Коли Дадзай заходить до лазарету, Чюя одягнений в білу сорочку та сірий жилет. Сорочка поцяткована кров’ю, але це зовсім не схоже на образ залитого одягу та рота з шиєю, який переслідував Дадзая місяцями. Тим часом Чюя надіває рукавички, натягує їх на зап’ястя, поправляє шкіру навколо пальців.
— Скумбрія, — посміхається, навіть не піднімаючи очей. Він завжди впізнає. Вони завжди впізнають — по звуку дихання, по крокам. В іншому світі Дадзай це втратив назавжди. — Цього разу ти справді перевершив самого себе, га? Я думав, що ти залишиш мене там помирати, але, мабуть, в останню секунду у тебе шокуюче виросло сумління.
Це звична частина їхніх перепалок, яка дає Дадзаю можливість сказати щось на кшталт: «Я думав про це! Але потім подумав, наскільки дратівливішим ти будеш в якості привида, і вирішив, що не хочу мати з цим справу взагалі…»
Натомість щось всередині Дадзая нудотно хитається. За мить він опиняється на іншому боці кімнати і врізаєтеся в спину Чюї: рот притиснутий до плеча, а руки обхопили тулуб, огортаючи якомога більшу частину маленького тіла. І воно таке тепле.
Він тут.
Він живий.
Дадзай може відчути, напругу, що проймає плечі та спину Чюї, руку, що з переляку відсахнулась від рукавички, зависаючи в повітрі.
— Я б ніколи… —бурмоче Дадзай в плече. — Зумисно, я б ніколи… — Закінчити не вдається. Він знає, що це звучить дивно. Коли Дадзаю ще так бракувало слів, окрім того моменту, коли він стояв перед Морі, усвідомлюючи, що той зробив з Одасаку?
Чюя довгий час мовчить, і Дадзай відчуває незрозуміле, болісне бажання поцілувати його в шию, кудись у тепле і відчутне місце. Талія в його руках струнка і щільно прилягає до долонь. Півроку тому Дадзай подумав би, що Чюя вдарить по обличчю, якщо він наважиться щось таке зробити. Тепер, знаючи про почуття Чюї, Дадзай задається питанням, чи міг би він просто це дозволити.
— Я, ам… —нарешті вимовляє Чюя, низько опустивши голову, невиразно повертаючись через плече, але не повністю. Він не робить жодного руху, щоб відірвати Дадзая від себе, голос звучить спантеличено. — Я знаю, що…
Справді?
Дадзай інстинктивно розтискає руки, коли Чюя обертається в колі обіймів, щоб мати змогу дивитися в обличчя. Його брови складаються в акуратну лінію. Він прекрасний. Він такий прекрасний.
— Ти виглядаєш приголомшеним, — Чюя бурмоче повільно і розгублено.
Хіба це так? Він не знає. Він не знає, який вираз має бути у нього на обличчі, щоб Чюя так на нього дивився.
Рудий опускає погляд на руки Дадзая і борозна на бровах поглиблюється.
— І твої руки тремтять.
Дадзай кліпає очима, теж дивлячись на свої руки. Так і є. Вони тремтять. Це дивно. Дуже дивно. Коли він стояв біля мертвого тіла Одасаку й тремтів, затуманеними очима дивлячись на закривавлені бинти, з серцем, занімівшим від болю, він теж думав, що це дивно. Його тіло завжди реагує на речі раніше, ніж розум.
— Гей, — каже Чюя, і голос тихий від здивування та занепокоєння, такий, який Дадзай раніше ніколи в свою сторону від нього не чув. Чюя нахиляє голову, пильно вдивляючись. Якби він був трохи ближче, то міг би доторкнутися підборіддям до грудей Дадзая. А нахиливши своє обличчя, Дадзай зможе втягнути ці губи в поцілунок. — Що, в біса, з тобою відбувається?
Ти помер.
Ти помер, і мені довелося жити без тебе кілька місяців.
Ти помер, бо я був черствим і недбалим з тобою.
Іноді я забуваю, що ти не просто могутнє божество, і твоє тіло так само вразливе, як і тіло будь-якої людини.
— Нічого, — каже Дадзай з легким сміхом. І як дивно, він навіть не помітив, що дихання змінилося — що воно стало поверхневим, що його фальшивий сміх вирвався на тремтячому видиху. — Це всього лише адреналін. Ух! Я маю на увазі, який запал, правда? І взагалі, я просто перевіряв, чи підріс чібі відколи я востаннє його бачив, але він не підріс ні на сантиметр, чи не так? Він все ще дотягує лише до моєї щиколотки…
— Перевертень в порядку, — перебиває Чюя, — так?
Важко продовжувати маячню під цим палаючим блакитним поглядом (під очима, сповненими життя та почуттів, — відкритими, — що дивляться на Дадзая знову).
— Так.
— І… я теж в порядку… так? — Чюя, здається, намагається Дадзая заспокоїти, але не впевнений, чи правильно розуміє ситуацію. Лише коли йдеться про нього самого, він стає таким нерішучим.
Дадзай ковтає, киває і згадує, як це було — тримати холодне тіло Чюї, дивитися на обличчя і усвідомлювати, що він бачить його востаннє.
Тепер він вбирає його в себе: сповнений життя, очі наповнені свідомістю і прекрасні у своєму здоров’ї. Він не дивиться порожньо туди, куди Дадзай не може дотягнутися. Він не сірий і безкровний. Дадзай хоче тримати його обличчя і дивитися годинами.
Чюя не одразу усвідомлює наскільки близько вони стоять, і Дадзай сподівався, що він не зрозуміє цього так скоро. Швидко відсторонюючись, червоніючи, він обертається, заїкаючись і шукаючи своє пальто, бурмочучи:
— Так, у будь-якому разі, я… йду додому.
«Він любив тебе».
«Він був по вуха закоханий в тебе».
Рот Дадзая злегка кривиться від тихої ніжності.
Цього разу він не відпустить його так легко. Більше ніколи.
Чюя хапає пальто й перекидає через плече, одним швидким рухом повертається й прямує до дверей. Дадзай засовує руки в кишені і йде слідом.
***
Дорогою до квартири Чюя уявляв, що вони знову підуть кожен своїм шляхом, але несподівано Дадзай фактично приклеївся до заду без жодного оповіщення, окрім веселого помаху іншим членам агентства, які також починали розходитися. У них всіх була довга ніч.
Єдина причина, чому Чюя не каже йому відвалити, полягає в тому, що він не може викинути з голови образ тремтячих рук Дадзая і обличчя, такого дивного, з широко розплющеними очима, і того як телепень дивився на Чюю, ніби не міг повірити, що взагалі на нього може дивиться…
Це все незвично і заплутано? Так, до біса, так. Це дивно. Він ніколи не вважав Дадзая людиною, яку трясе від чийогось передсмертного стану, і все ще більш ніж наполовину впевнений, що в цій тупій геніальній голові є ще щось, про що Дадзай ніколи говорити не буде.
Чюя все ще думає про те, як Дадзай налетів на нього, як тримав так міцно і відчайдушно. Це було так біса дивно.
З цього вийшов би такий чудовий матеріал, але… чомусь Чюя не може змусити себе присоромити виродка за це так, як, напевно, мав би, як того вимагала б їхня специфіка.
Він просто не може викинути те обличчя з голови. Він ніколи не бачив, щоб Дадзай виглядав так, і точно ніколи, взагалі ніколи, коли дивився на Чюю. Уявити таке він не зміг би навіть через мільйон років.
***
Коли Чюя повертається з душу, то знаходить Дадзая на ліжку, де той розпластався, наче морська зірка.
— Гей, забирайся до біса з мого ліжка! Якщо ти лишаєшся тут, — всупереч моєму бажанню, — то лягаєш на диван.
— Диван? — мелодраматичним, ниючим тоном. — Чюя хоче, щоб я помер від болю в спині та судом у ногах! Диван Чюї замалий і підходить лише для чібі, а не для людей нормального зросту, як я!
Кулаки Чюї стискаються. Чорт би його побрав.
— Забирайся. Геть.
— Ні, я спатиму на ліжку! Чюя має спати на дивані розміром з чібі.
— Чортів Дадзай, я вб’ю тебе, якщо ти не заберешся з цього ліжка!
— Я не встану.
— До біса, злазь.
— Ні!
Чюя кидається вперед. Дадзай перевертається й ухиляється від нього.
— Яке дикунство!
— Ти піднімешся з ліжка, чи мені викинути тебе звідси?
Дадзай дується і перевертається на інший бік, залишаючи більше половини простору. Пальто, жилет, ремінь і краватка-боло скинуті в кутку кімнати, він залишився лише в сорочці та штанях — явна ознака того, що негідник має всі наміри залишитися. Це його хитрість: вдавати, що Чюя нічого не може отримати, а потім поступатися в чомусь, тим самим змушуючи Чюю почуватися, ніби йому зробили послугу. А Чюя, як закоханий дурень, що вічно потурає абсурдним забаганкам, вдає, що піддається. Він бачить, що Дадзай чогось потребує, навіть якщо не знає, чого саме.
Рудий зітхає, надто втомлений, щоб вигнати остаточно. Доводиться йти на компроміс, але принаймні цей бовдур дає Чюї простір, якого він потребує.
— Ідіот, — бурмоче Чюя, падаючи на інший бік ліжка.
Він намагається спати спиною до Дадзая, але через деякий час стає некомфортно, тому перевертається, поки не опиняється на іншому боці, обличчям до спини Дадзая. Тепер все здається правильним.
Також він ловить себе не тому, що рахує підйоми й опускання Дадзаєвих плечей. Повіки заплющуються, коли він зосереджується на знайомому ритмі дихання колишнього партнера. Це заспокоює.
Через деякий час, майже на межі сну, Чюя відчуває, як вага ліжка зміщується, аж поки не просідає біля нього. Він засинає.
***
Дадзай лежить без сну.
Коли він потрапив у цю часову шкалу, то очікував, що всі нав’язливі думки та спогади зникнуть.
Натомість вони прокручуються знову і знову, і він трусить головою, намагаючись розігнати картини, що насуваються одна на одну в його швидко працюючому мозку. І щоб заспокоїтися, зосереджується на спокійному, рівномірному диханні Чюї, добре чутному в тиші ночі. Це єдине, що вгамовує незручне стиснення в грудях і ком в горлі.
Коли фантоми минулого горя починають снувати по краях свідомості знову, він дивиться на груди Чюї, на то як опускається і підіймається спляче тіло.
Дадзай лежить на боці, втиснувшись щокою в подушку, зосереджуючись на обличчі навпроти.
Чюя завжди спав голосно і безладно, або широко розкинувшись на спині, або напівлежачи на животі, заклавши руки під подушки, займаючи надто багато місця на ліжку і бурмочучи або хроплячи уві сні. Колись це дратувало — тіснитися на одномісному ліжку в номері мотелю під час закордонних місій, доки зарплата не стала достатньою, щоб дозволяти кращі номери.
Дадзай помічає, що злегка посміхається. Простягає руку й проводить тильною стороною пальців по щоці.
У грудях тепер стискається по-іншому, а шкіра співає від бажання тепла і твердості сусіднього живого тіла. Раптом все, чого Дадзай хоче, — це почути биття серця. У цю мить він би заліз у груди Чюї, якби міг.
Але задовольняється тільки тим, що рукою ковзає по ліжку, щоб обхопити тонке зап’ястя і притиснути великий палець до внутрішньої сторони, відчуваючи биття серця, нагадуючи собі, що Чюя все ще тут.
Відчуття пульсації послаблює напругу в грудях. Він тягне руку Чюї ближче до себе, притискається обличчям і дихає. Чюя до смішного міцно спить (що робило Дадзаю послугу, здебільшого для численних витівок).
Цього разу Дадзай відчуває, що думки зупинилися, за винятком кількох блукаючих образів, які невиразно кружляють в потилиці. Цього разу Дадзай засинає за кілька годин до світанку, міцно і глибоко.