильник дзеленчав уже вдруге, коли Уйон нарешті розплющив очі. У голові — важкість після безсонної ночі. Замість того, щоб спати, він гортав телефон, писав і стирав повідомлення Сану.
«Вибач. Я не стримався» — було серед найкоротших, але навіть воно здалось йому недоречним.
Він встав, повільно потягнувся й підійшов до дзеркала. Синці під очима видавали нічну боротьбу із собою. Обличчя серйозне, жорстке. Уйон готував собі каву, але погляд постійно ковзав на телефон. Він намагався не чекати, не шукати новин… але очікування тиснуло.
— Якщо Сан дізнається, що я все ж пішов до неї…
Думка обірвалась, бо страх втратити того, хто став йому більше, ніж просто професор, раптово накрив повністю.
∞∞∞
Ранок Сана
Сан упорядкував речі до сумки, дивлячись у дзеркало на свій відображений образ. Його очі видавали втому і напругу, хоч він і намагався приховати це за звичною професійною маскою.
— Він не написав… і не зателефонував, — подумав Сан, застібаючи сорочку. Серце стискалося від незрозумілого неспокою.
Він глибоко вдихнув, щоб зосередитись на роботі, і пішов до університету, намагаючись не думати про порожнечу в повідомленнях.
Протягом дня
Кожен дзвінок телефону змушував його підстрибувати, але екран залишався порожнім. Сан відчував, як тривога повільно роз’їдає його спокій, змішуючись із розчаруванням і сумнівами.
— Може, він образився? Може, це кінець? — шепотів собі в думках. Водночас Сан намагався не показувати цього студентам і колегам, виконуючи свої лекції і консультації з характерною стриманістю.
З наближенням вечора він вперто набирав номер Уйона, але кожного разу слухав гудки замість відповіді.