Частина друга. Прогноз тиші

Сказати відверто, цього разу синоптики не збрехали. Мокра завіса потрималася декілька годин, а потім вщухла. Хтось таки зірвав з неба це простирадло сірості, наставивши поміж хмар яскравих крапок зірок, що вже запалили свої вечірні вогні.

Похмура бетонна брила паркану залишилася позаду. Вулиця, щедро всіяна червоно-жовтими ліхтарями автівок, ревіла вечірнім шумом. Люди збиралися на острівцях зупинок, бридливо струшуючи парасольки. Плетучися в потоці стомленого люду, рахуючи кроками стрічку тротуару, можна було розгубити всі думки. Просто дивитися на вогники у брудних калюжах, йти, йти, йти. Марнувати час та повороти один за одним.

Місто дихало волого, хрипіло ледь задушено цигарковим димом, відверталося від мурашника на своїх дорогах. Кайя відчував себе однією з цих безглуздих мурах, несвідомо повертаючись до думки, як легко його було розчавити. В кишені джинсів за звичаєм не дзижчав телефон, залишаючи місце дивній тиші та спокою. Хлопець навіть трохи жалкував, що не взяв із собою якісь речі. Хоча б порожню сумку – напевно, найбільшу броню для того, хто не знає, куди подіти руки.

Пройшовши декілька кварталів, він опинився у центрі. Ліхтарі вже яскравіше виділялися на фоні смоляної темряви осіннього вечора. Кайя подумки порахував дні до того моменту, коли ніч почне скорочувати свою зміну. Ще добряче чекати. Трясця. Найтемніші й найпохмуріші дні припадали на той безрадісний період, коли люди метушливо змотували штучне павутиння, а сім’янини завбачливо закупалися консервами та блискучими кишками новорічного безглуздя.

Кинувши оком по найближчих крамницях, хлопець не без радості відмітив той факт, що все і всюди ще не перетворилося на суцільне мерехтіння блискіток та червоно-білу мішанину. На стійці кав’ярні, до якої ноги самі принесли його, вже красувалася маленька ялинка, але вона була завалена горою старих чеків та стопкою серветок, тому автоматично перетворювалася на безглузду спробу бути в потоці прийнятних традицій. Кайя замовив каву, приправляючи замовлення нещирою посмішкою та красивими словами. Чомусь вони завжди діяли однаково. Ну, майже. Але добряча половина персоналу кокетливо скошувала погляд на незнайомця, посміхаючись ширше та дозволяючи собі більше, ніж потрібно. Такі небезпечно безглузді.

Як і очікувалося, кава була гіркою, та не сказати, що смачною. Хтось скаже, що це дарма витрачені гроші, а хтось назве це рушієм життя. Прогулюватися прохолодними вулицями з теплим стаканчиком в руках було, звісно, набагато приємніше. Гірка рідина лоскотала рецептори, ніби нагадуючи, що життя таки має смак, і він не завжди металево-солонуватий з нотками садизму.

Глянувши на годинник, Кайя розчаровано видихнув. Минуло не більше ніж година, але йти далі було безглуздо. Заходити далі від центру не було сенсу, бо там починався тихий спальний район, куди стікалися забризкані автівки, а з кожного з десяти вікон розривалися невдоволені дитячі писки. А в інших було або темно, або смерділо смаженою цибулею – а це точно феномен, бо наче весь світ вечорами готує якусь отруту.

Доки стрілки не доповзли до восьмої, ще можна завалитися до книжкового магазину, понаркоманити ароматом друкарських фарб, а може навіть взяти щось, щоб зайняти голову на декілька днів. Рішення було швидко підтверджене розворотом на сто вісімдесят градусів. Якщо зрізати отією тонкою вулицею, можна оминути галасливе караоке, а як ще повернути там попід балконами п’ятиповерхівки, то вийдеш одразу до крамниці.

Кава поступово почала змішуватися з залишками гущі. Вона неприємно осідала на язику, дратувала однією своєю наявністю у начебто відфільтрованій каві. Тому неминуче полетіла у своїй труні паперового стаканчика до найближчого смітника.

-        Сподіваюся, то хоча б не була якась клумба…

Вуличка очікувано зустрічала пітьмою, бо нащо залишати лампочку в ліхтарях в таких закутках. На щастя, хмари остаточно розповзлися і проглядав тонкий місяць. Його відблиски пробивалися через марево антен та навішаних дротів, топилися на мокрому асфальті. Але того було досить, щоб не зламати собі ноги. Як і очікувалося, вуличка була тихою, а вікна майже не світилися. А ті, що світилися, були завішані ряднинами, ледве пропускаючи жовтувате світло, що ніяк не допомогло посіріти непроглядній темряві.

-        Бляха… – Кайя інстинктивно відсахнувся, коли щось грохнуло прямо за спиною, але з темряви одразу почулося шипіння та нявчання.

-        Та щоб вас… – заховавши кишенькового ножа за пасок, хлопець вглядівся туди, звідки щойно доносилися звуки котячої метушні. – Так лякати, то ви з голими пазурами до інфаркту доведете… – хмикнув сам собі, слідкуючи за двома парами миготливих очей.

Забравши пасма волосся, що вибилися з хвоста, від обличчя, Кайя нахилився ближче, намагаючись роздивитися кудланів, що порушили тишу його прогулянки. Все ж було цікаво, що такого можна було звалити, щоб наробити стільки шуму. Десь зверху скрипнула фіранка, й донісся звук телевізора, що речитативно цитував якусь нісенітницю.

-        А ти шо за хєр тут лазиш! – сиплим голосом озвалася жіночка з полотенцем намотаним на голові. – Ану пшов звідси! Вали, вали, тільки побачу, що ссиш тут!

-        Та вгамуйся, відьмо! – фиркнув Кайя, відсахнувшись назад від стіни, розвертаючись на п’ятах.

-        Поналазило, підарасів усяких… – буркнула тітка, гримнувши трухлою деревиною по рамі.

Звуки телевізора стихли, залишаючи все таку ж тишу. Хлопець повільно посунув далі, полегшено зітхаючи. Люди. Як же вони дратують.

Обережно переступивши через кришку сміттєвого бака, яку скинули коти (так от, що так може гуркотіти!), Кайя озирнувся, чи не преться хтось за ним по темряві. До чорта такі вибрики. Але вулиця залишалася пустою та мовчазною. В дротах тихо тріпотів вологою білизною вітер. Будинки все так само видихали теплим паром в прохолодне повітря. Зеленкуватих ліхтариків котячих очей не було видно.

-        Так, малі, я теж не люблю такий галас…

Десь за пів кварталу до повороту, Кайя зупинився, вглядаючись в стрічку синюватого світла, м’яко розвезеного по асфальтованій доріжці між домами. Схиливши голову на бік, ніби так було краще видно, він напружив очі. Тінь рухалася, м’яко ступаючи на кордоні зі світлом.

-        Що, вже скучив? – звернувся він тихо до порожнечі.

Присівши донизу, простягнув трохи руку:

-        Ну йди, йди вже.

З тіні блимнули два вогники. Безшумні лапи обережно ступали по вогкій дорозі. Кайя посміхнувся, підманюючи ближче до себе пухнасте створіння. Кіт не поспішав, придивляючись. Але все ж покірно ткнувся лобом в долоню, лоскочучи мурчанням.

-        То це ти за мною йшов? Негідник малий, — посміхнувся до кота хлопець, пестячи вушка. – Дай хоч гляну на тебе.

Кіт спокійно дав підняти себе попід лапи, лише трохи невдоволено нявкнувши. Кайя підніс його ближче, заглядаючи в блискітки оченят. Руки затремтіли, випускаючи тільце тваринки. З горла вирвався тихий зойк. Хапаючись за праву половину обличчя, Кайя сповз на коліна, не в змозі відвести погляду від котячих очей. Пальці пронизувало сотнями голочок, горло здавлювало холодною петлею. Він невідривно впивавсь поглядом у золоту зірочку-зіницю, що магнетично приковувала його до себе. Коліна тремтіли, руки тяглися до шиї в німій мольбі про ковток повітря. Зігнувшись до землі, Кайя бачив, як просочувала його речі волога, поки він в агонії скручувався все сильніше на дорозі. Бачив, як калюжі навкруги блищали від скоринок льоду. Напівсвідомо дивився услід силуету, що м’якою хмаркою зник в темряві вулиці.

Ковток повітря опалив легені. Кайя закашлявся. Він все ще лежав на землі, покручений судомами, але дихав. Намагаючись у мареві паніки згадати хоч якусь корисну інформацію для виживання, він несамовито хапався сам за себе, скручуючи плечі. Дряпав зап’ястя, тримався на останній волосині свідомого. Легшало.

За кілька хвилин стало не так боляче дихати. Все тіло налилося свинцевою втомою. Пробивав сильний озноб, і він трусився, як дитина. Він прекрасно знав, що люди можуть не відчувати кінцівки від сильного шоку. Але зараз було інше. Він дивився на свої руки, які нерухомими крижаними брилами лежали перед його лицем. Спроба ворухнутися – і біль пронизує до самого нутра.

Слова не складалися, в голові була така мішанина, що сплести думку стало надто важко. Але, втім, йому ставало тепліше. Серце вже не так швидко билося, і йому вперше стало страшно за те, щоб воно билося взагалі. Тільки переконавшися в цьому, він осягнув те, що підніс руку до грудей. Вона була абсолютно нормальною, хоча ще секунду тому…

Кайя звівся на лікоть, перевіряючи, чи все ціле після його падіння. Намацавши лише забите коліно і декілька подряпин, він впився поглядом в темряву. Вона залишалася абсолютно неживою. Все ще перебуваючи в шоку, він методично перевіряв своє тіло на наявність якої-небудь проблеми. Так, голова, руки, ноги, спина. Але все ніби зникло. Все, що могло вказати на те, що сталося – калюжі, що майже відтали навколо, та остаточно замурзані речі.

-        Так… – звівшись на ноги, хлопець механічно обтрусився і ще раз, відпрацьовано роками, прислухався до свого тіла. – Та-ак…

Слова так і не склалися в щось зв’язне, але думки заметушилися, відтанувши разом з водою навкруги. Не придумавши нічого краще, Кайя, не озираючись, пішов вперед. За декілька хвилин він стояв перед вітриною, залитою теплим світлом. Всередині було тепло, навіть надто тепло. Він пройшов повз ряди поличок, оминаючи трохи напруженого консультанта, який стривожено оглядав його з голови до ніг. Махнувши юнаку рукою, мовляв, «усе норм, я не бомж та не при смерті, відвали», Кайя занурився у вивчення літер на стендах. Вони спліталися у ланцюжки назв, переливалися різними кольорами – краса.

До каси він дійшов вже під закриття, та під тактовне попередження від працівників. Особливо не задумуючись, простягнув картку, задоволено кивнувши на схвалений писк термінала. Працівниця завбачливо подала йому пакет, щоб заховати книги на випадок дощу. Поліетиленом зашурхотів доволі важкий медичний посібник, а слідом і невелика книжка з візерунками й викарбуваною назвою «Міфологія різних країн світу. Зимні божества».

Побажавши стомленим працівникам доброї ночі, Кайя вийшов з крамниці. Назад до гуртожитку він йшов надиво швидко. Від книжкової крамниці вів просторий проспект, вже не такий завантажений автомобілями, як декілька годин тому. Місто поступово розпливлося по домівках. Йому теж час. Хоча б доти, доки він може назвати цю подобу концтабору своїм домом… А ще йому точно потрібно поспати. Все інше завтра.

Проходячи повз ще одне перехрестя, він зупинився, глянувши на темну вулицю. Туди, у маленький провулок зайшов дідусь, який точно наткнеться на ще одного пиятика, та йому дуже пощастить, якщо той не причепиться. Ще раз глянувши через плече, Кайя змушує себе відвернутися і йти. Завтра. Все завтра.