;; коханці смерті

Удар в скроню – в голові затріпотіло.

Удар в потилицю – перед очима потемніло.

Удар в живіт – скрутився в три погибелі.

Руслан не міг сказати, де він знаходився; не міг навіть згадати, за що він тут знаходився. В голові шуміло, та ні одної думки не виринало з того потоку.

Удар – удар – удар – удар.

В роті з’явився присмак крові – чи то щоку розбили, то чи зуби вибили до біса. Він хотів би, аби розбили голову так, щоб більше не відчувати болю. Гади знали, як і куди бити – боляче було до всрачки, та не вмирав. Жевріло життя в його худорлявих грудях, а думка, хоч і слабка та повільна, не тікала з голови остаточно.

Він жив – хоча давно не хотілось.

На стіні висіло насмішкувате «Верность партии – Верность Родине». Літери були великі, їх було видно з будь-якого місця в кімнаті. Це були єдині слова, єдине на стіні в цілому. Тільки це –  і портрет Брежнєва. Йому здавалось, що ці темні очі з чорно-білого портрета дивились на нього з усіх боків; куди б він не пішов, точніше, куди б його не кинули ці кати, усюди переслідував темний погляд. Це не лякало, та це виснажувало і так виснажений мозок до такого стану, що говорити ставало неоціненною розкішшю. Іноді Руслан міг сказати кілька слів, та більшість часу він мовчав, відчуваючи присмак металу в роті.

Удар, удар, удар. Ймовірно, йому зламали кілька ребер, хоча він міг помилятися – просто та частина тіла оніміла від болю, тому він не був певний, чи були там взагалі цілі ребра.

– Малчіш, сука?

Мовчав – а що лишалось робити? Руки торкнулись його підборіддя, піднімаючи дороги; сам Вовченко відмовлявся навіть дивитися в очі своїм катам. Груба та велика рука розмазала кров по шкірі, пройшлась по ряду зубів, які ще лишились в роті, а на обличчі чоловіка з’явилась задоволена посмішка.

– Подобається, – виплюнув чужий палець з рота, – подобається хлопцям пальці в рота пхати?

Він знав, що буде після того, – удар. Удар. Удар.

Рука відпустила, разом з цим і зникло відчуття крові; вона почала підсихати, утворюючи тонку плівку на обличчі. Раніше його обличчя торкались зовсім інші пальці …

… ці пальці були різні, та вони завжди були ніжними та рідними.

Спочатку то була мама; вона заливала рани на обличчі розчином з перекису та мазала йодом, аби точно загоїлось. Хоч її руки й причиняли додатковий біль, та Руслан ніколи не тікав від дотиків – вони приносили заспокоєння.

Після цього, як він пішов в школу, а цькування так і не припинилось, його обличчя торкалась Ліля; вона це робила тихо й обережно. Руслан забороняв навіть торкатися його, особливо в школі у всіх на виду, адже це могло б і до неї принести цькування, та дівчина сідала поряд та обробляла порізи та синці.

З часом з’явився Дмитро – це було неочікувано та досить сумбурно; Руслан запалював цигарку, а Дмитро запропонував сірника. Хто такий Вовченко, щоб відмовитися від такого? Так вони й стали курити разом, поки холоди не настали собачі.

Час від часу з ним проходив інший хлопець – Степан гордо підіймав підборіддя, коли їхні погляди зустрічались. Іноді, в особливо цікаві дні, Руслан міг підвести брову чи усміхнутися, від чого вся бравада хлопця руйнувалась, і він сковано забирав собі цигарку. 

Коли ж холоди настали сильні, то вони стали зустрічатися навіть в школі – тоді вони не курили, а сиділи в їдальні та їли все, що давали. Так він і познайомився з останнім хлопчаком – Петриком. Він був сором’язливим та дещо боязким, всі його руки були обережними та продуманими, а сміявся він не так і часто, як це робили його друзі. Звісно, що Руслан нічого з цього в обличчя не казав, а тільки відвертався одразу ж, як отримував погляд у відповідь. Не було потреби його бентежити.

Найменш йому подобались доторки Семена – вони й не були доторками, адже їх отримував Руслан тільки в бійках. Він не міг пояснити, чого вони регулярно валялись на підлозі зі зчепленими руками, та воно хвилювало його душу, змушувало кров закипати. Найчастіше бився Степан чи Дмитро, хоча і сам Руслан час від часу влізав у все це. Єдиний, хто постійно уникав такого роду сутички та бійки в цілому, був Петрик. Він тільки чухав носа та ховався за найближчими стінами, аби не попало. Руслана це хіба що трохи дивувало – Степана виводило із себе. Нечасто, та після особливо жорстоких бійок він просто вибухав від злості та кілька разів навіть поривався вдарити друга за те, що той знов втік. Гончаренко його зупиняв, та Руслан сам замислився – і то правда, чого він постійно тікав?

Здружились швидко і надовго. Чи то спільна нелюбов до Семена, чи то прихована палка любов до України їх об’єднала, та вони зійшлись докупи та не розходились майже ніколи. Усюди разом, всі за одного та кожен за всіх. Їхня вчителька Маргарита Павлівна настільки часто чула лаяння від інших колег, що і прозвала їх лаконічним «мародери». І то дійсно, чого не мародери? Таких в союзі не любили, дарма що згори половина мародерів, а інша – вбивць та патологічних брехунів. А Маргарита Павлівна, хоч і грозилась відправити їх кудись у виправну колонію, ніколи того не робила, так і сама захищала перед обличчям інших. Любила вона їх, хоч і воліла не показувати того.

Всі її слова були м’яко-гострими та солодко-гіркими; важко було точно сказати, що вона мала на меті, та єдине Руслан виніс точно – їй можна було довіряти. В їхній час всі всім довіряли, і це слово взагалі втратило першочергове значення. Воно стало нічим, порожнім звуком, яке не було варте нічого. Довіряли всім, не довіряючи нікому.

Довіра – річ важлива, адже …

… довіра його і згубила.

– Папробуй іщо слова поґанає сказать! – черговий удар. Руслан був думав рахувати, та десь на двадцятому збився; хоча, ймовірніше, то не він збився, а його збили зі стільця – і хлопець полетів кудись додолу витирати холодну підлогу собою.

Зараз його посадили та навіть заздалегідь прив’язали до стільця, аби він точно не впав. Які ж люди добрі у світі лишились. Зуб випав – і до стоматолога йти не довелось, все одно зубів майже не було.

Насправді його не хвилював цей вибитий зуб, та і зламані ребра не мали значення. Хлопцю було дурно на душі, мовби всі нутрощі вирвали до біса разом з тими ребрами. Звісно, то було просто перебільшенням, та серце він десь згубив у цих довгих коридорах. Око затекло, та все навколо було видно тільки через дивний туман – можливо, йому в обличчя почали курити. Якщо так, то скоро він міг чекати на опіки будь-де; очі теж були під прицілом. Руслан радів туману в очах – так він не бачив паршивий напис про вірність Родінє, Брежнєва він теж не бачив.

Кагебіст перед ним усміхався та все дивився зверху вниз, мовби мав якусь перевагу. Так, він був вище за званням, та душа його лишилась в самих низах союзу; там було багато чого, там були души померлих та вбитих, там були вироки та заслання – там було все, що хотіли сховати від погляду ззовні.

Руслан посміхнувся тільки самими губами – він не пам’ятав звання цього чорта; чи то був сержант, то чи майор. Можливо, то був сам Брежнєв перед ним власною персоною; чи сам Сталін прокинувся та прийшов катувати такого важливого дисидента. Він нічого не знав та нічого не бачив – він тільки знав, заради чого все це було.

У нього залишалась тільки Україна. Друзів він втратив – у нього їх забрав союз та уявна любов до нього. Та не існувало її, любові цієї до союзу! Хіба можна було любити кров, вбивства, катування та терор? Більшість це казала, бо це можна було казати. У них була свобода слова …

… та не було свободи після слова.

Дмитро так часто казав – звісно ж, тільки в їхньому колі; далі не можна було б казати інакше.

Після школи вони вирішили не розділятися – та спробувати податися до одного університету, аби й поряд бути, та і не розривати таїнство буття мародерами. До того часу батьки Руслана вже померли, тож навіть в один момент він навіть думав не подаватися нікуди. Та Степан, який в цей момент вже отримав прізвиська Бандера, в той раз схопив за руку, потяг на дах та ледь не до ранку розказував, чого вони мали тримати разом – зрештою, Руслан і так хотів піти на філологію, то чому б не спробувати піти в одне місце?

Його попустило – і всі подались в Горького¹. Попри всі слова про те, якими вони були дружніми, Вовченко – в ті часи Вовчик – відчував, що Гончар був більш близьким з Бандерою. То можна було зрозуміти, адже їхні батьки – люди не останні в тогочасному суспільстві, їх ростили в умовах гарних, набагато кращих, аніж все життя Руслана разом взяте. Хоча і їхні сім’ї були різні у своїй подібності. Гончаренки, хоч і були доволі впливовими людьми, своєї української позиції не приховували – навпаки, це була одна з причин, чому маленькому Степану батьки навіть забороняли спочатку спілкуватися з їхнім сином. Сім’я Степана, сімейство Чорних, були абсолютно іншої позиції. Вони були «ідейно-правильними», підтримували комунізм та все, що з цього випливало. Здати сусідів – вони вже; висловитися за поширення російської та більшої заборони української – то вони кричать. Типові москвофіли, яких ще варто було б пошукати. Молодшого брата Степана – Романа – виховували саме так. Та через роки чотири, як Бандера втік до дому Гончара, його молодший брат пропав безвісти – його так і не знайшли. Кажуть, одного дня він вийшов з дому, а назад і не вернувся. Руслану здавалось, що його могли забрати кагебісти, а так хто їх міг розібрати – всі на одне лице.

Так от Стьопа з Дмитром подалися кудись на радіофізичний факультет – хоч вони не надто розуміли, ким стали б після закінчення, та навчались вправно та старанно. Петрик пішов, куди взяли та куди друзі змогли його запхнути. Здається, опинився він на десь на географії, та Руслан міг помилятися – стільки часу пройшло.

Ліля пішла на історичний – і через якийсь час спільних перерв та походів додому вона зійшлась з Дмитром; і звісно ж, що її запросили до їхньої спілки мародерів. Згодом вона почала розростатися, розширюватися, адже там і Марічка з Дариною з’явились з педагогічного, та і Марина з політехнічного, з якою була знайома Ліля, приклеїлась до них та їхніх ідей.

Спочатку було важко відкриватися новим людям – і не тому, що Руслан боявся потрапити під купу цькування, як і в шкільні часи. Питання їхніх зустрічей змінило свій вигляд, і вони думали не про цигарки, а про речі більш важливі та нагальні. Активно висловлювати українську позицію було небезпечно у всі часи, а в часи, коли терор Сталіна начебто відійшов у минуле, безпечніше не стало. Для того, щоб пустити когось у своє коло, треба було цій людині довіритися …

… та не всі люди, яким вони довіряли, заслуговували на цю довіру. Їх зрадили.

– Расказуй, каво ти іщо пакриваєш?

Нікого вже не лишилось. Всіх вбили, а кого не вбили – відправили куди подалі.

– Ти же знаєш, што тебя уже здалі? Для чєґо ти вєріш ім?

Бо це був його вибір вірити. Дурний, але власний …

… проблеми з довірою почались у них давно – час від часу їхніх знайомих забирали, хоча ніхто окрім друзів не міг знати про їхнє місце. Звідси й пішла недовіра та сварки.

Відкрито ніхто нікого не звинувачував – та тільки напруга літала в повітрі. Руслан навчався на філології, і попри всю боротьбу, а навчання ніхто не скасовував. То і відправив його старий Альберт² кудись в старе село збирати різні оповідки та казки для його роботи. Довго його не було – село було на Тернопільщині, далеко від всіх великих міст, то і довелось чимчикувати мало не пішки, аби дістатися того місця. То і довго так було.

А коли Руслан, повний сил та ледь не з готовою збіркою, то на їхньому місці на нього чекала підслухана розмова.

– Куди він так далеко їздить? – Чорний шепотів тихо, та лихо; його голос був повним тої самої злості, що і на Петрика, коли він відмовлявся битися з Семеном.

– Ми не можемо так не довіряти йому! – відповідав Гончар, та було в його голосі щось дивне, щось недовірливе. – Це був наш вибір вірити йому.

Руслан розумів підозри Чорного – зрештою, нещодавно в них вбили Марічку, а її всю родину то відправили кудись за Урал, то закатували, як причетних. Зрештою, частково це було правда – її родина дійсно мала відношення до їхньої діяльності. Саме від них Марічка й увібрала все те українське в її душі.

Чи міг Степан увібрати у своїй родині набагато більше українофобного, аніж він сам собі про те казав? Руслан не хотів так собі думати, воно отруювало організм, та все ж таки щось дивне в ньому проростало. Та воно не було дивним – це були сумніви та недовіра.

Як би він не хотів, та думки не полишали його ніколи – навіть коли вони були поряд та разом, вони коли лежали на одному ліжку з Чорним, його голова літала не там, а десь далеко. Раніше було простіше, вони не мали думати про такі важливі завдання, а тільки про домашнє з географії та місця, де можна було б дістати трохи цигарок. Стосунки з Чорним зіпсувались – ніхто про це не казав, вони посміхались та сідали поряд, як і до того; те несказане між ним псувало залишки стосунків, допоки одного дня Руслан не усвідомив одне і страшне – він не довіряв Степану. Вірив, та не довіряв.

Це був якраз той момент, коли вони програли …

… для перемоги потрібна була довіра, і це була якраз та річ, яку їм не вдалось пронести через роки. Коли вбили Дарину, то всі так само кидались одне на одного. Вголос ніхто підозр не вимовляв, та подумки всі розуміли, про що ж усі думали – вони не вірили.

Всі питання про «як справи» були спробою вивідали алібі, цікавість про плани – пробою замести сліди.

– Ми уже посаділі тваєво дружка Чьорнава, – москальське прізвище попри всі розумні думки різало вухо.

Руслан знав – о так, звісно ж, він знав, що його посадили; і попри весь здоровий глузд хлопець відчував змішану радість та журбу.

А взагалі він не розумів свої емоції, вони змішувались до одної купи, що відділити їх не можна було. Та і зрештою, чи варто було? У нього тільки що, майже нещодавно померли друзі – їх зрадили. Кожен удар дозволяв забути весь жах, на мить не думати про те, що насправді Лілі й Дмитра вже давно нема – а Степан вбив Петрика, щоб він не заважав зраджувати.

Частина душі не вірила, вона боролась та протестувала, та Руслан вже не вірив у ту магічну та таємну душу. Хто, як не Степан? Зрештою, він був найближчим другом Дмитра. Все вказувало на нього, та й Альберт і слова не сказав проти звинувачень. Уж він точно мав би знати більше, ніж вони смертні.

Іноді здавалось, що він вів свою, нікому невідому гру, в якій всі люди, всі його «друзі» та союзники були не більше, аніж пішаки. А сам він був ніким іншим, як рукою, яка переставляє фігури. Хіба не дивно, що він порадив Руслану поїхати на край світу збирати фольклор, а в цей час родину Марічки разом з нею вбивають та висилають за Урал? Чи був шанс, що саме він працював на КДБ весь цей час?

Кому можна було вірити?

Почались удари. Сильні та оманливі – ніби спочатку його хочуть вдарити в потилицю, а прилітає в бік. Вовченко вже давно припинив прораховувати, а тільки радів, коли від ударів ставало так болісно, що він непритомнів – так легше було переносити весь цей біль.

– Тєбя прєдалі тваі ж друзья, – а голос над ним насміхався, радів з того, що вдалось знищити ще одного дисидента.

Та у відповідь Руслан виплюнув ще один зуб.

Це міг бути Петрик? Він останні часи занадто мовчав та і дивився на всіх з таким сумом, мовби збирався померти наступного дня. Чи були ті моменти своєрідним прощанням, яка він не міг промовити вголос?

Навряд чи. Петрик був боязким, та не зрадником. І йому вірив Дмитро – сліпо та повністю.

– Ні, – не зрадили.

Принаймні, Руслан хотів у це вірити.

Та віра згасала кожної хвилини, відколи його посадили в окрему камеру, що з його зростом і розвернутися не виходило. Чи виправдана його сліпа віра в друзів? Дмитро вірив – і де він був в той момент? Його вбили.

Чи міг сам Руслан всіх зрадити? Якось непомітно, поки він спав, чи навіть зайвим рухом показати, що саме вони – вони, не хтось інші – планували йти проти системи.

На волі лишилась Марина – може, вона зрадила? Як так сталось, що репресії торкнулись усіх, окрім неї? Чому Руслан мав втратити й Дмитра, і Лілю, і Петрика, і навіть того самого Чорного, поки Марина сиділа вдома в затишку?

Ймовірно, вона вже не сиділа, або принаймні не в затишку.

На підлозі хлопець виводив криве «довіряй або програєш». Так йому сказав Степан – він йому буде вірити, допоки він сам не прийде сказати протилежне.

Руслан помітив це не одразу – та слова кагебіста постійно змінювались; мовби він все ніяк не міг зрозуміти, до якої історії треба притримуватися, тому він казав все, що спадало на думку.

– Кого ви шукаєте, якщо всі мої друзі мене здали?

Удар – удар – удар.

Хлопець випльовував кров, та в його очах жевріло питання – то хто його здав та хто кого шукає?

Удар – удар – удар.

Він розумів, що якщо не замовкне, то його тут притримають довше. У них не було прямих доказів, вони й так забрали багатьох. Вони попросили пройти по справі, як свідок, а не обвинувачений. Дивно, звісно, в КДБ зі свідками поводяться.

– Чьорний сазнался в садєяном.

А в голосі було чутно нотки паніки – так і мало бути.

В обличчя Руслану вдарився папірець з протоколу – так і так, гражданін такой-та сазнался в савєршеніі таково-та прєступлєнія. Ім’я — підпис.

– Я не розумію російською.

Кагебіст від роздратування ще раз вдарив його в обличчя. Такими темпами він знов навіть бачити перестав би.

– Всьо ти, сука, панімаєш.

І Руслан, смакуючи перевагу над кагебістом, легким нахилом голови відповів:

– Не розумію.

Удар – удар – удар. І знов в очах темніло.

Здавалось, на якийсь момент Вовченко знепритомнів, адже варто йому було відкрити очі, як перед обличчям у нього був новий документ – цього разу українською. Та читати він його не став – його не цікавила широта радянської вигадки.

За це пішла нова черга ударів – якби тільки його вдарили так, щоб він точно втратив свідомість і життя одразу. Терпіти ставало все важче. Він мав залишити дещицю довіри у своєму серці. Бодай крихту.

– Вавчук, на вихад!

Руслан лише зиркнув на кагебіста та прилинув до стіни малювати коників з пилу.

– Так ударілі, што слишать пєрєстал?

Отже, питання було якраз до нього.

– Я Вовченко.

– Та пасрать.

От і поговорили.

Коридорами йшли дивними та закрученими, і в один момент навіть здалось, що ось-ось його заведуть назад до камери зі словами «ми вихід не знайшли, це тепер твій новий дім». Після такого часу серед непривітних та відверто ворожих людей частинка віри в людей вмерла.

Вмерла так само частинка віри в цілому.

Кагебіст, що з’явився перед ним, довго та впевнено розказував дивні слова, що так і не зв’язувались в речення, гублячи сенс посеред павз та зупинок. Руслан не слухав – він дивився кудись за його спину, відчуваючи скору свободу.

І він дійсно вийшов, забуваючи всі ті жахи катувань за дверима будівлі. Шкода, звісно, що вони так і тягнулись за ним всю дорогу.

Жахи тягнулись – та дещо так і лишилось серед пилу тої камери.

Руслан втратив довіру. Всі ті моменти, коли він сумнівався в друзях, коли підозри стрибали від одної людини до іншої, зміщуючи фокус з одного на інше. Всі ці жахи мали тільки одне на меті – посіяти сумніви. Не страх, адже страх не несе такої ж шкоди, як сам сумнів. Коли ти думаєш не про те, як перемогти, а про те, як не програти.

Коли вони зустрілись з Мариною, то все стало на свої місця.

Руслан помітив, як дівчина ледве кульгала, а її обличчя ховалось за тонкі шрами – порізи не були надто широкими, та достатньо глибокими, щоб загоєння було довгим та хворобливим. Отже, її так само тримали – а Вовченко даремно підозрював.

– Мені шкода, Вовчику.

– Вони й твоїми друзями були.

В очах він бачив тільки одне – недовіра.

Вони програли, дозволивши брехні поселитися в серцях. Програли не війну, а тільки власну битву – війну перемагають ті, хто виграє в битвах.

Навіть зараз Марина не вірила йому на сто відсотків – і Руслан з болем розумів, що і сам лишив сумніви при собі. Та найголовніше лишалось одне – вони однаково вірили у зраду Степана, бо так було легше, аніж шукати дурні відмовки. Війна виснажує сильно і навіть сильніше, аніж це можна уявити.

«довіряй або програєш»

То вони й так програли – не було нікого, окрім як Руслана і Марини. І десятків кагебістів на хвості. Померли всі, хто бився, і вони вдвох одною ногою стояли в могилі – їх не вбивали тільки тому, що десь було за них замовлено. А можливо, зраднику подобалось спостерігати за агонією зраджених друзів.

Вони розійшлись в різні боки, лишаючи за собою останню крихту віри, – вони більше ніколи не побачаться.