Частина третя. О, дивний світ людей

Що може бути гірше за необхідність прокидатися рано вранці? Правильно, прокидатися, щоб пертися на дурнуваті заняття. В такі хвилини Кайя думав особливо активно, що можна утнути, аби тільки відкараскатися від усього. Але сьогодні дзвінок в коридорі особливо активно сповіщав «студентів» про початок робочого дня. Ця чортівня, неначе на зло йому, висіла прямо над дверима його кімнати. А звичка місцевого порядку - будити всіх і одразу. Така собі подоба армійського розпорядку. 

-        Сьогодні що, понеділок, чи що блядь…

Кайя натягнув подушку на голову, намагаючись блокувати неприємний дзенькіт, що лунав безперестану вже пів хвилини. Заховатися не вдавалося, тому він замучено сичав у м’яку постіль, шукаючи примирення з ранковим свавіллям.

-        Йой, як ти “так” кожного дня прокидаєшся, то це біда, друже…

Кайя завмер, не підіймаючись з ліжка. Затамувавши подих, швидко згадував, де залишив речі та в якій кишені знайти зброю. Голос. Чужий, бляха, голос. Зовсім поруч, за його спиною, за три широкі кроки, трохи лівіше від його ліжка. Залишається питання, як він не почув втручання до його кімнати та що в біса тут робить незнайомець. І чому, чорт забирай, всі тут ходять так безшумно! 

-        Чувак, та прокинься ти нарешті, — рух в напрямку свого ліжка Кайя відчув би навіть із заплющеними очима, тому швидко рвонувся вбік.

Відскочивши під стіну та схопивши в’язку ключів – єдине, що спало на думку, – Кайя приготувався до атаки. Якої, втім, не було… На нього дивилися два яскраво сині озерця очей, в яких не читалося ні загрози, ні агресії. Тільки трохи задиркуватості та якогось необачного оптимізму. Хлопець, що стояв перед ним, ніяк не був схожим на засланих вбивць, з якими він вів танок на виживання раніше. Натомість, його трохи худорлява фігура згиналася під вагою темної валізи. Зачесавши долонею руде, як вогонь, волосся назад, незнайомець першим порушив застиглу тишу:

-        Ой, леле, то ти ще й дьоргане… – кинувши валізу додолу, він простяг до Кайї руку, обтягнуту короткою рукавичкою. – Я…

Не встигнувши договорити, він ухилився від випаду, у який Кайя вклав всю силу. В його голові билася лише одна думка: «Відійти від стіни». Ледве не перечепившись через розкидані речі, він пригнувся, виставляючи ключі вперед на подобу кастета.

-        Гей, легше, легше! – хлопець механічно відійшов, але одразу пожалкував про будь-який рух, тому що Кайя кинувся до нього, збиваючи на підлогу коробки, що були на його шляху.

Він розрахував усе, як звик: ось по цій траєкторії рух в оману, от туди можна дістатися до шиї, ось так… Але його руку в той же момент вивернули назад, підчепивши ключі якимось блискучим предметом. Неприємний тупий біль одразу відгукувався у скручених суглобах, тому Кайя випустив свою єдину зброю, ухиляючись від спроб бути схопленим. А спритності незнайомцю вистачало з надлишком. Навряд чи він був сильнішим за Кайю, але швидким. Небезпечно швидким. Таких він бачив лише… лише…

-        Хто послав тебе? Кажи! – рявкнув він, коли хлопець ще раз спробував перехопити його руки та відтіснити до стіни.

-        Та ти знущаєшся! – в синіх очах затанцювали вогники невдоволення.

-        Кажи, клятий фатуї! – Кайя схопився за стілець, намагаючись відламати ніжку, але за мить вже замахувався їм повністю.

Згадка фатуї на декілька секунд вибила із незнайомця азарт, тому він ледь ухилився від предмета інтер’єру, що пролетів і гепнувся поруч. Хапаючи ротом повітря, він не встиг відповісти, зловивши удар кулаком у сонне сплетіння. Доки він втратив рівновагу, Кайя відкрив двері кімнати, вислизуючи назовні.

-        Та я ж тут… – хлопець прохрипів задушено, але відмахнувся рукою, сідаючи на підлогу – його сусід вже зник у довгому коридорі.

Кайя проминув два прольоти сходів на одному подиху. Надиво, ніхто не біг за ним, тому він вже змирився з тим, що, скоріше за все, незнайомцю потрібно було щось в його кімнаті. Але ж він не мав нічого важливого, що може стати в пригоді фатуї. В уяві майнула думка про вчорашній вечір, і він ще раз докорив собі за необачність: спочатку одне, потім цей… хтось, а він не помітив. Так він не протягне тут і тижня.

Двері місцевого керівника були незачиненими, а хлопець був надто стривоженим, щоб подумати постукати. Тому влетівши як є – в одних штанах, з голим торсом і закудланим волоссям, – Кайя з порогу кинувся до столу:

-        У мене в кімнаті чужинець, в академії — фатуї!

Лише тепер він помітив, що управитель сидів за столом, перебираючи папери, які простягав йому відвідувач. Чоловік, приблизно тридцяти років, весь загорнутий у довгий хутряний плащ, лагідно посміхнувся Кайї, відсторонившись від столу:

-        О, магістре, ваші учні такі бадьорі зранку! – скельця його окулярів небезпечно блиснули, коли він перевів швидкий погляд на непрошеного гостя.

Магістр стомлено відклав папери, не припиняючи крутити вус товстими пальцями. Зиркнувши на Кайю, він стиха кашлянув:

-        Перепрошую, пане, Альберіх – він наголосив на прізвищі хлопця – зачекає за дверима, коли ми зможемо поговорити про його сусіда, — метнувши в хлопця нищівний погляд, він відсунув крісло від високого стола, махнувши рукою, мовляв: «зникни вже».

-        Сусіда… – Кайя опустив плечі, тихо повторюючи почуте.

Вже вийшовши за двері, Кайя почув гнівне:

-        Тільки ти зникнеш, поки я не позву, Кайя Альберіх.

Він не відповів, але тихенько присів навпочіпки під стіною. Дивлячись на бляклу фарбу перед собою, він думав про те, як зараз має пояснити те, що утнув. Магістер Варка – не з тих людей, кому можна заговорити зуби виправданням поганого дня або… або що? Дурості? Який же він ідіот. Його манія втечі створює йому самі проблеми. Певно зі сторони все це дійство виглядало максимально божевільно. Прибіг, увірвався, звинуватив рандомну людину. Нормальні ж люди так не роблять, так?

Тим часом в коридорах поступово почали з’являтися люди. Кайя не звертав на них уваги, поки не почув, як звуть його за іменем:

-        Ти ж Альберіх? Кайя Альберіх? – підвівши погляд, він впізнав того самого хлопця, що вчора «ласкаво» привітав його у їдальні.

-        Ага, а ти Томас, — фиркнув Кайя, стомлено відкидаючи голову на стіну, — і не кажи, що прийшов мені відрізати щось, бо я ще не снідав і там не провинився.

Тома засміявся, закидуючи рюкзака на спину. Кайя спостерігав за ним майже без цікавості та остороги – що той може під кабінетом магістра? Його навіть не цікавило, звідки хлопець знає його ім’я. Тут це не дивно.

-        А ти в нас смішний значить, — він не підходив, але і не йшов далі, — якщо тебе Варка тримає за нічні любовні походеньки, то співчуваю. На ось!

Кайя механічно підхопив предмет, що полетів у нього, скоріше інстинктивно сховавшись, ніж від великого бажання спіймати кинуте. В його руках опинилася коротка яскрава куртка, вся розписана жовтим по червоному — імітацією полум’яних язиків.

-        Наві… – але Тома вже щебетав з якоюсь незнайомою Кайї дівчиною за декілька метрів від нього, ніби нічого не сталося.

Накинувши куртку на плечі, Кайя тихо пирхнув:

-        Пх, походеньки, аби ж…

Посидіти в коридорі довелося досить довго. Але він терпеливо чекав, коли його позвуть. Що-що, а це він вивчив з першого дня, коли за його спроби сказати щось проти отримував під дих. Власні ребра були дорожчими, тому перетерпіти ідіотську розмову він зможе.

Двері відчинилися, пропускаючи усміхненого відвідувача. Чоловік схилив голову в знак прощання. Чорне кучеряве волосся м’яко колихнулося, ховаючи його обличчя. З-під темного хутра пальто блиснув різний медальйон, що дзенькнув у такт декоративним ціпкам на окулярах. Кайя точно знав, що там за цяцьками та посмішкою ховався небезпечний звір, якого він потривожив, а отже, може додати своє ім’я в список цього пана. І хай Селестія милує, краще б то був просто список тих, хто просто зіпсував йому настрій… Дивлячись услід гостю, Кайя не міг викинути з голови те, що візерунок на медальйоні був дуже схожим на… Але голос магістра вирвав його з роздумів:

-        Альберіх, заходь, - Варка голосно гримнув зсередини кабінету.

Варка не дивився на нього, натомість спостерігав за тим, як в келиху з товстого скла переливається залишок рідини. Кайя щільніше загорнувся в куртку, яку дав йому Тома, та трохи пригладив волосся. Він не думав, що Варку цікавить його зовнішній вигляд після того, в якому становищі його підібрали. Та, проте, так він хоча б відчував себе не сміттям.

-        Знаєш, Альберіх, — чоловік тихо заговорив, перевівши погляд на вікно, — коли мої хлопці розвалили той будинок, вони могли не забирати тебе звідти, але взяли.

-        Я вдячний вам за рятунок життя, але…

-        Мовчати! – рявкнув чоловік, впиваючись поглядом в чуже тіло. – За це свавілля вони отримали добрячого прочухана. За тебе, Кайя.

Хлопець опустив погляд, повністю демонструючи свій послух. Він не боявся, не чекав, що буде далі. Просто слухав і мовчав. Так простіше.

-        Співчуття, це перше, чого ми вчимо тут позбавлятися. Але ти, Альберіх, ти стоїш тут. І, як сам знаєш, не я один вплинув на це.

-        Знаю, магістре, ви все мені пояснили ще першого разу.

-        Тоді у мене питання, що ти очікував, коли прийшов до мене з обвинуваченнями?

-        Перепрошую, магістре, це звичка, яка рятувала мене роками, я не можу її позбутися за тиждень.

Варка важко засопів, відкинувшись на спинку крісла. Він прокручувався взад-вперед, міряючи поглядом стрункий силует перед собою. Та нарешті, стукнув келихом по столу, звертаючись до свого підопічного:

-        Не шукай серед нас ворогів, добре? Залиш це іншим. Я не прошу тебе бути необачним, просто… запам’ятай те, що ми не робимо тобі проблеми навмисне.

-        А сусід?

-        Він нормальний, наскільки це можливо тут. Я особисто слідкую за тим, щоб гуртожитки лишалися місцем під наглядом. Ви можете захищати себе – він з натиском глянув на хлопця у спробі побачити правду – по закутках, але не там, де це побачу я.

-        Це ви щойно дали мені дозвіл на вбивство, магістре? – жартома фиркнув Кайя, ухиляючись від паперової кульки, що полетіла в нього.

-        Пішов звідси! – гримнув Варка.

Кайя вклонився, нещиро-саркастично прощаючись, та ковзнув поглядом по розкиданих паперах, які лишив недавній пафосний візитер. Цікавого нічого не було, лише анкета, яку він і сам не так давно заповнював, погоджуючись на добровільно-примусову пропозицію. Під невдоволеним поглядом він розвернувся, мовчки зробивши висновок про те, що в цій академії точно не було заборонено вбити, а життя цінувалося так само мало, як і багато воно коштувало. Все це було відомим, а особливо – мотиви таких вчинків. І каралися вони тільки тоді, коли це не збігалося з планами всевишніх. Він був впевнений у цьому так само як і в тому, що Варка прекрасно знав, за що він – а той чолов’яга точно знав, чий почерк з’явився на стінах минулого ранку, — відбивав своє право на кожен подих.

Потягнувшись до ручки дверей, він завмер, обертаючись на голос:

-        І ще одне, Альберіх, — Варка заговорив тихіше, — не згадуй більше про фатуї, не знаючи всієї правди.

-        А ви знаєте, магістр? – питання, яке зависло у повітрі, коли Кайя зачинив за собою двері.

Тиша дзвеніла у скронях. І точно не хотілося йти назад до кімнати. Як мінімум тому, що там його чекав новий сусід. І тепер доведеться починати наново, а це він терпіти не міг. Тепер його життя точно висітиме на волосині, коли цей пройдисвіт захоче прирізати його за таке тепле вітання.

-        Вмієш ти собі створювати проблеми, Кайя…

Двері до кімнати не були зачиненими, за що він щиро порадів, бо ключі випали десь всередині кімнати, не сильно хвилюючи цим фактом у той момент. Вже приготувавшись до неприємної розмови, Кайя здивувався, що кімната була порожня. Тільки весь безлад чужих речей був розкладений на місцях. Його ж ліжко все так само було незастеленим, а речі валялися то тут, то там. Лише ключі лежали на столі.

Закидаючи їх до кишені, Кайя підібрав невеликий шматок паперу з нашкрябаними літерами. Чорним по білому з помилками було виведено: «Пробач за ранок, не хотів тебе так налякати. Я знаю, тут це дивно, але я розумію. Буде приємно познайомитися, а поки — я у сусідки через коридор. Тільки не кидайся знову, ок? Чайльд Тарталья»

-        Ідіот…

Кайя зіжмакав папірець в кулаці й закинув в дальній куток кімнати. Що ж, доведеться бути обережним. Раз хоче грати в хованки, він підіграє.

-        Побачимо, що ти за… Аякс.

Скинувши куртку і натягнувши теплого светра на голу шкіру, Кайя залишив кімнату, гримнувши дверима так, щоб це було чутно у сусідніх кімнатах. Він спускався до вестибюля, з надією знайти Тому і вичавити з себе подяку за який-не-який порятунок його дурної дупи. Глянувши на великий вітраж з розбитим скельцем, він хмикнув сам собі. Що ж, він звикає, уже звикає. А тепер ще легше дихається, коли ти маєш козир в рукаві.