Тьмяне світло ранкового сонця пробивається крізь тонкі білі штори. У кімнаті тихо. Раптово — дзижчання будильника. Чхве Сан ворухнувся, потягнувся під ковдрою, і, не відкриваючи очей, вимкнув дзвінок на телефоні. Кілька секунд тиші — і він зітхає, змирившись із новим днем.
— Ще п’ять хвилин…
Бурмоче сам до себе, але вже сідає на ліжку, розтираючи очі. Він повільно піднімається, проходить босоніж до ванної. Дзеркало показує втомлене, але зібране обличчя. Швидке вмивання, зубна щітка в ритмі його думок.
На кухні він вмикає кавоварку — запах свіжої кави миттєво заповнює простір. Поки напій капає, він відкриває ноутбук: перевіряє пошту, гортає розклад. Пара ковтків кави, потім швидкий сніданок — тост із варенням.
У шафі висить звичний сірий піджак. Він вдягає сорочку, застібає ґудзики, злегка розгладжує рукав. Дзеркальний погляд — суворий, як і завжди, але спокійний. Він бере теку з паперами, наплічник — і, кинувши ще один погляд на годинник, виходить із квартири.
Двері зачиняються, і у під’їзді лишається коротке, приглушене:
— Ну що ж, вперед. Як завжди.
Вийшовши з під’їзду, Чхве Сан застібав ґудзик на піджаку, коли раптом почув знайомий голос:
— Професоре Чхве!
Він підняв очі — просто біля воріт стояв Чон Уйон. На вигляд — спокійний, навіть занадто. Руки в кишенях, погляд прямий, трохи зухвалий. У повітрі зависла напруга, невидима, але відчутна, як перед грозою.
— Уйон, — холодно кивнув Чхве Сан, не зупиняючись. — Щось сталося?
— Нам треба поговорити. — Голос студента був тихим, але рішучим. — Не в аудиторії. Не при інших.
Чхве Сан спинився. Подивився на нього довше, ніж треба.
— Це не найкращий момент. Я йду на роботу.
— Я не піду звідси доти, доки ти не поговориш зі мною!
Чхве Сан зітхнув, озирнувся. Двір був ще майже порожній.
— Ходімо, — коротко сказав він. — Але тільки п’ять хвилин. У мене лекція о дев’ятій.
Вони рушили поруч, у незручному мовчанні.
Із кожним кроком у повітрі густішала не тільки прохолода ранку, а й щось незавершене між ними. Вони дійшли до невеликого скверу за рогом, де ранок ще був сонним і безлюдним. Сан зупинився першим, схрестив руки на грудях.
— Говори.
Уйон трохи нахилив голову, немов обдумував слова, які насправді вже давно стояли у нього в горлі.
— Я весь час думаю про те, що між нами сталось, про тебе. Не можу думати більше ні про що….
Сан злегка скривився, але зберіг зовнішній спокій.
— Те, що було — це була помилка, — твердо сказав він. — Я викладач. Ти студент. Цього не повинно було статися.
— Але сталося, — Уйон зробив крок ближче, — не тільки через мене.
Сан опустив погляд, напруга в щелепах видала більше, ніж йому хотілося.
— Я не кажу, що не винен. Але зараз усе по-іншому. Ти знаєш, я тільки почав тут працювати. Якщо хтось дізнається…
— То що? — кинув Уйон. — Ти злякався?
— Я зберігаю дистанцію, — Сан стишив голос, — щоб захистити нас обох.
Уйон насмішкувато посміхнувся.
— Можеш собі брехати скільки завгодно, Сан. Але мені — не треба. Бо я не жалкую. І не збираюсь прикидатися, що нічого не було!
Сан відвернувся на мить, вдихнув глибше, мовби стримуючи бурю всередині.
— Я не можу дозволити, щоб особисте впливало на мою роботу. Я просив тебе — залишити це.
— А ти залишив? — тихо спитав Уйон. — Чи просто намагаєшся переконати себе, що залишив?
Довга пауза.
— Мені справді треба йти, — сказав Сан нарешті — Не роби цього складнішим.
Він зробив крок назад, потім ще один. Уйон не пішов за ним. Тільки дивився, як той зникає за рогом, прямий, напружений, але… не такий вже й впевнений у собі.
∞∞∞
Кроки лунали рівно, мов метроном, але всередині Сана — жодного ритму. Хаос.
Його пальці ще пам’ятали тепло чужого доторку. Тіло — приголомшливу легкість і напругу водночас. А розум… Розум намагався усе це стерти.
— Це вже сталося. Назад нічого не повернути. Але чому, чорт забери, я не відштовхнув його раніше? Це не мало трапитись. Я мав зупинити все ще тоді, як впізнав його в аудиторії. Але не зупинив. Ти знав, як усе це виглядає. Знав, чим ризикуєш. І все одно… дозволив собі. Йому. Нам.
Сан стискає пальці до болю. Уйон був зухвалим, прямим, безстрашним. Він зривав з нього самоконтроль, мов одяг. І Сан піддавався — не тому, що був слабким. А тому, що хотів. І це — найгірше.
— Я відчував кожну мить. Я бажав цього. Я відповідав. Я просив. І це — моя відповідальність.
Плечі Сана були напружені, він ішов швидко, ніби хотів відігнати щось, що йшло за ним тінню.
Уйон… Його впертість. Його прямолінійність. Його доторк. Його поцілунок. Його зухвалість. Його тіло. Його голос…
Сан скривився.
— Ти зійшов із розуму. Ти тільки-но влаштувався. Перший семестр. Перше враження. І от, будь ласка — студент. І не просто студент. Той, з ким ти навіть не встиг сформувати жодної межі.
Йому хотілося сказати, що це була помилка. Але як назвати помилкою те, що сам хотів?
— Я ж дивився йому в очі. Я бачив, що він не просто грається. Але як мені тепер відділити пристрасть від впливу? Що в ньому — справжнє, а що — реакція на владу? А якщо я йому просто подобаюсь як… як чоловік?
Сан ковтнув повітря, що здавалось гірким.
— А якщо я йому теж щось відчуваю — чи маю я право?
Погляд упав на асфальт. Кожна тріщина на тротуарі мовби повторювала його думки — хаотичні, розколоті, небезпечні.
— Це неправильно. Я знаю. Але відчувається… по-справжньому. Може, вперше за довгий час.
Він зупинився перед корпусом. Університет знову здавався чужим. Суворим. Але більше — осудливим.
— Заборона — не скасовує почуття. Але почуття — не скасовують обов’язку.
Сан вдихнув глибше, наче перед стрибком у холодну воду.
Він мав бути викладачем. А не чоловіком, що забув межу.
— Сьогодні я викладаю. Не відчуваю. Не думаю. Не згадую.
Він штовхнув двері й зайшов у приміщення, ховаючи всередині все те, що так і не зміг сформулювати до кінця.