Частина четверта. Dionaea Muscipula

Дорога до аудиторій займала близько двадцяти хвилин, якщо рахувати накинуте коло до буфету і невеликі черги млявих студентів. Дивно, але зранку ніхто не поспішав поснідати, особливо перед заняттями. Кайя цього не розумів та навіть зневажав: марнувати шанс поїсти для нього було дурістю, бо що тікати, що битися без сил було майже неможливо. А знижувати свої шанси свідомо буде тільки ідіот.

До першого на сьогодні заняття залишалося ще сім хвилин, тому Кайя без зайвих докорів сумління сидів на високому парапеті біля вікна, догризаючи ще теплий пиріг і вливаючи в себе третій стаканчик кави. Зараз він відчував себе справжнім студентом – заспаний, побитий життям і дурним розкладом. Вранішній адреналін поступово влігся, тому тепер своє місце зайняла звична сонливість.

Кайя провів поглядом студентів, що заповзали до кабінету: хтось тягнув сумку по підлозі, інші заходили з порожніми руками. Одна дівчина несла перед собою великий горщик, а інша, позаду – мікроскоп. Це навіть змусило хлопця зазирнути до розкладу у пошуках предмета, який катуватиме його сьогодні протягом трьох годин.

Над вухом пролунав пронизливий дзенькіт, сповістивши про початок заняття. Кайя в декілька широких кроків прослизнув до кабінету, потрапляючи у зелену пастку різноманітних ліан та павукоподібного коріння. На стінах подекуди облізла шпаклівка, але гордо завивалися узорами літери, складаючись у якийсь заповіт біології. Крізь скляну стелю високого купола пробивалося бліде сонце.

Глянувши на клас, Кайя швидко зрозумів свою помилку — майже всі місця були зайняті. І не дивно, чому всі завчасно заходили всередину. Чортівня. Залишалося лише одне місце, та і те прямісінько посередині в останньому ряду, де на стільчиках розваляться любителі поспати. Хоча, навіть спати тут буде проблематично, адже ряди, розташовані напівкругом попід стінами й рослинами, стояли осторонь столів. Подібний амфітеатр дратував ще дужче, адже, окрім нудного уроку, ти сидиш напоказ усім, мостиш блокнота на колінці та слухаєш сопіння сусіда на вухо.

Мерзенно.

Кайя сідає в останнє крісло, втискаючись поміж ліктями двох таких, як і він, невільників цього зеленого пекла. Майнула думка, що дві місцинки першого перед столом викладача ряду не були такими вже і поганими. Але сидіти під поглядами усіх три години… Архонти, милуйте, ні. Тому зараз він розпливається на стільчику, виставляючи вперед довгі ноги, перекриваючи прохід. Хтось незадоволено сопе і кидає на нього злі погляди, коли намагається переступати й протиснутися повз. Але Кайя лише кидає звичний жест пальцями, відмахуючись від скроні. Його не дивує, що на кокетливу посмішку йому відповідають нетямущим і якимсь співчутливим поглядом, але десь глибоко всередині це обурює. Хочеться чи то закурити, чи зачепити когось. Неначе на зло йому — поряд сидять якісь бугаї, яких чіпати собі дорожче. Ні тобі концентрації, ні спокою. І все у голові миготить як ліхтарики на ялинці. Хаос, який так дратує.

Думки хлопця перервала жінка, що різко увірвалася й кинула на стіл декілька книг, та пішла копатися у великому ящику під вікном, при цьому зовсім ігноруючи натовп її учнів. Щось белькочучи про себе, вона почала викидати якісь мішечки, коробки, лопатки й склянки. Її дивакувате світле волосся ворушилося у завитках. По аудиторії вчувалися тихенькі смішки. Кайя навіть помітив, що невеликий гурт дівчат попереду активно перемовлявся пошепки, затуляючи роти, стримуючи голос. Трохи погрюкавши мотлохом, жінка підвелася від ящика, захопивши невеликий горщик з чаморошною рослиною. Та зовсім повісила вуха і сильно виділялася серед буяння її родичів. Усі з цікавістю спостерігали, як жінка піднялася на невелику імпровізовану лекційну трибуну, та плавними рухами, ніби читала зараз мантру, оббирала листочки й міряла воду склянками, певно, знайденими у безодні ящика. Вона здавалася зовсім молодою, але її вирячені очі й майже безбарвні брови та вії додавали їй якогось старечого вигляду. Докупи приписати згорблену сколіозну спину та старомодну блідо-синю сукню…

Високо піднявши руку, жінка перехилила нарешті склянку. Тоненька цівка води розбивалася на листі рослини, що з кожним дотиком, ніби наповнювалося життям. Кайя зачаровано спостерігав за цим дійством, відмовляючись приписувати це будь-якому розумному трактуванню природних явищ. Не сказати, що він чогось чекав від цих занять, та й не збирався доводити, що знає все на світі. Тим паче про це дивно говорити у такому місці, де людям підвладні не тільки стихії, але і душі людей, їх гаманці й голоси на виборчих процесах.

-        Сила води, — промимрила жінка, голос якої особливо звучав наче з колодязя, — сила води у її формі – рослини, тварини, ріки, дощ, сльози, кров…

Дівчата, що досі притихли, знову ледь чутно пирснули зі сміху. Одночасно з цим зі склянки обірвалася остання крапля.

-        Що ти зробиш перед силою води?! – Кайя не встиг зреагувати, коли повз нього пролетіла склянка і розбилася за спиною.

Тим часом жінка ледь не вилізла на стіл, перехилившись через нього та простягнувши руку у напрямку підопічних. Половиною аудиторії по підлозі розливалася вода, а та, хто щойно метушилася і дозволяла собі сміх, заціплено хапалася за горло. З куточка її уст витікала вода, з очей градом котилися сльози, а шкіра розбухала на очах. Це сталося так швидко, що Кайя навіть не помітив, коли щось пішло не так. Вкотре за останні дні він неначе ціпенів, просто спостерігав, а це починало дратувати. Треба втрутитися. Треба хоч якось подати голос. Навіть якщо це дурня, це краще, ніж сидіти отак.

-        Пані Родіє! – з місця хтось піднявся, підбігаючи до божевільної жінки. – Пані, магістр забороняв вам підкоряти воду під час заняття, вас знову відсторонять. Пані Родіє!

Цей вихор подій і купа незнайомих облич, які тепер робили щось для привернення його, Кайї, уваги, завдавали невимовного головного болю. Від такого не відкараскатися простим ігноруванням, бо… Ну бо це ось тут, безпосередньо поруч з ним. Він подивився на дівчину, від якої відсахнулися усі, хто сидів поруч, потім на викладачку, що потупила погляд у підлогу. Дивно, але слова спрацювали. Вона підвелася, відставляючи рослину вбік, та зачесала пальцями волосся. Видихнувши, вона повільно заплющила очі й ще раз провела пальцями по кучерям, що затріскотіли як від синтетики. І знову він просто мовчить, просто дивиться. Треба було щось сказати.

-        Я зараз повернуся. Роздай їм книги, відкривайте розділ отруйних рослин. Чекатиму за тридцять хвилин п’ять назв і стислу симптоматику.

Ніби нічого й не сталося, Родія вийшла з кабінету, залишивши своїх учнів у повній тиші. Хлопець, що спинив ці показові тортури, підскочив до постраждалої, щойно двері за жінкою зачинилися. Не знайшовши ознак притомності у дівчини, її витягли на стіл поруч із розкладеними записниками. На мить Кайя підвівся зі свого місця, щоб таки зрушити з місця, а може переконатися, що постраждалій робили… штучне дихання? Вона… Потонула? Серед аудиторії? Та доки коліщатка його мозку відчайдушно крутилися і димилися, дівчина почала приходити до тями й сильно кашляла. Вона і справді відкашлювала воду, утираючи синюшні губи. Вода на підлозі збиралася калюжами та котилася у зливні решітки. Як все продумано. 

-        Тепер все буде добре, — ласкаво посміхнувся «рятівник», присідаючи перед нею. – Тобі потрібно відпочити, сиди тихо до кінця і піди на перерві до лікаря, добре?

Тільки зараз Кайя звернув увагу на те, як мило сіпаються у його одногрупника… вуха? Пухнасті високі вуха, що ловили кожен звук, та мило пригиналися, коли їх власник вдавав ввічливість. Альберіх не сумнівався, що вдавав. Тут всі однакові. Травлять комедію та граються у рятівників. Цікаво, чи його б врятували у такій ситуації?

Кайя погнав цю думку далеко й надовго. І знову зацікавлено подивився на розгорнуту драму поруч. Попри миленькі вуха, вигляд хлопця точно не міг ввести його в оману. Хай там як, це не домашній песик, якому можна почухати животик. Чомусь він не сумнівався, що отримає за таке порівняння кинджал між ребер. Тим часом той залишив дівчину на опіку своїх «друзів» пішов у дальній кінець кімнати й повернувся з книгами, які по черзі простягнув кожному. Коли ж черга дійшла і до Кайї, той на хвилину схопив його за руку. Ніхто не звертав увагу на цей короткий жест, тому він промовив лише одне:

-        Кайя Альберіх, холодна легка зброя, десять рангів, двісті сорок шість.

Хлопець скосив на нього погляд, розслабляючись після несподіваного пориву. Не забираючи руки, підтримуючи контакт, він нахилився трохи вперед, та присів перед Кайєю:

-        Тігнарі, стрілецька зброя всіх типів, двісті п’ятнадцять, — він відсторонився, стрімко крокуючи до свого місця.

Кайї було достатньо. Визнати кількість своїх жертв дозволено лише в одному випадку – ти приймаєш угоду нового партнера йти на бойове тренування разом. А отже тепер він здихався проблеми, що допікала йому вже котрий день. Ще минулого вечора він відкараскався від дзвінка уповноваженого з призначення бойового розкладу, але зранку, як на зло, натрапив на нього у буфеті. Той хоч і наминав якийсь неприпустимо солодкий пончик, але надто гірко плювався попередженнями про пришвидшення пошуку напарника.

Обирати собі свого власного супротивника було важливо. Особливо таким, як Кайя. Він не просто розцінював сили, а і шукав пригод на свої гарні сідниці. Звісно, викладачі не ставили примусово пару абсолютно нерівних супротивників, не хотілося це визнавати, але вони не хотіли безглуздого кровопролиття. Проте, вони ніколи не зважали на сумісність партнерів, бо їм було байдуже. Вони майже ніколи не бачили тебе в очі, а просто тикають папірці з показниками. Псують всю романтику, весь танець бійки. Сили повинні бути рівними на моральному рівні, твій суперник має вести тебе, ніби у танго. А ти його. І, так, він мав якісь, певно, збочені стандарти. Але має ж дозволяти собі хоч краплю розваги у цій пропащій місцині.

Чомусь йому здавалося, що цього разу буде весело. Він раз по раз повертався поглядом до нового знайомого, який тепер його чомусь зацікавив. Але той, як то кажуть, і вухом не повів. Лише занурився у книгу, щось вишукуючи, та зрідка дриґав хвостом. Та біс з ним, з хвостом, хай буде. Це навіть цікаво. Якщо його не вб’ють, колись він запитає про це. Зараз Кайя задоволено потягнувся, помітивши те, що один з його сусідів десь подівся, тому можна було трохи розвалитися на сусіднє місце.

-        My baby’s got a gun, my baby’s got a gun… – тихо пробурчав і позіхнув.

Думки про нове випробування трохи пробудили його від дрімоти, а події в аудиторії остаточно привели до тями. Цікавість до постраждалої розчинилася, бо не хворів він емпатією. Проте тепер він міг будувати повітряні замки з мрій про ідеального напарника. Хай не з тих, на кого можна покластися, поки, але точно не такого як…

-        А чорти мене деріть, ось ця бісова кімната! – з коридору у відкриті двері долинула голосна лайка.

У аудиторію заскочив хлопець, що дезорієнтовано крутив головою. Під розхристаним жакетом світилася бліда шкіра замість форми, волосся стирчало в різні боки, та і весь вигляд говорив про те, що його ранок був не найвдалішим. Попри все, хлопчина посміхався в усі тридцять два, ніяково почухуючи потилицю. Відсалютувавши усім, він посунувся до задніх рядів.

-        О, сусіде, ще й тут!

Кайя заплющив очі, ніби в сподіванні, що примара зникне. Перед ним стояв його новоспечений сусід. І залишалося дивуватися чи то його оптимізму, чи ідіотизму, який стирав пам’ять про не найвдаліші події ранку.

-        Ти ж не проти, якщо я тут впаду? – хоча питання і пролунало, та він не чекав відповіді, закинувши сумку під стілець, та вмощуючись поруч з Кайєю.

-        Я цю аудиторію шукав годину, мабуть. А потім мене гнала якась тітка з мітлою, добре, що хоч у правильному напрямку. Ще пощастило, що викладачу не попався…

-        Не уявляєш, наскільки пощастило… – не стримавшись, відповів Кайя.

-        О, прикольно, ти вмієш розмовляти! А я думав, так і будеш шарахатися.

Кайя тільки закотив очі під лоба, але в той же момент його врятувала Родія, яка зайшла до приміщення. Не дочекавшись питань чи уваги, вона почала щось монотонно зачитувати, виводячи на дошці чудернацькі формули. Час від часу вона підводилася на поміст, проходила за спинами студентів, щоб взяти той чи інший зразок рослин. Зважаючи на початок заняття, це приносило легкий дискомфорт. Усі записували якісь нотатки, навіть Кайя. Для нього був незвичним той факт, що хотілося щось вивчати. Хоча він і був впевненим, що грало тут роль зовсім інше – він просто гарно вливався у свою роль студента.

Тігнарі не промовив ні слова на перерві, не поглянув у його бік, навіть не ворухнув вухом в його бік. Проте старанно щось писав, відповідав, коли Родія кидала питання, які встигав обробити, певно, тільки він. Ставало ясно, що у хлопця була своя причина так поводитися і грати у відмінника. Але про це Кайя подумає згодом, якщо буде потреба.

Тарталія, як не дивно, замовк,  уважно слухаючи викладачку і щось шкрябаючи жахливим почерком у зошиті. Він майстерно замальовував листочки, які демонструвала жінка, але все псував своїми підписами й постійно підтікаючим чорнилом.

Перерв більше не було, тому під кінець третьої години усі почали стомлено соватися, та менш уважно слухати. Родія стала менше говорити, лише писала на дошці й все частіше підвисала, задивляючись на рослини. Тігнарі уважно чекав, зрідка надиктовуючи їй якусь інформацію. І дуже скоро заняття перетворилося на якийсь діалог. Хоча, Кайя вслухався, розуміючи, що все не просто так: хлопчина був кимось типу старости у їх групі. Це трохи пояснило все.

До кінця заняття залишалося ще п’ятнадцять хвилин, проте Родія попередила, що вони затримаються. Аудиторією прокотилося тихе розчароване зітхання. Кайя помітив, як одна дівчина, Сян… якось там, що сиділа у крайньому ряду, потроху тягала якусь їжу з пакета під столом. Її кругле личко постійно крутилося у пошуках знаків, що її викрили. А дві дульки темного волосся мелькали у Кайї на периферії зору. Було одночасно смішно і цікаво, наскільки низьким може бути у людей інстинкт самозбереження. Родія носилася з новими пробірками, походжаючи між рядами й ближче демонструючи запахи та кольори реакцій.

-        Два міліграми аконіту вбивають середньостатистичну людинку, яка не думає про те, що не всі квіти несуть красу. Шукаючи поживи у вологій місцині, такі йолопи як ви, мають впізнавати цього біса здаля.

Кайя відволікся, розглядаючи новий малюнок сизої квітки у нотатках Тарталії. Коли він підвів погляд на викладачку, та вже забирала руку з піпеткою від пакетика під столом Сян Лін. Вже за мить та тихо пискнула, ніби відчула печіння. Вона швидко полізла за пляшкою води й панічно почала пити.

-        Що це таке? О, небеса, як пече! – закричала дівчина, висовуючи язика.

-        Правила, що карбуються у вашій пам’яті краще випікати болем, — гримнула Родія, ставлячи пробірку з протиотрутою на стіл дівчини. – Продовжимо. Болиголов, інакше відомий як…

-        Пані Родіє, — Кайя підвівся з місця, здивувавши сам себе.

Це його голос? Що він хоче сказати? Всі дивляться на нього. Пізно, хто тебе за ногу тягнув, ну…

-        Чи це не занадто? Вам так подобається вбивати й грати в бога, коли маєте владу у цих стінах? – якщо Тігнарі це зійшло з рук, йому теж нічого не буде, вона не має права. – Ваші методи дещо награні, не вважаєте?

Запала тиша. Всі опустили очі перед собою, не наважуючись подивитися на викладачку. Вона завмерла впівоберта, поглянувши на хлопця. Тільки Тарталія переводив погляд з одного на другого.

Родія, ніби зробила крок, але враз опинилася перед Кайєю. Тільки зараз він зрозумів наскільки ця жінка стає вищою, коли розгинає своє стомлене тіло. Вона захопила його в замок своїх павучих рук, нависаючи над ним.

-        Обирай, щеня, ти лизатимеш порошок з беладонни чи нагодувати тебе блекотою? – вона схопила його за щелепу, тягнучи до столу з пробірками. – Ти замовчиш навіки або сконаєш!

Кайя інстинктивно пручався. Він повернув голову, наскільки це було можливо, щоб поглянути на Тігнарі, але той лише похитав головою. Ну звісно. Сам напросився. І звідки у неї стільки сили?

Викрутившись так, що м’язи шиї запекли вогнем, він кидався від столу до столу. Родія накидалася на нього. Тільки зараз Кайя помітив, що всі відійшли до стін, а він уже перевернув декілька стільців. Кинувшись поміж величезними горщиками, хлопець плутався у павутинні ліан, розуміючи, настільки все-таки велика ця оранжерея. Він декілька разів вислизав з рук Родії, що накидалася на нього, як навіжена. Все кружляло перед очима. Зелень миготіла і лоскотала обличчя. Він чіплявся і відповзав, але чув, як хихоче ця поїхавша жінка:

-        Блекоти, з’їж молодої, з’їж, сучий сину!

Її виск злився з дзвоником у коридорі. Всі потягнулися швидше залишити оранжерею. Кайя просувався до дверей, намагаючись врятуватися. Його пропустили, дозволяючи просунутися в натовп. Кайя навіть здивувався, що Родія здалася і не хапала його. Але озирнувшись, лише побачив, як вона вчепилася у плече Тарталії, а той щось швидко белькоче у її спантеличене обличчя. Він не побачить, як Родія сяде на підлогу, як розіб’є горщики зі своїми квітами, але він почує її ненормальний сміх. Такий, як мають тільки божевільні. І полетить коридором, наштовхуючись на перехожих. Комашка зберігає крила, мухоловка залишилася без здобичі. Сьогодні 1:0.