Після кількох хвилин тиші Сан відчув, як Уйон ледь помітно повертається в його бік. Квартира залишалась темною, лише вуличне світло пробивалося крізь штори, лягаючи слабким сяйвом на стіну.
— Ти не спиш? — прошепотів Уйон.
Сан не відповів одразу. Вдих. Видих.
— Ні.
— Я теж не можу.
Знову мовчанка. Цього разу не напружена — швидше спокійна, наче обидва звикали до того, що просто є поруч. Уйон обережно пересунувся ближче. Не торкався — лиш зробив крок у бік довіри, даючи простір на відмову. Сан не відступив. Навпаки — в напівтемряві його рука ковзнула по простирадлу і торкнулась пальців Уйона. Ненавмисно. Несміливо.
— Я злюсь на себе, — тихо вимовив Сан. — Що дозволив тобі так близько підійти. Що нічого не зупинив вчасно.
— А я злюсь на себе, що зробив це настільки рано. Без розуміння, чого ти потребуєш.
Сан повернувся обличчям до нього. Між ними залишались сантиметри.
— Я потребую… тиші. Чесності. І щоб хтось бачив мене — не як об’єкт, не як табу. А як людину, яка боїться. Якої ніхто не тримав за руку, коли вона падала.
— Я бачу тебе, — тихо сказав Уйон. — Не професора. Не чоловіка. А тебе.
Їхні пальці сплелись. Ледь чутно.
— Якщо ти завтра зникнеш, — прошепотів Сан, — мені буде ще болючіше.
— Тоді я залишусь. Допоки сам не скажеш «досить».
Сан знову заплющив очі. Але цього разу — не для того, щоб сховатись. А щоб зберегти момент, у якому вперше за довгий час не було страху. Лише спокій. Вони заснули, тримаючись за руки. Без поцілунків. Без потреби в доказах. Просто — поруч.
∞∞∞
Ранок настав тихо. Сонце пробивалося крізь жалюзі, розсіюючи м’яке світло по кімнаті. Сан прокинувся першим, відчувши легкий натиск тіла поруч. Його рука ще не відстала від руки Уйона — він спав поруч, зовсім близько. Відчуття цього було новим, тривожним і заспокійливим одночасно. Сан зітхнув, ковзаючи пальцями по простирадлу. Він не хотів прокидатися. Боявся, що все, що сталося вчора вночі, може розсипатись, якщо вони не прокинуться так, як завжди. Рано чи пізно все повернеться на свої місця, і вони знову будуть дивитися одне на одного так, як завжди — з повним розумінням того, що це не повинно відбуватися. Але щось у ньому змінилося. Те, що ще вчора виглядало як серйозна помилка, тепер ставало питанням, на яке не було простого відповіді. Уйон прокинувся слідом, сковзнувши пальцями по руці Сана.
— Ти не спиш? — тихо спитав він, не відкриваючи очей.
Сан не відповів одразу. Витягнув руку і обережно потягнувся, намагаючись уникнути прямого погляду. Він не хотів обговорювати це зараз. І не хотів знову почуватись слабким.
— Мені потрібно йти, — сказав Уйон, відкриваючи очі. Він дивився на Сана, і його погляд був спокійним, без натиску.
Сан подивився на нього, відчуваючи, як серце тягнеться до цього погляду, хоча і намагався зберегти холоднокровність.
— Я знаю, — відповів він. — Але якщо ти підеш зараз, ми знову будемо розмовляти лише через стіни.
Уйон сів, тримаючи руку Сана у своїй, не відпускаючи. Тихо, майже шепочучи:
— Я не хочу, щоб між нами були стіни. Але й я не хочу знову помилятись.
Сан вдихнув глибше. Йому було складно це визнавати, але зараз це звучало зовсім по-іншому. Він відчував, що не може втекти від того, що сталося між ними.
— Я теж не хочу помилятись, — сказав він, важко ковтнувши.
Уйон нахилився і поцілував його ледь торкаючись губ. Лише на мить. Та цього було достатньо, щоб Сан відчув, як всередині нього щось зрушило.
— Тоді давай зробимо все правильно, — прошепотів Уйон, усміхаючись так, що в його очах з’явилась та сама впертість, що була в нього завжди.
Сан знову зітхнув, але цього разу було менше болю, більше звільнення. Вони стояли на порозі чогось нового, щось все ще залишалося нерозумілим, але не було вже страху перед невідомим. Вони були готові дізнатися це разом.
— Тільки не бігай від мене, — мовив Сан, кидаючи погляд на Уйона.
— І ти теж. — Уйон посміхнувся, встаючи і йдучи до дверей. — Але, мабуть, все одно доведеться бігти. На лекції.
Сан усміхнувся у відповідь, відчуваючи, як холодок зникає з його спини. Можливо, це ще не було ідеальним, але вони могли почати з цього. Вони могли бути поряд.
— І це буде тільки початок. — Відповів Сан, зібравшись для нового дня.
Сан посміхнувся, ковзаючи поглядом по кімнаті. Він не знав, що саме відчуває зараз — страх, надію чи обидва ці почуття одночасно. Але цього разу він не відчував такого тиску, як раніше. Вони не знову стикалися з неприємними питаннями, вони були просто двоє людей, які намагалися розібратися в своїх почуттях. Уйон уже стояв біля дверей, готовий піти. Він не поспішав — і все ж на його обличчі було щось більше, ніж просто звичний спокій.
— Ти не будеш мене відправляти на пару? — запитав він з іронією, ледве стримуючи посмішку.
Сан підійшов до нього, несподівано нахилившись і обережно приклавши руку до плеча Уйона. У його жестах було більше ніж звичайна турбота.
— Я не знаю, чи хочеш ти цього. Але обіцяй мені одне — не роби з цього драму. Просто… давай розберемося з нами без ігор.
Уйон подивився на нього, і в його погляді промайнула іронія, але водночас щось глибоке, розуміле і водночас дуже тихе.
— Ти теж не любиш драму. Я вже зрозумів, — відповів він, беручи Сана за руку і відводячи її від його плеча.
Сан зрозумів, що все ще боїться. Боїться, що це стане тільки ще одним тимчасовим етапом, ще однією емоцією, яку вони переживуть і залишать позаду. Але цього разу він не відчував того самого тиску. Тиск, що змушував його робити все можливе, аби уникнути болю.
— Ми зробимо це правильно, — тихо сказав Уйон, наче намагаючись запевнити Сана в тому, що це не просто момент.
Сан глибоко вдихнув. Він не був готовий зробити великий крок вперед, але не міг дозволити собі зробити і крок назад. Він зрозумів, що лише за умови довіри вони могли рухатись далі.
— Ти знаєш, що це складно, — мовив він, відпускаючи Уйона. — Але, може, ми зможемо знайти шлях. Поступово.
Уйон подивився на нього ще раз, на мить затримавши погляд. Потім повернувся до дверей і, не сказавши більше ані слова, вийшов. Сан залишився стояти на місці, відчуваючи, як серце б’ється швидше, і разом з тим відчуваючи неймовірне полегшення. Цього разу він знав — він не хоче втрачати це. Не хоче відштовхувати те, що могло стати для нього новим шансом. І хоч як складно було прийняти цей момент, він відчував, що варто спробувати. День тільки починався, і навіть якщо все ще було неясно, Сан вже розумів одне: ця нова частина їхнього шляху лише починалася.
∞∞∞
Сан довго сидів у кріслі біля вікна, так і не лягаючи спати. Уйон пішов кілька годин тому, залишивши після себе не порожнечу, а тривожне гудіння в повітрі — як статична електрика після грози. За вікном світало, і день починався якось надто тихо для такого важкого ранку. Він перевірив розклад на телефоні — лекцій не було. Один із тих днів, коли можна було б перепочити. Але думки не давали спокою. Потрібно було з кимось поговорити. З кимось, хто знав його давно. З кимось, кому він довіряв. Еліс. Він відкрив її чат:
«Ти вільна сьогодні?»
«Мені треба з кимось поговорити. Серйозно.»
Відповідь прийшла майже одразу:
«Щось сталося? Де і коли?»
«Сквер неподалік мого дому. Через годину?»
«Я вже виходжу.»
∞∞∞
Сан сидів на лавці в затіненій частині скверу, тримаючи в руках стаканчик з кавою. Коли поруч сіла Еліс, він тільки злегка повернув до неї голову.
— Ти виглядаєш так, ніби не спав тиждень, — мовила вона з напівусмішкою. — Розповідай.
Сан зітхнув, кілька секунд дивився перед собою, перш ніж нарешті заговорити:
— Пам’ятаєш того студента, Чон Уйона?
Еліс злегка примружилась.
— Той, про якого ти згадував минулого тижня? Що з ним?
— Між нами щось було. Є. Я навіть не знаю, що саме… Ми спали разом. І все почалося в перші дні моєї роботи.
Еліс мовчала, уважно дивлячись на нього, не засуджуючи. Просто слухала.
— Я намагався зупинити це. І далі намагаюсь. Але він… не дає мені спокою. І я сам — не можу відмовитися. Кожна зустріч із ним — це як вибух. А потім — тиша, в якій я не знаю, хто я взагалі.
— Ти його боїшся?
Сан похитав головою.
— Ні. Себе боюсь. Бо поруч із ним я втрачаю всі принципи. Але водночас… я ні з ким не почувався таким живим.
Еліс зробила ковток кави й задумливо подивилась кудись у бік.
— Це складно. Але я знаю одне: якщо ти боїшся — значить, це для тебе важливо. Ти ж не з тих, хто тримається за дрібниці. Якщо залишив це при собі — значить, тебе справді торкнуло. І це вже не просто помилка.
Сан глянув на неї, мовчки вдячний за її розуміння.
— Що мені робити?
— Говорити з ним як із рівним. Не як із студентом, а як із людиною. І подивитись, чи з цього взагалі щось може вийти. Без самообману.
Сан відвів погляд, втупившись у зелену траву під ногами.
— Я не знаю, чи зможу. Але, мабуть, мушу.
— Якщо хочеш, я буду поруч. Просто не ховайся. Не зараз.
Він кивнув. І вперше за весь ранок — трохи легше зітхнув. Вони говорили ще деякий час, потім Еліс пішла. Після того, Сан ще довго сидів на лавці. Його пальці ковзали по краю паперового стаканчика, очі дивились у землю, але думки — в інше місце. До іншого обличчя. До того, чиї дотики ще відчував шкірою, хоча вже минуло кілька годин. Він дістав телефон і завис над екраном. Ім’я «Чон Уйон» у месенджері здавалося викликом. Але цього разу Сан не втік.
«Можемо поговорити? Не в квартирі. Десь нейтрально.»
Повідомлення висіло кілька секунд з одним сірим галочкою, потім стало двома. Відповідь надійшла швидко.
«Так. Коли і де?»
Сан трохи подумав.
«Тераса над бібліотекою. Через годину.»
«Я прийду.»
Він прибрав телефон у кишеню і видихнув. Це було схоже на перший крок у невідомість — лячно, але вже не можна було повертатись назад. Він ішов туди не як викладач. Не як той, хто контролює. А як той, хто хоче зрозуміти.
∞∞∞
Вітер на терасі був прохолодним, але свіжим. Звідси відкривався краєвид на корпуси університету й дерева, що починали вкриватись молодим зеленим листям. Сан прийшов раніше, сподіваючись, що це дасть йому трохи часу, щоб зібратись. Але хвилювання все одно обпалювало грудну клітку. Він стояв, спершися на поруччя, коли почув знайомі кроки за спиною. Озирнувся — Уйон підіймався сходами. Він виглядав спокійно, майже занадто, але в очах читалась напруга.
— Привіт, — першим заговорив студент.
Сан мовчки кивнув. Уйон підійшов ближче, але залишив між ними відстань. Ніяких жартів, ніякої зухвалої усмішки — тільки очікування.
— Я довго думав, чи варто взагалі приходити, — нарешті мовив Сан, не дивлячись на нього. — Але після сьогоднішньої розмови з подругою… я зрозумів, що мушу бути чесним. Принаймні перед тобою. І перед собою.
Уйон мовчав, не перебивав.
— Те, що між нами було… спочатку — це була помилка. Ні, не з точки зору почуттів. З точки зору відповідальності. Я не мав права дозволяти цьому трапитись. Але воно трапилось. І після цього — усе тільки заплуталось ще більше. А тепер я… не знаю, хто ми один одному.
— А ти хочеш знати? — тихо запитав Уйон.
Сан нарешті глянув йому в очі. Їхній погляд був довгим і пронизливим.
— Так, — відповів він. — Але я не хочу більше ховатись. Не хочу бути твоїм секретом. І не хочу, щоб моє життя ламалося кожного разу, коли ти з’являєшся у дверях. Якщо ти готовий до серйозної розмови — я тут. Якщо ні… краще зупинитись зараз, поки ми ще можемо.
Уйон підступив на крок ближче.
— Я знаю, що все зробив не так. Що тиснув, що поводився, як нахабний підліток. Але я… не грався з тобою. І не граюсь. Те, що між нами було — для мене теж більше, ніж просто секс.
— А що саме?
— Відчуття, що хтось бачить мене справжнім. Що я можу бути з кимось не тому, що мушу подобатись, а тому що хочу бути поруч. І я хочу бути поруч з тобою, Сан.
Сан відчув, як у грудях щось стискається. Він відвернувся, знову глянув на горизонт.
— Якщо ми дійсно вирішимо продовжувати… ми мусимо це змінити. Повільніше. Обережніше. З повагою. Не тільки до правил, а й до одне одного.
Уйон підійшов ще ближче, не торкаючись, але його голос звучав майже поруч.
— Добре. Я згоден. Я серйозно.
Сан кивнув, повільно. Потім повернувся до нього і вперше за довгий час посміхнувся — трохи втомлено, але щиро.
— Тоді почнемо спочатку.