Дадзай вирішує пожити ще деякий час, адже Ацуші та інші приходили цілий тиждень, залишалися, аби переконатися, що він не завдає собі шкоди, прибирали в кімнаті і змушували їсти.
Вирішує, що поки житиме стільки, скільки зможе витримати, то може піти і з’ясувати правду.
Наступного дня Дадзай приходить до Агентства, відчужений і занурений у планування того, що буде робити з Морі.
Протягом перших п’ятнадцяти хвилин підбігає Кьока й мовчки встромляє йому квітку у волосся, а потім тікає назад за свій стіл.
Дадзай злегка посміхається:
— Дякую, крихітко.
Коли вона виходить за дорученням, то повертається з ще більшою кількістю квітів і млинцем для нього.
До кінця другої години на столі з’являється колекція із зображенням маленьких сільськогосподарських тварин від Кенджі та закуски, які продовжував кидати Ранпо. Кунікіда значно розслабився і не змушує працювати більше чи швидше, але Дадзай також намагається виконувати роботу, сподіваючись на деяке полегшення від власного мозку. Ось тільки йому важко зосередитися, як би він не намагався. Ацуші допомагає впоратися з навантаженням, допомагаючи опрацювати папери, що лежали тижнями.
Дадзай не приєднується до них у кафе, бо не голодний і думає, що хотів би побути на самоті, щоб подумати про те, що має робити з Морі, і не надто прагнучи думок і почуттів про Чюю, ненависті до себе, провини та смутка, і, можливо, наодинці вдасться краще перефокусуватися.
Попри все, Йосано ставить перед ним їжу, коли всі повертаються, і наказує їсти.
Вони піклуються про нього, кожен у свій спосіб, і йому здається, що він їх любить.
Ні. Так і є.
Він дійсно любить їх. У будь-який спосіб, який тільки може бути у такої людини, як він — він любить їх.
І не знає як далі буде жити без них, але доведеться.
Може, коли все закінчиться, коли їх не буде поруч, це буде легше зробити — покінчити з собою.
Наприкінці дня всі починають розходитися: рідкісний поцілунок у щоку від Йосано, рука на плечі від Кунікіди й Танідзакі, хлопок руками від Наомі, обійми від Кенджі, усмішка і махання від Кьоки та Ацуші.
Ранпо і Дадзай — останні, хто залишилися, і Дадзай вже збирається йти, натягуючи пальто.
— Не роби цього, — каже Ранпо, в той момент коли Дадзай вже стоїть біля дверей. Його голова закинута на спинку стільця, а в роті льодяник. — Воно того не варте.
Дадзай завмирає.
Через кілька секунд він обертається.
— Ти не знаєш, чи це зробив Морі?
Гм, — каже Ранпо, — навіть якби знав, я б тобі не сказав. Яка в цьому забава? А якщо це те, що змушує тебе хотіти залишитися в живих трохи довше? Я не збираюся бути тим, хто забере це. Мені надто подобається, що ти поруч, щоб таке зробити.
Дадзай мовчить, ковтаючи. Трясе рукою, нехарактерним для себе тремтячим жестом, відчуваючи, як щось повзе вгору по хребту. В швидких, неконтрольованих думках відчай, заціпеніння і тривога.
— Я маю знати.
— Я знаю, що маєш. Але яка моя вигода? Не повертайся назад у крісло виконавчого. Це може тебе наблизити до Морі настільки, що ти зможеш розібратися в усьому, і я не сумніваюся, що знайдеш спосіб дотла спалити Портову мафію зсередини. Але чи справді це зробить тебе щасливими, чи змінить щось? Чи варто заради цього йти всупереч словам Оди? Чи хотів би цього для тебе пан Модний Капелюх?
Чюя не хотів би. Він був таким самовідданим ідіотом. Але яке це вже має значення?
— Знаєш, я дивився на них усіх, — каже Ранпо з посмішкою. — Поки ти був зайнятий оплакуванням Модного Капелюха. Це було цікаво.
— Що ти маєш на увазі?
Ранпо підводить голову і розплющує очі, фіксуючи погляд на Дадзая.
— Я кажу, що тобі не варто хвилюватися. У Портовій мафії вже є дехто, хто задається тим самим питанням.
Дадзай здивовано кліпає очима.
— Наразі нехай вони беруть на себе весь удар, особливо якщо виявиться, що це Морі просто вистрілив собі в ногу. Ти сидиш і розслабляєшся, чекаєш поки всю роботу буде зроблено. Коли вони в усьому розберуться, то самі прийдуть до тебе.
***
Наприкінці місяця телефонує Морі.
— Настав момент, коли ти маєш дати своє остаточне рішення, — каже він. — Після цього, якщо відповідь буде будь-якою, крім «так», твій злочин буде викрито, і Агентство, а зокрема ти, Дадзаю-кун, зіткнетеся з жорстокою помстою з боку Портової мафії.
— Ніби ми не мали справи з вами, вилупки, протягом багатьох років до перемир’я, — глузливо кидає Йосано в увімкнений на гучний зв’язок телефон.
— Цього разу все буде по-іншому, — відповідає Морі з посмішкою в голосі. — Бачте, Чюя-кун був досить… популярним.
Дадзай вже думав про це: вбити двох зайців одним пострілом. Якщо Чюю любили, якщо його любили і поважали більше, ніж Морі… Якщо є люди, які вірили, що він був би більш здібним босом, і були готові повстати проти Морі…
Було б смішно, якщо Морі вбив його ще й за це.
Чюя був настільки відданим, що ніколи б навіть не спробував. Він би сам придушив таке повстання. Він був відданим до безтями.
— Ось моя відповідь, — каже Дадзай у трубку.
Усі завмирають в очікуванні. Він відчуває перш за все погляд Ранпо.
Дадзай посміхається.
— Йди до сраки, Морі-сан.
Ацуші видає переляканий звук — Дадзай, як правило, не той, хто лається. Йосано пирхає, а Ранпо сміється.
На іншому кінці западає довга тиша.
— Що ж, добре, — спокійно, з усмішкою, каже Морі плавним, сиплим тоном, — ти зробив свій вибір, Дадзай-кун. Побачиш, що станеться, коли всі дізнаються, що ти вбив Чюю-куна. Ти будеш чути це аж до того дня, поки нарешті не вб’єш себе.
Морі кладе трубку, лунає гудок.
— Виродок, — гарчить Кунікіда.
Отже, це його гра.
Дадзай знає, що схожий на таргана під час ядерного вибуху. Може статися найгірше, а він якось примудриться вижити, навіть коли хоче чого завгодно, тільки не цього.
Морі не обов’язково очікує, що комусь вдасться Дадзая вбити. Він упевнений, що той зробить це сам.
І це.
У цьому він може не помилятися.
***
Першою, як і очікував Дадзай, атакує Койо.
Підстерігає під час невеликої місії з переслідування обдарованого, вистрибуючи навпроти з віялом перед обличчям і «Золотим демоном» позаду.
— Зараз? Справді? — бурмоче Кунікіда, який був з Дадзаєм.
— Ти йди за обдарованим. Я розберуся з нею.
Кунікіда цілком вірить в це, тому киває й біжить повз. Койо не робить жодного руху. Він не той, хто їй потрібен.
Серед членів ОДА є люди, які вірять, що Дадзай може подбати про себе сам, і люди, які вважають, що його потрібно супроводжувати скрізь, куди б він не пішов. Серед перших — Кунікіда, Йосано та Ранпо. Серед других — Ацуші, брат і сестра Танідзакі, і навіть Фукудзава.
Дадзай віддає перевагу мисленню перших, якщо бути відвертим. Він здатен подбати про себе, просто йому байдуже якщо це не вдасться.
— Ане-сан, — вітається Дадзай.
—Не називай мене так, — каже вона холодним тоном, і «Золотий демон» атакує.
Дадзай інстинктивно відскакує назад. Це попередження. Її здібність не може йому зашкодити, і вони обидва це знають.
Койо витягує катану, міцно стискаючи її в руці.
— Чому ти залишив його помирати?
Всередині Дадзая все стискається. Проте зовні обличчя залишається спокійним і непохитним.
— Ми розповіли вам повну історію.
— Усі ті рази, коли ти залишав його раніше — це теж були такі невідкладні ситуації, чи ти просто не переймався?
На це немає відповіді. Немає причин. Просто Дадзай був дурнем, просто був необережним.
— Я завжди робив усе, щоб переконатися, що з ним усе буде гаразд, чого б це не коштувало, — шепоче Дадзай. Це слабко, і він це знає.
— Це нічого не варте, — каже Койо. Її очі порожні й незворушно дивляться на нього: — враховуючи те, що він мертвий.
—Ні, мабуть, ні, — Дадзай відчуває важкість, що насувається наче хвилі цунамі. — Мені справді шкода.
Койо дивиться так, немов їй начхати вибачення.
— Він кохав тебе, — каже вона через деякий час. — Ти знав це? Він був по вуха закоханий у тебе.
Дадзай здригається, очі широко розплющені, серце шалено стискається в грудях.
Він не може дихати.
— Я дізналася про це того дня, коли ти втік, і він витратив місяці на твої пошуки. Того дня, коли зрозумів, що може ніколи не дізнатися, що з тобою сталося, він прийшов до мене в офіс виснажений і в паніці. Я обіймала його, коли він плакав, бо думав, що ти мертвий, що ти наклав на себе руки.
Дадзай відчуває, що його трусить. Стискає кулаки в кишенях, намагається контролювати себе, дике і болісне биття власного серця. Він відчуває себе хворим до самої душі.
— Сподіваюся, те, що він помер ось так, не стало для мого хлопчика сильним шоком, — шепоче Койо та опускає віяло. — Він завжди казав, що нічого для тебе не значить.
Кою наносить удар катаною. Дадзай майже не встигає вчасно відскочити вбік.
***
«— Чому ти взагалі любиш цього хлопця, мій хлопчику?
— Дідько, Ане-сан, — безрадісно сміється Чюя, — поняття не маю.
Койо теж посміхається, трохи потішившись, перш ніж її усмішка зникає.
— Я не можу сказати, що це мене не хвилює, — каже Койо. — Він не хороший. І ніколи не був. Особливо зараз, коли він по той бік і, швидше за все, вже не відчуває себе так, як раніше.
Вона ніколи не знала, що це було: чи кохав його Дадзай. Але колись, здається, він справді піклувався про Чюю у свій витончений спосіб. Щось на кшталт дружби.
Чюя крутить келих вина в руці.
— Я б сказав, що зараз йому краще, ніж коли він був тут. Але ти маєш рацію. Для мене він, мабуть, не кращий, — він сумно посміхається, очі каламутні. — Можливо, якби я все ще щось значив для нього…
Він замовкає. Койо теж мовчить. Той хлопець того не вартий. Він зробить йому боляче, розіб’є серце, а може, й гірше. Здається, Чюя усвідомлює це, але все одно не може впоратися зі своїми почуттями.
— Тай нехай, неважливо, — каже Чюя і спустошує весь келих, ставить його на стіл і підводиться. — Здається, я випив забагато, Ане-сан. Мені час іти. Дякую за вино».
***
Дадзай повертається до Агенства стікаючи кров’ю, пошматований, з головою повною думок про вогненно-руде волосся, красиве обличчя, сумні блакитні очі… які перетворюються на тіло, залите кров’ю, майже чорне від її кількості; і думок про те, як він стоїть на краю мосту, бажаючи впасти.
«Він кохав тебе».
«Він завжди казав, що нічого для тебе не значить».
— Дадзаю-сан! — Кенджі ахає, а всі інші підводяться на ноги, широко розплющивши очі.
З цього моменту всі вони стають однією групою: Дадзая слід супроводжувати, куди б він не пішов, захищати не тільки від Портової мафії, а й від нього самого. Всі це бачать: він не надто намагався захищатися від Койо.
Вона зупинилася лише тому, що бачила, що він страждає. Відпустила, вклавши катану в піхви, і сказала: «Я не вб’ю тебе. Я знаю, що для тебе жити набагато важче, і тому я б краще бачила, як ти страждаєш».
***
Коли Дадзай йшов за дорученням, то відчув як волосся на потилиці стає дибки. Він продовжував йти, зовні повністю розслаблений, тримаючи руки в кишенях, доки швиденько не звернув у провулок.
— Який сюрприз, — каже, почувши легке гупання чобіт об землю дещо позаду себе.
Дадзай очікує на кашель. Натомість панує цілковита тиша.
— Морі навіть твій розум перекрутив, га? — продовжує він. — Але, гадаю, тобою завжди було легко маніпулювати. Акутаґаво-кун.
Дадзай спокійно повертається. Акутаґава дивиться тими самими порожніми, налитими кров’ю очима, а позаду в повітрі висить «Рашьомон».
Мафіозі мовчить.
Вони дивляться один на одного в абсолютній тиші, один з очима, сповненими холодної люті, інший — напівзаплющеними і заціпенілими.
«Рашьомон» атакує: швидкий удар, розколюючий землю там, де секунду тому стояв вищій чоловік, інстинктивно відскочивший назад, тримаючи руки в кишенях.
Вони обидва знають, що Дадзай нічого не зробить, щоб вгамувати його і зупинити все це. Все, що потрібно зробити, це підняти руку і звести нанівець здібність Акутаґави. Все, що Дадзай має зробити, це дозволити «Рашьомону» торкнутися себе.
Однак він цього не робить, бо це не задовольнить потребу Акутаґави в катарсисі. Акутаґава не прагне завдати болю, хоча й виглядає так, наче хоче Якби він хотів завдати шкоди Дадзаю, він би взагалі не використовував свої здібності. Він лише хоче вилити весь свій біль і лють на того, хто їх у нього вклав.
Колись Акутаґава рівнявся на нього, бачив у ньому сенс свого життя, але тепер в його очах Дадзай зробив щось настільки безповоротне і непростиме, чого той не може стерпіти, але й відпустити теж не може.
Тож Дадзай дозволяє Акутаґаві наносити удари один за одним, і просто маневрує, щоб ухилитися від кожної атаки, яка прагне проткнути тіло наскрізь. Відводить назад то одне, то інше плече, щоразу відскакуючи в бік. Акутаґава горює. Дадзай може це зрозуміти, він може дати йому це, після всього, що зробив.
Він теж горює. Якби це могло завдати йому шкоди, він би це допустив.
Дадзай дозволяє нападати доти, доки Акутаґава не падає на руки й коліна, перенапружуючись і хапаючи ротом повітря. Хлопець випускає гнівний вигук, кричить, сильно стукаючи кулаком по землі.
Дадзай спостерігає за ним безпристрасним поглядом.
— Дадзаю-сан, ось ти де! Чому ти зник, як… — голос Ацуші обривається, кроки наближаються і повільно зупиняються. — Що…
Уламки та потріскані стіни й підлога, Акутаґава на колінах, хапаючий ротом повітря.
Коли Ацуші усвідомлює, він кидається до Акутаґави, повільним і хрипким від люті голосом:
— Акутаґаво… чорт забирай!
— Ацуші, — каже Дадзай, схопивши за плече і той завмирає, дивлячись у відповідь. — Залиш його.
— Він намагався напасти на тебе…
— Залиш його.
— Мені не потрібна твоя жалість, — гарчить Акутаґава.
— Зовсім ні, Акутаґаво-кун, — зауважує Дадзай, — я думав, що ти, як ніхто інший, знаєш, що я ніколи в житті нікого ні за що не жалів.
— Тоді що це? — хрипко, з гнівом і болем в очах.
«Де всі ви були, коли він лежав тут, захлинаючись у власній крові?»
— Розуміння.
Дадзай відчуває на собі погляд Ацуші, коли проходить повз, перш ніж той кидається слідом. Але насамперед спину обпікає погляд Акутаґави, аж поки не завертає за ріг у кінці провулку.
***
Майже щодня після цього з боку Портової мафії відбуваються напади незліченної кількості людей, тих, кого Дадзай впізнає, і тих, кого ні.
Тачіхара — один із найпослідовніших нападників, він метає ножі, використовуючи здібність, щоб точно влучати в ціль. Навіть якщо Дадзай зможе звести її нанівець, то природна сила ножів, що летять на повному ходу, не зможе бути зупинена і вони завдадуть поранень.
Він розуміє дещо з першого ж погляду в ці сповнені скорботи й неспокою очі, з погляду, здатного зазирнути в саму душу. Розум перебирає в пам’яті кожен вираз, кожен вислів, кожне слово, що злітало з вуст Тачіхари, кожен відтінок інтонації.
— Ти був закоханий в нього, — каже Дадзай і ледь зупиняє себе, щоб не сказати «теж».
Це об’єднує нас.
Якщо щось і могло розлютити Тачіхару ще більше, то це воно: можливість того, що інтелект Дадзая оголить його душу.
Тачіхара кидає відразу чотири ножі з диким і сповненим люті криком. Кунікіда стріляє в кожен, збиваючи, перш ніж за допомогою записника замінити пістолет на щось дерев’яне. Здатність Тачіхари контролювати метал робить боротьбу з ним проблематичнішою, оскільки неможливо використовувати зброю, але вони справляються і залишаються відносно неушкодженими.
Чим довше це триває, тим більше Дадзай починає відчувати себе тягарем для ОДА.
І ось, через два місяці, він зникає.