Квартира була занурена в тишу, освітлена лише теплим світлом лампи біля дивану. Сан сидів, загорнувшись у м’який плед, з чашкою чаю в руках. Уйон саме повернувся з кухні, несучи другу чашку — з какао для себе.
— Я, здається, востаннє пив какао в дитинстві, — Сан злегка усміхнувся.
— А я п’ю постійно. Можеш звикати, якщо хочеш бути поруч, — підморгнув Уйон, сідаючи поруч.
Мовчанка між ними була вже не тривожною, а затишною. Уйон притулився плечем до Сана, обережно, з повагою до особистого простору. Сан не відхилився.
— Я думав, що буде складно. Що ми не зможемо говорити просто так… без усього, — нарешті озвався Сан.
— Я теж думав, — відповів Уйон, ковтаючи какао. — Але зараз я хочу саме цього. Говорити. Бути поряд. Навіть мовчати з тобою — не важко.
Сан глянув на нього — без стіни, без захисту. Просто так. Уйон дивився у відповідь, серйозно, без натяку на легковажність.
— Я не обіцяю, що все буде гладко, — сказав Сан. — Але я готовий спробувати. Вперше по-справжньому.
— Я теж, — прошепотів Уйон і доторкнувся до його пальців.
Їхні руки переплелись, і більше не треба було жодних слів. Тепло напою ще зберігалося в чашках, але між ними ставало тепліше не через це. Уйон тихо зітхнув, нахилившись трохи ближче, і його лоб торкнувся плеча Сана. Сан завмер, відчуваючи, як напруга і спокій борються в ньому — але цього разу не було страху.
— Можна? — запитав Уйон майже пошепки, не відриваючи погляду від його очей.
Сан кивнув. Повільно, свідомо. Уйон підвівся й обережно взяв чашку з рук Сана, поставив її на столик, потім зняв свій плед, укривши ним обох. Його руки торкнулись щоки Сана, пальці ніжно ковзнули по скроні.
— Ти гарний, коли спокійний, — прошепотів він.
Сан усміхнувся краєм губ.
— Не привчайся. Це винятковий стан.
— Тим більше хочу його запам’ятати, — м’яко відповів Уйон і нахилився ближче.
Їхній поцілунок був повільний, глибокий. У ньому не було поспіху, лише бажання відчути кожен рух. Уйон торкався губами його щік, куточків губ, спускався до шиї. Сан затримав подих, його пальці стиснулись у сорочці Уйона. Тепер усе відчувалось інакше: спокійно, але не менш хвилююче.
— Якщо я раптом… зупинюсь, — прошепотів Сан, — не злись. Просто…
— Я знаю, — перебив Уйон. — Я зупинюсь першим, якщо відчую сумнів.
Його пальці розстібали ґудзики сорочки Сана, повільно, майже з благоговінням. Поцілунки стали глибшими, чутливішими. Сан відповідав на них так само — не через порив, а через близькість. Цього разу не було боротьби. Була згода. Вперше — чиста і тиха. Їхні тіла вплітались одне в одного повільно, наче запам’ятовуючи нову мову. Ніякого поспіху, жодного домінування. Лише двоє людей, що намагаються знайти єдиний спільний ритм — через дотик, погляд, шепіт і подих. Це була ніч, яку не хотілось зупиняти. Не через пристрасть. Через те, як добре було просто — бути. Тіло Сана вигиналося у відповідь на кожен дотик, кожен рух Уйона — не з поспіху, не з нетерплячого бажання, а з м’якого, затяжного задоволення. Його шкіра горіла там, де торкалися губи Уйона, і стигла там, де залишався тільки подих. Вони не поспішали. Уйон лежав зверху, але не тиснув — обіймав, вкривав собою. Він цілував його груди, живіт, часом зупиняючись, щоб подивитися в очі. У цих поглядах було щось нове. Не просто бажання — потреба в довірі. Сан бачив у ньому хлопця, який хоче не зламати, а зберегти.
— Я не думав, що ти можеш бути таким ніжним, — прошепотів Сан, обіймаючи його за шию.
— Я з тобою вчуся бути собою, — відповів Уйон, вкладаючи в ці слова більше, ніж сам розумів.
Сан провів пальцями вздовж спини, впізнаючи кожен вигин, кожен м’яз. Його долоні зупинилися на стегнах Уйона, притискаючи ближче. Уйон повільно увійшов у нього — цього разу з увагою до кожного подиху, кожного тремтіння. Сан заплющив очі й дозволив собі повністю віддатись цьому моменту. Їхні рухи були повільними, мов хвилі — то сильнішими, то ніжними. Вони вдивлялися одне в одного, наче боялися щось упустити. Кожен стогін був напівшепотом, кожен дотик — як обіцянка. Вони не квапились — не тому, що не хотіли, а тому, що хотіли занадто сильно, щоб це зіпсувати поспіхом.
Коли все закінчилося, Сан залишився лежати, притиснутий до грудей Уйона. Його пальці мимоволі малювали щось на його шкірі, а подих потроху вирівнювався.
— Я… — почав Уйон, але замовк.
— Що? — Сан підвівся на лікоть.
— Я щасливий, — просто сказав він.
Сан нічого не відповів. Лише обійняв його міцніше. Бо іноді, мовчання — теж відповідь.
∞∞∞
Сан лежав на спині, його тіло ще зберігало приємну втому. Простирадло було скинуте донизу, оголюючи їхні торси. Уйон лежав на боці, впершись ліктем у подушку, і розглядав його профіль. Погляд був не голодний, не жадібний — уважний, майже ніжний.
— Не спиш? — тихо запитав Сан, не відкриваючи очей.
— Ні. Я боюсь, що це сон.
— Мені б снився куди тихіший ти, — усміхнувся Сан, ледь прочиняючи одне око.
— І ти був би менш буркотливий. Але… — Уйон повільно провів пальцем по ключиці Сана, — я не хочу прокидатись, якщо чесно.
Сан не відповів. Він дозволив цьому жесту бути. Дозволив собі не відсторонюватись.
— Можна я залишуся на ніч? — обережно запитав Уйон після паузи.
Сан перевів погляд на нього. Вперше за довгий час Уйон виглядав по-справжньому молодим — не зухвалим, не іронічним, просто щиро вразливим. Він не кликав до продовження. Не вимагав. Просто хотів бути поруч.
— Можна, — відповів Сан і зітхнув. — Але я сплю зліва. Звичка.
— А я сплю всюди, де дозволяють.
Уйон усміхнувся і вмостився ближче, обіймаючи його за талію. Сан автоматично обгорнув його рукою. Цей контакт уже не здавався небезпечним.
— Обійми не зобов’язують ні до чого, — прошепотів Сан.
— Я знаю. Але дякую, що дозволяєш.
Тиша затягнулася, але не була гнітючою. Уйон вже майже засинав, коли почув, як Сан зовсім тихо шепоче:
— Якщо зламаєш це… я не знаю, чи зможу зібратись знову.
— Я не зламаю, — відповів Уйон, не відкриваючи очей. — Принаймні постараюсь усім, що маю.
Вони заснули так — притиснуті один до одного, вперше без ролей і масок. Просто — двоє. І тиша в кімнаті була свідком того, як зароджується щось справжнє.
Сан прокинувся раніше за звичкою. Перші секунди після пробудження були спокійні, як зазвичай. Аж поки він не усвідомив, що поруч хтось дихає. І не просто хтось — студент. Його студент. Він не зразу повернув голову. Спершу зітхнув. Глибоко. Довго. Мовчки. Потім подивився. Уйон спав на животі, півобличчя закрите подушкою, волосся скуйовджене. Здавалося, він тут завжди спав. Наче це звично. Наче це безпечно. Наче це дозволено. Сан сів на ліжку й провів руками по обличчю. Серце билося не від страху — від відповідальності. Від того, що щось уже пішло надто далеко.
— Прокидайся, — сказав він майже звично, буденно.
— Ммм… — Уйон лише загарчав у відповідь.
— Нам в університет. І ти не маєш спізнитися на пару.
Це подіяло. Уйон перевернувся на спину, втупившись у стелю. Мовчав. А потім:
— Після вчорашнього я почав сподіватися, що ми більше не будемо вдавати… порожнечу.
Сан не відповів одразу. Пішов до ванної. Коли повернувся — вже в сорочці та брюках — Уйон сидів на краю ліжка, вдягаючи шкарпетки.
— Це не порожнеча, — нарешті сказав Сан. — Це обережність. Ми маємо триматись осторонь. Університет — не місце для… таких речей.
— А якщо мені байдуже?
— А мені не байдуже, — коротко відповів Сан. Його голос був рівним, але в очах щось зрушилось. — Ми виходимо окремо. Ти — першим. Я — за десять хвилин. Без поглядів. Без натяків.
— Розумію.
Уйон встав, повільно пройшов повз Сана до кухні й набрав склянку води.
— Але після занять… — він зупинився біля дверей, — …можна я просто прийду. Без підтекстів. Просто бути.
Сан не відповів. Лише кивнув. Він стояв біля вікна, повністю одягнений. Його руки були схрещені на грудях, а погляд — спрямований кудись у простір між сусідніми будинками. Ранкове світло робило кімнату блідо-жовтою, майже нереальною. Позаду нього — шелест тканини, звук блискавки на куртці. Уйон був напіводягнений, нервово поправляв комір. Час від часу поглядав на Сана, ніби сподіваючись на слова — будь-які.
— Тобі йти першим, — сказав Сан спокійно, не обертаючись.
— Я знаю, — коротко відповів Уйон.
Він наблизився до виходу, але на мить зупинився.
— Ти міг би хоча б глянути на мене.
Сан повільно повернувся. Його очі були серйозними, спокійними, трохи порожніми.
— Я дивився на тебе всю ніч.
Уйон ледь помітно посміхнувся, сумно. Він підійшов ближче, зупинився перед самим порогом. Мовчки. І, зрештою, просто прошепотів:
— До вечора.
Сан нічого не відповів. Двері за ним зачинились. Квартира знову стала тихою. Відлуння кроків Уйона згасло в під’їзді, залишивши по собі щось не до кінця назване. Сан подивився на годинник. Час було йти. Він поправив комір сорочки, вдихнув глибоко — і вийшов, точно знаючи: сьогодні вони мають бути незнайомцями.
∞∞∞
Сан зайшов до аудиторії рівно за хвилину до початку пари. Його хода — чітка, постава — пряма. Вираз обличчя не виказував нічого, крім ділової зосередженості. Але варто було йому кинути погляд на останні ряди, як у грудях щось стиснулося. Уйон сидів на своєму звичному місці. Хоч і виглядав спокійним, але одразу відвів очі, щойно погляд Сана ковзнув по ньому. Поруч із ним — Пак Хорі. Вона вкотре сміялася з чогось, торкаючись його руки, нахиляючись до нього занадто близько. Її голос був надто гучним, сміх — надто щирим, а погляд — відвертим. Сан зробив вигляд, що не бачить.
— Добрий день, — почав він сухо, відкриваючи журнал. — Почнемо.
Аудиторія притихла. Але не Хорі. Вона щось шепотіла Уйону на вухо. Уйон коротко відповів, не дивлячись у її бік. Сан бачив це краєм ока. І це… бісило. Він підійшов до дошки і почав писати формули — трохи сильніше, ніж потрібно. Крейда луснула. Він зібрав її уламок, не озираючись. Продовжив пояснювати матеріал, але думки плутались.
— Ти ж казав, що це було серйозно. То чому дозволяєш їй торкатись тебе, усміхатись?
Він глянув у залу — і знову. Хорі впевнено поклала руку на плече Уйона. І той не відсунувся. Сан перевів погляд на нього. Той лише опустив очі, але вираз обличчя був спокійним. Занадто спокійним.
— Пане Чон, — раптом звернувся Сан голосніше, ніж потрібно. — Якщо ви закінчили розважати Пак Хорі, то, можливо, повернемось до лекції?
Аудиторія завмерла. Уйон трохи підвів голову, але мовчав. Хорі надула губи й відсунулась.
— Вибачте, професоре, — спокійно сказав він.
Сан відвернувся й продовжив лекцію. Але всередині в нього палахкотіло.
— Залишайся професіоналом. Ти — викладач. Він — студент. А вона… хай тільки ще раз торкнеться його….