Частина десята. Воскова маска. Дія перша.

-        Пташенятко нове припурхало, ви гляньте!

Густий дим, прибитий вранішнім туманом до даху, тримався мутною завісою навколо згорблених фігур. У сутінках вони здавалися скоріше дивним декором у подобі готичних химер, аніж людьми. Але хриплі голоси та періодичний регіт знищував це маскування.

Кайя першим просунувся у вузькі двері, що під незручним кутом стирчали з даху. Важко було не ковзнути по вологій кераміці, тому він інстинктивно хапався за одвірки, пхаючи сусіда позаду. Те, що його «колеги» так безпардонно видерлися сюди, ніскільки його не здивувало. Як і те, що Аякс знав про цю сходку (на відміну від нього), пробувши тут лічені тижні. Комунікабельний ідіот. І саме цей ідіот штовхає його у спину, пробиваючи собі шлях у це закурене царство.

Попри скептичність поглядів і фиркання, Розарія простягнула відкриту пачку з цигарками прямо під носа. Кайя впізнав її голос одразу, бо цю жінку хіба що мертвий не почує. Провівши декілька годин разом, хлопець міг собі дозволити сказати, що знає цю людину достатньо поверхнево, щоб привалитися стомленою спиною до холодного вогкого каменю поруч. Відкашлявшись від диму, що видихнула дівчина поруч прямо йому в обличчя, зиркнув у пошуках блимання вогника.

Над містом тільки починало ширитися дирчання автомобілів. Та Академія потонула у густому тумані, який робив навколишній простір ватяним, безрозмірним і безформним. Звуки розпливалися у пелені молочної вогкості настільки, що важко було зрозуміти напрям. Єдине, що вчувалося раз по раз, то це цмокання цигаркою та шарудіння шорсткої поверхні перекриття під ногами.

Альберіх не поспішав починати розмову, лише приглядаючись до оточення. Декілька людей точно були йому незнайомими, але ні підійти ближче, ні роздивитися обличчя він не міг. Та і не сильно хотілося. Якийсь невисокий хлопчина сидів на широких трубах, що ґулями стирчали над цим імпровізованим майданчиком. Єдине, що Кайя роздивився, це кудлате волосся, що теліпалося по вузьких плечах. І ще темну гітару, з якої стирчало дві рвані струни.

Розарія весь час щось гортала в телефоні й закурила уже другу цигарку. Зиркнувши через її плече, Кайя побачив якісь незрозумілі йому літери, але так і не запитав, що то за мова така, та що саме ця дівчина вичитувала.

Тихий гомін поруч видавав Тарталію, який відійшов до невеликого гурту. Говорив він, на диво, тихо, але було чутно достатньо, щоб зрозуміти, що він обговорює якісь свої походеньки. Кайя шумно видихнув дим через ніс. Запекло слизову, і він поморщився.

-        Не подобається? – муркнула Розарія, не підводячи погляд.

-        Що саме?

Дівчина підвела очі на людей неподалік, обвела поглядом будівлю і повільно повернула голову до хлопця, виплюнувши недопалок йому під ноги. Він розтер залишки гарі по бетонній крихті, вдивляючись у згаслі іскри.

-        Ти ж не любиш курити, — без запитання констатувала дівчина, потягнувшись по-котячому, і, розвернувшись до бильця, перехилилася через нього.

-        Я і людей не дуже полюбляю, — хмикнув Кайя, усміхаючись.

-        Чому тоді за Чайльдом тягаєшся?

-        Та ніхто… – хлопець подивився на сусіда, що помахав йому рукою. – Чому ти тут сидиш, а не десь в темному кутку?

Розарія не дала відповідь, лише сильніше вигнулася, спираючись на поручні так, що її пишний бюст підіймався і відтягував сорочку, відкриваючи вид на шию з неакуратним шрамом. Більше вона не говорила нічого.

Минула година чи трохи більше, коли Кайя відчув, як мурахи холоду лоскочуть спину щоразу, як дме вітер. За цей час дехто вислизнув з туману, мовчки махнувши рукою. Коли Розарія потяглася за третьою цигаркою, хлопець заскочив назад на сходи, що вели до старого холу з великою готичною ружею. Зиркнувши на різне вітражне скло у важкій рамі, йому спало на думку, що Академія могла б здатися привабливим місцем для цінителів старовини, якби сюди запустили якогось репортера, або хоча б підлітка-блогера з популярною соцмережею.

Мовчки давлячи м’який зачовганий ворс килимів, він сунув до корпусу зі старими аудиторіями, де сьогодні обіцяно надавали якісь практичні заняття з медицини. Плутаючись у думках про вранішню розмову з сусідом, який навідріз відмовився йти на ці заняття, тепер він крутив згадки про побачене. Його майбутній партнер на парних битвах виявився не тільки ботаном, а і солодким хлопчиком цього дивного поліцая, якого до всирачки боїться Тома. І він точно впевнений, що їх нічого не поєднує, окрім тупих збігів. Але… Він терпіти не може збіги. І ці таки збіги плутають його думки й маршрут.

Спочатку була ідея поділитися з Аяксом, але це патякало точно розкаже усе в перші ж хвилини. І тепер його самого мучить питання, чому він стоїть перед дверима Томи, стукає у двері, і що йому казати цій людині, що секунд десять тому міцно спала?

Так і не дочекавшись пояснень, хлопець ширше відчинив двері, гукаючи кивком всередину. Жив він в кімнаті один, але це не пояснювало надто маленьку площу. Ніби його зачинили в коморі випадково, а він так і не наважився про це сказати. Кайя роззирнувся, вихоплюючи у тьмяному світлі скромне влаштування помешкання та повний безлад на усіх робочих поверхнях. Вікно було відчинене, тому неприємно тягло холодом. Хлопець навіть задумався про вилазку в місто у пошуках теплого одягу, але його думки обірвало логічне звернення знайомого:

-        Що треба? – Тома виглядав дуже стомленим і неготовим до зустрічі, але стійко тримався.

-        Збирайся, — Кайя не відповів, тільки підхопив першу-ліпшу кофтину зі стола і швиргонув її у сонного хлопця. 

Йшли мовчки. Альберіх постійно стишував ходу, коли чув затихання кроків позаду. Зиркаючи позаду себе, він підмічав, як швидко змінюється настрій хлопця від сонливої меланхолії до цікавості й азарту.

-        Чайльд казав тобі, що кинув мені виклик? – голос Томи відлунням прокотився по стінах підвалу, коли вони посунули знайомим шляхом по непевній драбині.

-        Я чув, — хлопець гидливо нахмурився, коли волога зі стелі почала крапати на голову. – Це важливо?

-        Ну… – Тома зупинився, роззираючись у пошуку високих чоботів робочих, які минулого разу валялися попід стіною. – Люблю виключати можливість того, за що мене ведуть до безлюдного підвалу. Але я вже бачу, що до мене тобі байдуже, тому сприймай це як цікавість.

-        Спробую, — коротко відповів Кайя, відсуваючи тумбу, за якою виднілася решітка із замком.

-        Та і тобі нема за що перейматися.

-        А я переймаюся? – хлопець підозріло глянув на знайомого, що кумедно скрипів гумовими чоботами.

-        Тарталія мій третій напарник, тому ми стаємо на стихійне протистояння. А моя стихія вкрай слабка. Це свідомо програна битва. – Тома сумно усміхнувся, сильніше стиснувши спітнілі долоні. – Тому буде цілим, наче нова лялька з крамниці.

Кайя слухав в пів вуха, але останній коментар змусив його розвернутися до співрозмовника:

-        Мені не важливо це, чому ти?…

-        Ну, він же тобі типу… ну… – Тома добирав слова, значення яких надто яскравими фарбами засвітилися перед очима.

-        Тома, бляха! – Кайя вперше кинувся до хлопця з агресією, притиснувши того до стіни так, що було чутно клацання зубів. – Я, блять, не такий як ти! І не вигадуй того, чого немає.

-        Та багато хто каже, що їх інші хлопці не цікавлять… – відмахнувся Тома.

-        Та мене… Мене, сука, не цікавить вся ця херня, у яку ви тут граєтеся! З якого лисого хєра ти це взяв? – хлопець носився по кімнаті, кидаючись речами, що потрапляли під руку.

-        Виглядаєш як той, хто сідлає все, що не хоче вбити, — чесно відповів Тома, готуючись відступити в будь-який момент.

Кайя мовчав, стомлено потираючи чоло. Як цей ідіот може бути одночасно таким розумним для масованих убивств, і таким сліпим, щоб вестися на ілюзії поведінки. Ідея тримати поруч цього нестабільного вже не видавалася такою прийнятною, настільки ж, як і вірогідність піти проти нього. Альберіх шумно видохнув, спираючись на вогку стіну:

-        Так, давай спочатку… – він підійшов ближче до співрозмовника, підтримуючи зоровий контакт. – Я не граюся тут у ваші підорські штучки, зрозумів? Мені вся ця комунікація даром не здалася, як і всі ви, кодло. Якщо я приймаю ваші правила у цих стінах, це ніхєра, бляха, для вас не означає, дійшло?

-        Дійшло, — примиряючись, мугикнув Тома, — дійшло, що ти не такий хєровий, яким намагаєшся здаватися.

-        Що бовкнув?

Тома вислизнув з рук хлопця, пірнаючи у темряву колектора. Під ногами хлюпнуло, і він засвітив великого ліхтаря, що заблискотів на мокрій поверхні.

-        Нічого, що б не доводило, що у тебе можуть бути дорогі тобі люди! – голос хлопця божевільною луною відбився від довгих кам’яних кишок підвалу, змішуючись із плескотом води.

Цикнувши, Кайя натягнув черевики до колін. Слідкуючи за сліпучо-білим ліхтарем, він кинуся в той бік, слизаючись на замшілій підлозі. Тома хихотів, відступаючи далі, тому доводилося рухатися ривками, перестрибуючи труби, які виблискували нержавіючими боками. Але навіть обережність не вберігала від постійного дряпання об стіни й виступи. Кайя з радістю думав про те, що колись подбав про усі можливі засоби убезпечити себе від такої зарази, підписуючись на будь-які відомі вакцинації.

Ліхтар згас разом зі сміхом. За якусь мить Альберіх зупинився, стишуючи дихання і нашорошуючи вуха.

Плескоту кроків не чути. На нього полюють.

Дзвін леза зовсім поруч інстинктивно змусив відхилитися, ледь не падаючи навкарачки. Він прислухався до ледь чутного плескоту поряд, орієнтуючись виключно на слух. Згадалися навчання, коли його піддавали не тренуванням, а справжнім тортурам. Але те, що він вважав знущаннями, б’ючись наосліп, зараз рятувало його шкуру у повній темряві. Тома не старався, а це полегшувало завдання. Треба тільки збити його з ніг, бо ця розвага зайшла надто далеко.

Новий випад в його бік він зустрів болючим тичком під ребра, цілячи по орієнтовним точкам. Тома зойкнув і засміявся, просто не було ясно, чи від потрапляння, чи від незручного вивиху руки зі зброєю. Зачувши вагання, Кайя кинувся вздовж стіни, згадуючи шлях, яким вони йшли минулого разу. Залізні ворота до підвалу знову ж таки не були зачиненими, – певно ніхто не помітив їх того разу і не подбав про можливість бути знайденими. Цього разу в кінці коридору не миготіло світло, але було достатньо видно силуети у світлі ранку, що пробивалося через шпарини-вікна поверхом вище клітки. Цього разу Кайя помітив, що стеля коридору поперемінно сама собою являла велику клітку, яка виднілася на три поверхи. Суцільний каскад заліза, що висів на важких опорах бетонних стін.

Позаду вчувався тупіт ніг, тому хлопець поспішив втиснутися в стіну за рогом, щоб наскочити й спробувати заламати нападника. Він відчував, як б’ється серце, як гучно виривається його дихання у цій повній тиші. Але вся його увага зосередилася на тупоті ніг, що наближається і наближається. Шалений сміх рвався з грудей, ніби вони грають, як у дитинстві. І гостра зброя в танці зі смертю не зменшувала це відчуття. Ідіот. 

Пошаривши по кишенях, Кайя не знайшов нічого, що могло б зійти за адекватну зброю. Залишається тільки чекати. Але панувала повна тиша. Він уже десь тут? Також слухає? Чи бачить його і підкрадається?

Десь далеко гупнули залізні ґрати. Пішов? Але як… Щойно Кайя чув… І чому? Відійшовши від стіни, він визирнув у темряву довгого коридору. Нікого. Пошаривши рукою по стіні, по пам’яті намацав вимикач, який бачив минулого разу. Лампи загули мерзенним електричним звуком, поступово блимаючи у пітьмі. Прорізаючи морок, світло не зачепилося ні за що живе. Тільки біле тьмяне світло підморгувало і чхало іскрами.

Кайя випрямився і видихнув. Небезпека минула. Хоча досі незрозуміло, що це в дідька було, і куди подівся той навіжений. Треба роззирнутися, щоб знайти інший вихід наверх, аби не перестріти того психопата.

В цій кімнаті дійсно не було стелі як такої, а тому око різало яскраве світло, що лилося з вулиці з дірки над цоколем, схожої на бійницю. Погляд зачепився за драбину, яка вела колом нагору. Поручень шершавий, але наче надійний. Кайя перестрибує відсутню сходинку, одночасно з жахом відчуваючи, що зовсім не підіймається, а летить додолу. Відчуває, як німіє тіло від двох чітких доторків колючих пальців. І десь на межі свідомості перед очима спалахує лілова іскра, і горять бурштинові очі.