Університетський коридор повільно порожнів. Відлуння кроків студентів поступово зникало, залишаючи по собі тишу й денне світло, що проникало крізь великі вікна. Сан сидів за столом у викладацькій, схилившись над зошитами. Його очі ковзали по рядках, але думки не фокусувались.
— Його не було.
Уйон не з’явився ні на першу пару, ні на другу. Навіть не написав нічого. Сан мав би зітхнути з полегшенням. І десь всередині справді зітхнув. Але чомусь те, що кабінет залишався порожнім, а його погляд не зустрічав знайомих очей, викликало в ньому не спокій, а тривогу.
— Може, вирішив уникати. Може, зрозумів, що це було зайвим. І добре. Це правильно. Так треба.
Сан відклав ручку, провів долонею по скроні. Напруження цього дня було іншим. Тихим, липким. Не від людей навколо, а від порожнечі, яку вони залишали. Він вимкнув комп’ютер, склав речі, одягнув пальто. Вийшов із корпусу, не прощаючись — уже майже всіх колег розібрали домівки. Надворі швидко сутеніло. Повітря пахло сирістю й втомою. Сан повільно спускався сходами. В голові ще лунала тиша з аудиторій, вухам було надто затишно без голосу Уйона. Занадто спокійно. На виході з кампусу він машинально витягнув телефон — і зупинився, помітивши непрочитане повідомлення. Від нього.
«Ти мене уникаєш чи чекаєш, коли я знову все почну першим?»
Сан довго дивився на екран. Його палець завис над відповіддю.
— Ні того, ні іншого. Я просто намагаюсь вижити в тиші, яку сам допустив.
Він погасив екран і поклав телефон до кишені.
— Сьогодні — додому. Завтра — видно буде.
І рушив уперед, назустріч вечору.
∞∞∞
Ніч уже повністю охопила місто. М’яке світло ліхтарів тремтіло в калюжах, а дощ, що пройшов удень, залишив у повітрі запах мокрого асфальту. Сан дістався до свого під’їзду, автоматично шукаючи ключі в кишені. Втома тягнула плечі донизу, але думки все ще оберталися навколо одного повідомлення. Його пальці вже торкнулись металу ключа, коли він відчув чиюсь присутність. Погляд сам ковзнув у бік — і там, на лавці біля входу, сидів Уйон. Сан завмер. Серце пропустило удар. Студент був у чорному худі, капюшон накинутий на голову, руки в кишенях. Він підвів очі й поглянув на Сана без усмішки. Просто — рівно, майже спокійно.
— Ти довго.
— Що ти тут робиш? — Сан говорив тихо, але в голосі вчувалась напруга.
— Не відповідав. А я не люблю невизначеність.
— Це не та розмова, яку варто вести посеред двору.
— Добре, — знизав плечима Уйон, підвівся. — То ходімо нагору?
— Ти не маєш сюди приходити. Це мій дім.
— А ти дозволив мені значно більше, ніж просто знати свою адресу, — відповів він без зухвалості, радше як факт.
Сан опустив погляд, проковтнув відповідь. Ці слова боляче врізалися в свідомість, бо були правдою.
— Послухай, — нарешті сказав він. — Те, що сталося… Я не шукаю виправдань, але це було помилкою. Ми обоє це розуміємо.
— Помилкою? — Уйон наблизився на крок, його обличчя залишалось незворушним. — А чому ти тоді не зупинив усе після першого поцілунку? Чому замкнув двері?
Сан мовчав. Бо не мав відповіді, яку зміг би озвучити.
— Я не хочу тобі заважати, — продовжив Уйон вже тихіше. — Я просто хочу зрозуміти… це щось було? Чи ти справді хочеш це забути? Не хочеш мене бачити?
Тиша. Складна, нестерпна. Сан дивився в темряву за плечима Уйона і бачив там не вулицю, а свою власну слабкість.
— Я не знаю, чого я хочу, — нарешті відповів він. — Але знаю, чого не повинен.
— То дозволь мені вирішити, що повинен я.
Ця фраза була мов удар. Влучна. Пряма. Сан поглянув на нього. Довго. Потім, повільно, відімкнув двері під’їзду і тримаючи їх відчиненими, сказав:
— П’ять хвилин. Говоримо — і ти йдеш.
Уйон мовчки кивнув і зайшов усередину. Двері за ними зачинилися з глухим клацанням. Сан кинув ключі на полицю й пройшов до кухні, не озираючись. Уйон ішов за ним мовчки, не порушуючи тишу. Обстановка в квартирі була мінімалістична, але затишна — теплі світлі тони, кілька книг на відкритих полицях, чашка з недопитою кавою, залишеною зранку.
— Сідай, — коротко кинув Сан, вказуючи на стілець біля столу. Сам залишився стояти, сперся на край стільниці, схрестивши руки.
— То, — почав Уйон, дивлячись йому прямо в очі, — скажи мені чесно. Ти шкодуєш?
Сан не одразу відповів. Його щелепа була напружена, пальці стискали власні лікті.
— Я шкодую, що дозволив цьому статися. Шкодую, що не зупинив тебе. І себе.
— Але не те, що саме сталося? — голос Уйона був рівним, але в ньому вчувався виклик.
— Це не має значення, — відповів Сан різко. — Бо це… ми не можемо. Це — злочин у всіх сенсах. Проти правил. Проти моралі. Проти здорового глузду.
— Але не проти того, що ти відчував, — тихо зауважив Уйон. — Твоє тіло точно не протестувало. І твої очі тоді… Вони не брехали.
Сан зиркнув на нього.
— Не смій маніпулювати. Не смій використовувати мої емоції проти мене.
— А якщо я не використовую? — Уйон підвівся. Його погляд був раптом не нахабний, не зухвалий, а майже вразливий. — Якщо я просто… хочу бути з тобою? Не як студент. Не як роль. А як людина?
Сан зробив півкроку назад, ніби той крок щось змінював. Ніби створював безпечну відстань.
— Ти ще дитина, Уйон. Ти навіть не уявляєш, у що лізеш.
— Я не дитина. І саме тому я прийшов сюди. Не за сексом. Не за грою. А щоб ти перестав робити вигляд, ніби нічого не було. Бо було. І це змінило мене. І, судячи з твого обличчя, тебе — теж.
Сан глянув на нього довго й мовчки. Він побачив там не лише юнацький виклик, а й щось більш доросле: біль, сумнів, справжню емоцію. Йому хотілося крикнути, виштовхати, зникнути самому. Але натомість він зітхнув.
— Я не знаю, як із цим жити, — прошепотів. — Я не впевнений, що хочу.
— Тоді не вирішуй зараз, — сказав Уйон м’якше. — Просто дозволь мені бути поруч. Поки не вирішиш.
Сан не відповів. Лише підійшов до дверей і відчинив їх.
— На сьогодні — досить. Я справді втомився.
Уйон кивнув, не сперечаючись. На виході зупинився і сказав уже в напівтемряві:
— Ти не сам у цьому. Якщо щось — я тут. Просто пам’ятай.
І він пішов. Сан зачинив двері, притулився до них спиною, заплющив очі. Його долоня стислась у кулак.
— Не зараз. Не розсипайся. Ще трохи тримайся.
#Уйон#
Уйон спустився сходами, не озираючись. Кроки лунали глухо, віддаючи в бетонні стіни під’їзду. Надворі стало ще темніше, а повітря густішим. Він зупинився біля лавки, де чекав раніше, сів і провів долонею по обличчю.
— Він не прогнав мене. Але й не залишив.
В грудях щеміло. Не так, як після сварки з кимось із друзів. Інакше. Це було схоже на дірку, яка не закривається. Не біль від відмови. А безсилля — коли не знаєш, як дістатись до людини, хоч вона ось — поруч, кілька поверхів над тобою.
— Ти не знаєш, що робиш, Сан? Я теж не знаю. Але я не втікаю.
Він згадав, як Сан стояв, схрестивши руки, намагаючись бути холодним. Як затремтів голос, коли сказав «це була помилка». Але в тому тремтінні була не відраза, ні — страх. І жаль.
— А значить — я щось значу.
Уйон підвів голову. Очі повільно піднялись до вікон третього поверху. Світла там не було. Він, мабуть, сидить у темряві. І мучиться. Як і я. Хлопець встав. Капюшон злетів з голови, але він не зважав. Уява малювала, як Сан сидить у кріслі, притискає пальці до губ, які не може забути. Як бореться із собою, і програє.
— Я не дозволю йому залишитись у цій боротьбі наодинці.
Уйон вже йшов назад. Рішуче. Тепер його кроки лунали гучніше. В голові не було сумнівів.
— Я не дозволю тобі вигнати мене з твого життя. Якщо ти слабкий зараз — я буду сильним замість тебе.
Він піднявся до дверей квартири, не вагаючись. Постукав — один раз. Стисло. Чітко. І стояв. Не слухав серце, яке калатало. Не думав про завтра. Він просто стояв. Бо знав — він має бути там, усередині.
#Сан#
Сан досі стояв біля дверей. Він не вмикав світло, ніби темрява могла приглушити гул думок. Пальці стиснуті, плечі напружені. Його дихання нарешті вирівнювалось — аж поки…
Стук.
Лише один стук, але такий впевнений, що ніби крик: «Я ще тут». Сан завмер. Кров вмить прилила до обличчя. Долоня сама торкнулась ручки, але він не відкрив. Просто стояв. Не дивився у вічко. Не питав, хто це — і так знав. Відчував.
— Він повернувся.
Злість? Відчай? Полегшення? Усе змішалося в ньому одночасно. Сан притулився лобом до дверей, заплющив очі.
— І навіщо ти тут, — прошепотів сам до себе.
Тихо.
Жодного другого стуку. Жодного слова. Тільки мовчазна присутність по той бік дерева. І ця мовчанка була гучнішою за будь-які слова.
— Він не здається. Як завжди. Як тоді… коли я слабнув, а він тримав мене.
Сан видихнув. Серце стискалося. Його рука, ніби незалежна від розуму, повернула ключ. Повільно, з приглушеним клацанням. Він прочинив двері на кілька сантиметрів. Очі зустрілись. Уйон не посміхався. Не жартував. Його погляд був тихим, уважним, справжнім.
— Я знаю, що це важко, — мовив він. — Але я не йду, поки ти сам не скажеш: «Йди».
Сан подивився на нього довго. У погляді було стільки всього — втома, сум, страх, тиха ніжність.
— Ти впертий, як завжди.
— Тому ти й не можеш мене забути.
Пауза. Короткий вдих. Сан відчинив двері ширше.
— Заходь. Але мовчки. Я не витримаю ще однієї розмови зараз.
Уйон кивнув і мовчки увійшов. Вони обидва знали — це ще не мир. І не вибачення. Але це було щось. Крихітний крок, зроблений обережно, майже навпомацки.