Частина сьома. Кришталева довіра. Дія друга.

Ще деякий час люди стовбичили серед проходу, тихо перешіптувалися та раз по раз підходили, з удаваною турботою складаючи руки на плече Томи. Та тільки за усміхненими відмовками, плечі його опускалися нижче від кожного доторку, ніби він лишався непомітним тягарем. Альберіх мовчав. Частково, бо не знав, що тут сказати. Вони, як-не-як, були майже чужі одне одному, але якісь залишки совісті (а чи совісті?) пробуджували у ньому обурення і щось слабенько подібне до співчуття. Він тихо чекав, поки ласий до скандалів люд розповзеться своїми дорогами. Навіщо чекав? Сам би не відповів. Та зажмакана в руці куртка створювала видимість виправдання цьому меланхолійному пориву.

Тома не підвівся з підлоги, тільки осунувся і підпер голову коліном. Його погляд блукав серед ворсинок затоптаного килима і губився у бляклих візерунках.

-        Гей, слухай, — тихо озвався Кайя, не наважуючись простягнути руку, щоби привернути увагу до своєї персони, —  словом… Дякую, за той раз,  — дочекавшись, поки хлопець гляне на нього, простягнув куртку.

Хлопець вичавив з себе нещиру посмішку, але забрав одежу. Кайя полегшено зітхнув, коли той не звернув ніякої уваги на стан речі, бо, м’яко кажучи, був він не дуже. Нарешті, нарешті він піде до себе і перестане тинятися академією. Тим паче дуже не хотілося виступати в ролі психолога хлопчині, що дивився на нього вологими очима. Ні, ні, таких цуциків йому не треба. Тут воно буде рюмсати в рукав, а завтра руку відгризе, дбаючи про закритий на петельку рот.

-        Дякую, що повернув… – Тома відвернувся назад до свого цікавого килима, а Альберіх не знав, як так розвернутися і піти геть без зайвих слів.

-        То, все добре? – от нащо, нащо він питає це, боже…

-        Не добре, — просто відповідає хлопець, а Кайя хоче дертися на стіни – казав же сам, без зайвих слів. – Я такий ідіот…

Як втішати людей – це була загадка всесвіту для Кайї, тому зараз він як ніколи відчував себе викинутою на берег рибою. Сказати, що все буде добре? За таке і під ребро можна отримати. Розкритикувати образника? Щось тут не чисто, краще не варто. Забути? Та як таке забудеш…

-        Доведеться трохи почесати кулаки, еге ж? – якийсь дивний сміх супроводжував слова Томи, що квапливо підвівся.

Кайя напружився, інстинктивно відступивши крок. Ну от, почалося, це вилізе йому боком! Він вже відсахнувся, але тільки побачив простягнуту долоню. Не зрозумівши, глянув на зарюмсане обличчя, що зараз світилося звичним позитивом. Ніби в якийсь момент людину просто змінили. Якось дивакувато лячно від такого, та він потискає хлопцеві руку. Оновився лічильник дурості.

-        Я вдячний тобі, Кайя Альберіх, — всміхнувся Тома, сильніше стиснувши чужу долоню. – Ти здаєшся нормальним тут, — на цьому слові Кайя фиркнув, — нормальнішим за багатьох…

-        І? Я тобі тепер щось винен? Бачив занадто?

Тома засміявся вголос. Коли він підвів погляд, щось було у ньому, з бісиками й примарою божевілля:

-        Та ні, ні, що ти… – він наблизився до Кайї, дружньо стукнувши його по плечу і нахиляючись ближче, — просто ти будеш жити, бо не пішов звідси.

-        В сенсі «жити»?

-        В сенсі - «жити, спати, ходити на нудні лекції, витрачати гроші на хавчик, валятися у ванній, трахатися і рятувати свою дупу від пригод». Чи у тебе це не так працює?

-        Не думаю, що розумію тебе, Тома… – Кайя схрестив руки на грудях. – Тому повторюю… У тебе точно все добре?

Хлопець, що хвилину тому сяяв ентузіазмом, завмер, дивлячись на зачинені двері. Бездумно, пусто. Кайя хотів плюнути на все і швиденько піти, бо ця фігня починала дратувати. Якийсь маразм, в кожному слові, в кожному русі…

-        Вони заплатять. Вони всі заплатять своїми нікчемними життями, Альберіх! – він зазирнув у вічі співрозмовнику, шукаючи хоч натяк на підтримку своїх слів. – Якщо ні, якщо я не помщуся… Ти не знаєш, що це таке, не знаєш!

-        Тихо, тихо, агов, - Кайя виставив перед собою руки, бо хлопець налетів на нього, збиваючи з ніг, — я розумію, але ж правила є, та і ти не можеш сунутися в сутички просто «тому, що». Та і до кого? Тут було зо три десятки людей!

-        Вони стоятимуть на моєму шляху, вони прийдуть за мною, Альберіх, розумієш?

-        Та про що ти, чому раптом?

-        Бо я слабкий, слабкий перед кланом Камісато, я ніхто. І всі це знають. І всі вважають, що мають ту ж силу!

-        Ти не можеш просто напасти на людей без причини!

-        Я не буду нападати. Я вбиватиму, поки не вбили мене.

-        Тома!

-        Ну припини вже… – стомлено відштовхнув Кайю хлопець. – Не грайся у святого. Архонти… Не дивись так на мене, наче я божевільний!

-        Я нічого не кажу, Тома, нічого…

-        Порадій ти хоч чомусь. Ти житимеш, хіба це не головне?

-        А як наступного разу я буду на місці тих, на кого ти тут полюєш? – його осяяла думка. – Та і як ти збираєшся шукати всіх? Ти ж нікого не знаєш з натовпу, не бачив нікого, окрім свого омріяного півня, що став тобі пір’ям посеред горла!

Тома відвернувся, крокуючи до виходу. Але на порозі обернувся:

-        Тіхаріус, сто восьма кімната на третьому поверсі, Ела, триста п’ятдесят шоста, Тімей, чотириста десята, Сара, північний корпус, Ел, вісімсот…

-        Що в біса?

-        Ти помилявся, Альберіх, — Тома глянув на нього знову, але ні краплі минулого вогню в очах не було, навіть натяку.

Та ця клята порожнеча жахала хіба не більше? Хто в здоровому глузді буде пам’ятати рандомних людей, які зустрілися тобі на шляху?

-        Це розвага, якщо ти ще не звик тут, — відмахнувся Тома. – Вони стоять на моєму шляху – я прибираю, бо тільки на це я годжуся. Нікчемний кухар без імені, непомітна піщинка в мурашнику.

Що казати на це? Кайя мовчки дивився, як зачиняються двері перед його носом. Звичка каже, що саме зараз варто розвернутися, забути, стряхнути з себе, як пил. Він піде, але збереже частинку цієї розмови на майбутнє. І, мабуть, це знову ввижається, але щось налітає на нього ззаду, ледь не зваливши з ніг. З порожньої кімнати?

-        Біжимо, швидко, швидко, нас не мають побачити!

Щось знайоме поколює там, де у людей зазвичай любляче серце. Щось стало поперек горла. Щось дивиться на нього жовтими вуглинками очей, а, може, це лише ввижається? Не вистачає часу на питання, тому ноги просто самі собою несуть його кудись вперед за коридором, вгрузаючи невисокими підборами в багряний м’якуш килимів. Його тягнуть за руку вперед, штовхають на сходи, вниз, вниз, незнайомий хол, і тільки полум’я, червоногарячі патьоки, що миготять перед очима. Тільки зараз Кайя бачить, що його долоні в крові, такій звичній і теплій, з тим мерзенним запахом іржі. Перед очима калейдоскоп, та він слухняно схиляється, коли швидкий голос просить його вклонитися і стояти із заведеними назад руками. І він відчуває… Як густі краплі котяться по зап’ястку, як стає дибки волосся від різкої прохолоди, як скажено запахло зливою… І тільки поруч він чіпляється за нажахані зелені очі, за скований напружений силует, що не губиться у десятку інших. І всі як один схилили голови, не підводячи погляд на Магістра, що повільно йде повз ряди кімнат у супроводі наглядачів.

Кайя загубився в часі й просторі, не помітив навіть того, як їх відтісняють до залу, нібито щось пояснивши. Та слова злилися в круговерть шуму та тупотіння. Все ще ввижалися золоті очі, але так, ніби просто закарбувалися на сітківці, що немає змоги сховатися, зімкнувши повіки.

А потім був запах зливи й холоду. Він повз коридором за зачиненими дверима, йому підспівували якісь дивні вищання звуків. Вони повторювалися, знову і знову: «Gohus chiso vonph!” Дивні звуки не затихали в голові, полум’я миготіло перед очима. І стало дуже холодно. Хтось навіть штурхнув його від дверей, що почали покривати інеєм. Але він вже не відчував нічого, окрім погляду, здавалося, на самій душі.

І все зникло враз. Як завжди. Як було вже багато разів. І, біс його бери, все частіше.

З коридору ще дочувалися кроки, якісь віддалені голоси. Вдалося трохи прислухатися, щоб почути сміх здаля. Трохи важчі кроки супроводжувалися бряжчанням, коли нарешті невидимий Хтось зупинився за дверима. Кайя завмер, очікуючи, що зараз до них зазирне наглядач. Та кроки прямували далі, а солодкий баритон мурчав щось з незрозумілим для Альберіха акцентом:

-        Пане Варко, не варто, що ви! – і хихотіння, що пробирає до кісток. – Це лише моя скромна участь, лише вдячність за колегу і… підопічного. Право, ви надто переймаєтесь!

Кайя відповз від дверей, так і залишаючись сидіти на підлозі:

-        Знову він… Ау, а, ай! – від несподіванки, що хтось смикне його за волосся, хлопець тихо заскавчав.

-        Так, так, і якого біса, — суворий жіночий голос ревів йому прямо на вухо.

Не вловивши знайомого звучання, Кайя вивернувся з хватки, залишаючи, він був певен, величеньку частину себе в міцних пальцях незнайомки. Голос був новим дня нього, незвично низьким для жінки, але мелодичним, ніби та довго працювала над ораторським мистецтвом чи піснями. Підвівшись, він оглянувся на безпардонну незнайомку, що спопеляла його поглядом холодних очей. Затягнута в якусь подобу корсета, що спадав двома подолами довгого плаття аж до підлоги, нещадно нафарбована і бліда, вона гралася невеликим вістрям чи то ножа, чи іншої холодної зброї. Доволі коротке волосся не закривало її оголених плечей та шраму, що простягався від шиї до ямки на повних грудях.

-        В очі мені дивися, поки ще хоч одне око є, — фиркнула дівчина, скрививши вишневі губи.

-        Та я ж не…

-        Розаріє, скільки вже не бачилися!  - Кайю відштовхнули назад, і тепер він тільки міг спостерігати, як Тома привітно ліз обійматися до агресивної дівчини.

Але ця Розарія точно не надто поділяла такі ніжності, тому кривила личко, відхиляючись від знайомого. Хоча, якщо вона настільки знала хлопчину, щоб той ліз обійматися, то точно була в курсі усіх його бісиків та не раділа увазі до своєї персони.

-        Тома, я сварюся, не заважай!

-        Все, все, свята діва! – хлопець підняв руки в мирному жесті.

-        Ще раз, блядь, назвеш мене так, яйця відріжу!

-        Пилочкою для нігтів?

-        Е-е-е… – Кайя подав хоч якийсь звук, поки на його очах не пролилася кров нетямущого чоловічка. – Хтось мені пояснить, що робиться? Я Альберіх Кайя, до речі…

-        Закрий їбало, будь ласка, — смачно сполюнувши, Розарія підійшла до хлопця, що безмовно впустив щелепу.

-        Та чого ти, він нічого не зробив, поки що…

-        Тома, цей ідіот собі ледь половину худорлявої тушки не відморозив!

-        Худорлявої? – Кайя оглянув своє тіло, відмічаючи, що таким ніколи себе не вважав.

-        Тобі слова не давали, — дівчина погрожуючи ткнула йому лезом в щоку, при цьому не залишаючи й сліду.

Кайя знаком показав, що мовчить і не втручається. Вона ще щось бурчала під носа, але його більше не займала. Та і загалом, з її слів він зрозумів, що при появі Магістра у супроводі гостів треба зникнути. Уже собі доміркувавши, Кайя зробив помітку, що не завжди навіть Магістр може вберегти своїх студентів від… специфічних гостей. Саме тому їх ніби то розпихали швиденько, уникаючи подальших проблем.

-        Чув скавчання за дверима? – отримавши ствердний кивок, дівчина продовжила: - то Варку задобрюють, лизоблюди прокляті! Знову магів Безодні притягли. І ні, щоб спочатку справу зробити. Вони на нас спихають. Ніби це так просто – стримати всього-на-всього тварюку, яка телепортується через стіни та кидається кригою.

-         Мене взагалі від них воротить, — додав Тома. - Вищать ото… “Відчуй мій гнів! Я розгніваний!”

-        Так і кажуть? - озвався Кайя.

-        Ну, перекладачі щось таке знайшли.

-        Та до біса їх, — Розарія кинула вістря у дверцята шафи. - Це ще ті мразоти…

-        Кажеш так, наче до цього маєш справу…

-        Мала, — відповів за Розарію Тома. – Всі ми. І тебе то чекає.

-        А якого біса? – Кайя звісно зустрічав цих дивакуватих створінь, але на вільному просторі та в команді – вони не загроза.

Прокашлявшись, хлопець відігнав згадки про минуле, як і про все, що з тим пов’язане. Зрештою, напарники мають таку особливість, що в небезпечних завданнях гинуть. Та повертаючись до історії, яку нудьгуючи розповідала Розарія, він не розумів одного: хто в здоровому глузді буде тягнути створінь Безодні в Академію? І навіщо?

-        Мені здалося, я знаю цього гостя, — озвався Кайя, витримуючи здивовані погляди вимушених сусідів по кімнаті. – Я вже зустрічав його, але… Як би це сказати…

-        Та кажи як є, не мнися, як незайманий, — закотила очі Розарія, але зиркнула на Кайю та смикнула куточком губ, — чи таки незайманий, еге?

-        Дідько, ти зараз серйозно? – обурився Кайя, смішно надувши губи, заразом даючи собі ляпаса за таку дозволеність в спілкуванні з майже незнайомими людьми. – Я тобі тут про щось нормальне, а ти…

-        А ми вже на «ти»? – знизала плечима дівчина.

-        А були на «ви»?

Альберіху ніхто не відповів, але і не заохочував продовжувати. Тому він частково змінив тему, змовчавши про особу випадково знайомого гостя:

-        Як фатуї пов’язані з Академією?

Розарія мовчки крутила нове лезо, Тома зітхнув, міряючи кроками приміщення. Кайя терпляче чекав хоч якоїсь відповіді.

-        Знаєш, я б казав тобі не думати за це, але… це все дуже дивна штука, — хлопець почухав потилицю, поправляючи декоративний обідок, що підтримував волосся. – Скажемо так, ніхто не знає, але тут їх не цураються, та і ворожості ніяк не виказують. Хоча всі ми знаємо, що організація паскудна, вони «ні за кого», і ніхто не буде «за них».

-        Я помітив…

-        Ти щось про це знаєш?

-        Ні, я б не питав…

Сиділи мовчки. У маленьке вікно пробивалися останні вечірні промені західного сонця. В коридорі було тихо, і тільки зрідка долинали надто гучні перегукування студентів, що залишалися в інших частинах залу за закритими дверима.

-        Пощастило тим, хто сидить натовпом… – зітхнув Тома.

-        Пощастило тому, хто сидить наодинці, — фиркнула у відповідь Розарія.

-        Ти ж знаєш, що так не буває, Розарі?

Власне, розмови були небезпідставними, бо за сусідніми дверима стовклося понад двадцять осіб, що розбилися зграйками, граючи в покер чи просто валяючись на диванах. Привілейовані представники серед всіх покидьків зайняли стіл для більярду, і тепер кожен раз стукіт м’яча дратував гострий слух Кайї, що так і не зміг знайти заняття собі. Співрозмовники не йшли на контакт в питаннях, що його цікавили, а говорити ні про що ніхто з них не вмів. Лишалося тільки одне.

-        Тома, ти згадував, що тут всюди є ходи. Можемо потрапити в наш корпус з кімнатами?

-        Ну, потрапити не проблема, якщо вийти з цього крила, — хлопець глянув на двері, — лід вже розтав, там нікого немає. Якщо нам пофортунить, то підвальні переходи не перекривали, можемо спробувати. Та простіше почекати й спокійно піти.

-        Веди!

-        Воу, тихше, хлопче, — Тома піднявся, ласкаво братаючись з Альберіхом. – Треба спочатку запросити леді.

-        Йди до дупи, а? – Розарі витягла з-за шафи старе розкладне брезентове ліжко, поставивши його на пів комори, та велично вляглася, точно не виказуючи бажання приєднатися до хлопців.

-        Підеш з нами чи будеш тут клопів годувати? – Кайя вперся плечем в укіс дверей, вичікуючи вимушених супутників.

-        Котику, ви мені вже встигли набриднути, я хочу вас здихатися, а потім по відбою піти до себе, ферштейн?

Коли за спиною клацнули двері, одразу стало спокійніше. Це якась параноїдальна нотка, що бриніла кожен раз у замкненому просторі. Рушивши по коридору слідом за Томою, Кайя прислухався - у закритій кімнаті лунає гучна мелодія сильного контральто.

Коридори звивалися звично порожньо та темно, але відсутність студентів не була гнітючою. Навпаки, тепер все виглядало достатньо закинуто, щоб відчути дивну меланхолію. Спуститися в підвал виявилося достатньо просто. Ніде не було наглядачів Академії, а декілька центральних проходів не були зачиненими. Певно, ще не час. Або гостей поведуть іншим шляхом. Що було непогано – потрібно берегти знання про більшість ходів до свого лігва, особливо від потенційного дружнього ворога.

В підвалі було сиро, але, на щастя, стояли гумові чоботи для робітників. Кайя не без радості подумав про це, коли довелося спускатися до каналізаційної шахти. Він вже декілька раз кляв Тому за те, якою дорогою той його повів. Втім, він і сам розумів, що йдуть вони не просто з примхи опинитися в ліжку швидше за інших. Тут є інформація, неочевидна для багатьох. Гріло душу те, що Тома теж це розумів. І, можливо, лише можливо, Кайя сподівався, що той не піде вбивати ще когось. Точно, він же не спитав тоді…

-        Тома? – Кайя зазирну тому через плече, помічаючи, що від усмішки не лишилося і сліду. – Хто це був?

-        Хто саме?

-        Не вдавай, що не здогадуєшся, про що саме я питаю, — відмахнувся Альберіх, показуючи на свої руки.

Кров він давно витер об якісь простирадла, що знайшов у шафі в коморі. Але це неприємне відчуття все одно залишилося, а темнота під нігтями не давала забутися.

-        Тобі не треба знати.

-        А що ще не варто знати?

-        Багато, котику, багато, — спародіював Тома Розарію, звично ховаючись за посмішкою і вдало прорахованою маскою.

-        Та годі, вже не так мало спілкувалися, щоб щось розказати, — вдав образу Кайя, хоча сам прекрасно розумів, що не сказав би ні слова. – Та знаєш, я розумію. Хоча мені можеш сказати те, що дозволено, бо мені нема кому базікати.

-        А ти любиш гратися з вогнем, а, Кайя Альберіх? – Тома різко розвернувся до хлопця, засвічуючи тому очі ліхтариком.

Кайя похитнувся і ледве не впав у багнюку стічних вод, коли міцна рука підхопила його за передпліччя. Байдики байдиками, але щось у цьому хлопцеві змушувало його нервувати. І поки він не міг зрозуміти, що саме. Хоча і були підозри.

Солом’яне світле волосся хлопчини світилося під променями ліхтаря, відображеними від води під ногами. Цей безлад нагадав Кайї про нового сусіда, а заразом і про його походження. Тому думки про те, що саме вони тут шукають, не полишали. Навряд вони знайдуть щось у каналізації, було б надто очевидно і шаблонно. Але принаймні вони шукали проходи до інших частин корпусу. Або підйом до вентиляції, що йде до кабінету директора, магістра, таємної кімнати? Хоч щось, на що вони вчилися з дитинства і знали, як свої п’ять (кому пощастило) пальців. Але, наче на зло, нічого не було. Тільки стоки до колектору.

Година блукань, і от Кайя вже відчуває, як замерзають пальці на ногах. Волога просочила усю одежу, а тепер від нього не просто смердить – він кожною клітинкою тіла відчуває усю липку сутність життя.

-        Знаєш, пройдімо от туди, — він вказав Томі на прохід, що завертав за ріг, — та і ну його до біса. Тут нема нічогісінько вартого уваги!

-        Це дивно, але я з тобою погоджуся.

За рогом, на превеликий подив не просто продовжився тунель, що сочився вологою з усіх боків, а починався новий підвал. На ґратах, що відгороджували його, висів простий замок, який полетів до нечистот за десяток секунд колупання у ньому відмичкою.

Всередині було порожньо, та, зрештою, це перетворилося на довгу кишку тунелю без краплинки світла чи натяку на вихід. Тома чортихався на ліхтарик, який дуже невчасно почав блимати й сідати. Батарейок ніхто не взяв, а Кайя стурбовано глянув на те, що в телефоні залишилося п’ять відсотків заряду.

-        Добре орієнтуєшся в темряві? – запитав Тома, посміюючись і запускаючи ліхтариком вглиб тунелю.

-        Спитаєш таке…

-        Дурне, правда. То що, на який вихід підемо?

-        Чекай! – Кайя шикнув на Тому, притискаючись до стіни, – вдалині миготів вогник. – Там хтось є.

Вони прислухалися. Було тихо, але десь вчувалося ехо, ніби хтось покашлював чи чиркав чимось. Крадучись без зайвого шуму, хлопці ховалися в тіні на випадок зустрічі з неочікуваними подорожніми каналізаційних розваг. Проте ніхто не з’являвся, але чітко було видно – там далі є якесь освітлене приміщення, а вогник зовсім не рухався. Певно, щось висіло на стіні, а при світлі ліхтаря вони б його навіть не розгледіли.

Кайя пограв рукою в кишені, перебираючи ключі й маленький кастет. Як на зло, ніякої зброї серйозного калібру він не взяв, бо навмисне розраховував, що не стане в пригоді. А маленький ніж загубився десь на подвір’ї під час битви з Чайльдом. Ну, і в гірших ситуаціях бували. Піде проти всього, окрім кулемета, як то кажуть. А може й не кажуть, проте своїм девізом на сьогодні він це зробив.

Що ближче вони підходили, то ясніше ставало, що хід веде до своєрідної «виправної» в’язниці академії. Сюди приводили особливо дратівливих студентів чи, рідше, викладачів. Це було чимось на зразок кутка у звичайній школі. Тільки сюди потрапляли ті, хто не міг контролювати себе, та й очікував вирок. З того, що чув Кайя, кращим варіантом буде виправна бесіда, в гіршому – розмова піде з місцевим лікарем, який своєрідно спеціалізувався на свідомості та психіці.

На щастя, за усіма ґратами було порожньо, ніякі привиди людей не вислизали на світло та звук. Тома пішов вперед, визираючи з-за кутка. За секунду він відсахнувся і швидко підійшов до Кайї. Не кинувся – вже добрий знак, його не помітили. Але настороженість в очах змусила серце Альберіха пропустити удар.

-        Там людина.

-        В сенсі? Охоронець?

-        Ні, ні, за ґратами. Але без свідомості. І прикутий.

-        Блядство, ще цього не вистачало. Живий?

-        Йдемо глянемо, я не вдивлявся, як ти помітив.

Попри здоровий глузд, вони підійшли. Камера буда незамкненою. Кайя зробив собі помітку, що таке було б недопустимим, будь це дуже небезпечний тип. Хоча впевненості у таких організаціях не має бути ніякої. Але хоч чимось треба було годувати черв’яка совісті, що не загнувся, паскуда, за стільки років.

Спершу Кайя не зрозумів, як людина перед ним дихає, бувши повністю в крові. Але потім приглядівся, наскільки це було можливо під малою лампою на протилежній стіні. Не кров, просто волосся руде, аж червоне. І спадає хвилями на розхристану сорочку. Той і справді був без свідомості, але і без сильних ушкоджень. Слідів тортур чи то пручання не помітно. Тільки негарні потертості виглядають з-під кайданів на зап’ястках. Ніби це було не вперше.

Важко сказати, скільки йому років – при такому-то світлі. Тим паче сидів він тут точно не перший день, бо на глибоких вилицях густо поросла щетина, та і запах в камері був відповідний. Та про що можна казати в підвалах поруч з каналізацією.

Кайя підняв пасмо волосся, що спадало на обличчя незнайомця, але одразу ж відскочив, зачувши клацання дверей, що були недалеко від них. Шмигнувши назад в темряву, хлопці, не зговорюючися, втиснулися в камінну кладку – Тома завмер за заглибленням цегляного шва, а Кайя вчепився в імпости перекладин і завис під стелею.

До підвалу зайшов чоловік у плащі наглядачів. Хоча його статура виказувала у ньому когось вищого рангу. Всі розуміємо, конспірація, всі такі справи, так, так… Але, як це не дивно, він не намагався ховатися. Певно, не очікував тут когось побачити у своєму житті. Чоловік зняв капюшон, показуючи тьмяному світлу рідке волосся з сивиною. Запаливши керосинову лампу (у нашому столітті!), він покопирсався в кишенях, дістаючи записник, щось начитуючи та розливаючи по пляшечках. Що ж сталося з тобою, Маруфе, що тепер ти тиняєшся по підпіллях, відрікшись від спроб лікувати людей? Кайя з силою заплющив очі, відганяючи думки й концентруючись на тому, що було перед ним. Намагаючись не думати, що знайоме обличчя стоїть за кілька метрів від нього. 

Чоловік покрутив вуса та зайшов до камери. Оглянув прикутого незнайомця, перебрав його волосся, закидаючи за спину. Приклав вухо до грудей, помацав пульс, знову зазирнув в записник. Нарешті, підняв голову полоненого та вилив до рота пляшечку якоїсь рідини.

Той закашлявся, але почав рухатися. Скорчився, наскільки це дозволяли ланцюги, важко дихав. Дочекавшись, поки пробудження остаточно поверне сприйняття світу навколо, Маруф підійшов ближче. З-під червоного чуба на нього вп’ялися блискучі очі.

-        Доброго вечора, принцесо! – радісно привітався лікар. – Я бачу, цього разу все проходить вдало, зможеш піти раніше.

-        Що сьогодні за день, — голос видався низьким та рипучим, але молодим, проте Кайя фізично, ніби відчув, як сильно незнайомець мріяв зараз про ковток води.

-        Спочатку до справи, хлопче. А вона дуже серйозна, — перебив його Маруф.

-        Який. Сьогодні. День? – повторив той з натиском.

-        Архонте милостивий, коли я зголосився на цю роботу, я не міг уявити, який ти туполобий… – він потер скроню і начепив окуляри. – Почалося навчання студентів, про тебе повідомили, пропуски не зараховані, партнера для двобоїв тобі обере сам Варка. За це не переймайся.

Альберіх ледь не звалився зі своєї схованки. Як когось у такій ситуації може турбувати питання навчання тут? Це ж типу… В’язниця. Може хлопець таки не дуже розумний? Так і не скажеш.

-        Яке завдання? – тихо промовив незнайомець, важко зводячись на ноги.

-        Ну, ну, не тут і не зараз. Спочатку я зніму це, — брязнули кайдани, Маруф задоволено повертів ключем перед обличчям хлопця. – Тепер ми підемо нагору, тебе трохи приведуть до ладу. День-два відпочинеш, поспиш. Далі тебе введуть в курс справи.

-        Вас зрозумів, сер… – хлопець старанно тримав спину рівною, хоча в нього тремтіли коліна.

Зрештою, вони більше ні про що не говорили. Маруф склав свої речі та накинув плаща. Такого ж самого вручив тепер уже вільному хлопцеві. Підтримуючи того попід руки, він допоміг звестися високими сходами. Світло погасло, двері знову стукнули. А коли стихли кроки, Кайя нарешті зліз на землю, розминаючи стомлені м’язи. Він все дивився в порожнечу темряви, де нещодавно було світло. Але час повертатися, навіть якщо поруч його думки озвучив Тома, щойно наблизившись зі своєї схованки:

-        Це що зараз взагалі було?