Частина п’ята. Контракт недовіри

Кров гриміла у скронях. Лік довгих кишок коридорів був безнадійно втраченим, як і тих, хто траплявся на шляху. Кайя ще раз озирнувся, щоби переконатися у тому, що його супроводжують тільки розлючені погляди студентів. Горлянку стискала задуха, а м’язи на ногах поступово починало поколювати голками судом. Він знову звернув на нову гілку сходів, і одразу ж заскочив у найперші двері без позначок. Зазвичай такими були вбиральні чи комори, тому можна не перейматися наявністю зайвих очей. Альберіх стомлено гупнув скронею у двері, спираючись усією вагою на лікті. За спиною тихо журчала вода, що все ж таки змусило його озирнутися. У бляклому світлі синюшної кімнати на нього з-під рваних пасм волосся дивилися темні очі. Хлопець тримав у руках якусь білкоподібну тваринку і методично опускав її у закупорену раковину під воду. Кайя відвів погляд, не прокоментувавши дії дивака, але обережно оминув того, намагаючись не зачепити широкого капелюха, з полів якого звисали стрічки з гострими шпичаками на кінцях. Під хлюпання води, незнайомець почав мугикати мелодію, коли Кайя вже зачинився в кабінці, стомлено спираючись на плитку, вимощену кривим узором на стіні.

По спині тягло холодом так, що волосся ставало дибки. В голові тепер грала мелодія, яка, здавалося, відлунням гуркотіла у приміщенні. Хоча він точно знав, що стихла вона так швидко, як і почалася. Як і не чутно тепер плескоту води. Як і те, що дверцята кімнати стукнули залізним пазом, випускаючи дивного хлопчину в коридор. Кайя повертався думками до того білко-ховраха, якого так старанно передавали у руки блідолицьої богині Дани. Він знову і знову повертався до свого прокляття чи то марева, що не дає йому спокою навіть у стінах академії.

***

Двадцять хвилин тому

Вислизнути з рук цілковито божевільної викладачки було достатньо просто. Доки її затримав натовп, Кайя вже спокійно піднімався на інший поверх, плануючи заняття на залишки дня. Він з сумом подумав про те, що так і не забрав книгу з класу, та відігнав цю думку, нотуючи для себе похід до бібліотеки. Хай він і не найкращий студент, але точно не хоче дратувати цю жінку знову.

Коридори на третьому поверсі розгалужувалися на декілька корпусів, створюючи стрічки переходів та виходів на тераси. Кайї подобалася ця місцина, адже на західному боці будівлі можна було вийти на терасу даху, огородженого старовинними перилами з різними побитими часом скульптурами. Це місце не було популярним, тому що виходило на закинутий двір, де збирали мотлох та сміття. Але це і на краще – тут було тихо. Тому зараз ноги самі несли його знайомим шляхом. Клацнули важкі двері, ось він ковток повітря. Хлопець вмощується на підвіконні забитого дошками вікна, підмощуючи позичену куртку на вологий камінь. Над ним возвеличується сіра брила будівлі, яка шкребе кігтями башт низькі хмари. Буде дощ.

Кайя повністю розслабився, відмічаючи той факт, що день був, м’яко кажучи, з сюрпризами. Залишалося сподіватися, що скоро він адаптується до цього. Сподіватися на все інше було марно.

Просидівши в тиші зо десять хвилин, стало зрозуміло, що час планувати подорож до країни смачної їжі. Він таки мав на меті перестріти Тому, якому все ще не міг передати куртку. Глянувши на зіжмакану тканину, він лише зручніше вмостився. Ніхто не дізнається. Навіть Тома. Кайя усміхнувся своїм думкам. Було б значно простіше, будь це просто вища школа, де без докорів сумління можна взяти номер телефону, та написати про домовленість у кілька рядків електронного чорнила. Але так навіть цікавіше.

Вже підвівшись, він помітив ледве помітний рух на периферії. Щось мелькнуло на парапеті в глушину повзучого винограду, що вже почав змінювати колір на гнилий багрянець. 

Йому б не звернути увагу і йти, але Альберіх завмирає, приглядаючись у темряву закутка. І наступний рушійний кульбіт серця – втікти якомога далі. Видряпати собі очі, щоб знову ніколи не перестріти ці, інші, з золотавою зірочкою замість темного провалля зіниць.

***

Це починало дратувати відсутністю відповідей. Він знав тільки те, що це повторилося знову. І нема ні однісінької гарантії, що не станеться наступного разу. Це лякало і сковувало крижаною кіркою,  а наймерзенніше – у нього не залишилося варіантів, де шукати відповідь. Останній, хто міг щось знати, загинув дванадцять років тому, не залишивши ні надії, ні шляху для відступу.

Знову рипнули двері. Кайя вслухався у кроки, щоб оцінити рівень небезпеки, яка могла чатувати на нього тут. Та замість очікуваної тиші перед засадою, він почув лише до болю вже знайоме:

-        Чуваче, а ти куди так рвонув?

Хлопець про себе прокляв той день, коли з’явився у цій Академії. Видихнувши, він заштовхав свій підсвідомий жах на самісіньке дно дірявої душі, та відкрив двері.

-        О, а що ти там робив?

-        Знаєш, я дуже рідко відчитуюся таким пройдисвітам як ти, де і коли я сру, — гаркнув Кайя, відштовхуючи рудоволосого хлопчину. – І яким ти тут боком взагалі?

-        Ну, загалом, я шукав медпункт, бо клята тітка мені продірявила плече кігтями. Але щось мені підказує… – Тарталія почесав потилицю й кивком продемонстрував і дійсно продертий одяг з плямами крові. – Слухай, може почнемо спочатку?

-        Немає чого починати, Аяксе, - Кайя пхнув хлопця в уціліле плече і вчепився в поранену руку, зриваючи продертого рукава. – Який ідіот тобі пов’язку накладав, у нього що, дві руки ліві?

-        Хех, то ти знаєш…

-        Дві ліві руки трапляються рідко, але ніколи вірогідність не дорівнювала нулю…

-        Я про ім’я. Ти знаєш, — Тарталія глянув на сусіда, — він не мав права про це говорити.

-        Якщо під «ним» ти маєш на увазі Магістра, — хлопець загляну в очі Аякса у пошуках згоди, — то він і не казав. Я сам зазирнув у твою справу, поки він точив ляси з якимсь манірним ботаном. Я знаю тільки ім’я, не ссись від жаху.

Тарталія шикнув, коли Кайя розмотував бандаж, але вдячно посміхнувся.

-        Вона точно в тебе пазуряки встромила, а не граблі? - Він покосився на рукомийник, в якому лежала тушка замученої незнайомцем тварини, а тепер і купа закривавленого ганчір’я. - Рана не промита, буде зараження. Треба таки в медпункт.

-        Зазвичай я справлявся, — хлопець задер догори половину піджака, та показав розсипані по шкірі старі шрами. – Якось вижив.

-        Тобі дуже і дуже фартануло, ідіот! – залишивши найбрудніші бинти в смітнику, Кайя змив кров з пальців, та знову звернувся до сусіда: - Укладемо угоду.

-        Угоду? Нащо? – Аякс стягнув з правої руки рукавичку, закинувши її до сумки.

-        Не думай, що я тобі довіряю, але… – Кайя підбирав слова, шукаючи вигоду такого становища. – З наступного тижня у нас починаються бойові заняття. За правилами, ти обираєш трьох супротивників, але лише один стане тобі за партнера до кінця семестру.

-        І мені ти довіриш свою дупу для тренувань? – Тарталья зігнув брову в насмішці.

-        Ти підставився. Як ідіот. Але чесний ідіот, — Кайя поглядом вказав на поранення. – Я пропоную угоду: ми будемо партнерами на полі бою, якщо ти повернеш мені борг.

-        Борг?

-        Спробуй мене вбити.

Тарталія завмер, дивлячись на сусіда, наче на йолопа. Прийняти пропозицію бійки з тим, кого ти рятував і намагався зблизитися… Це пропозиція самогубця, або  відчайдушного забіяки. Але не напарника. Він знову подивився в очі сусіда, намагаючись знайти там хоч якусь логічну відповідь.

-        Навіщо… – але одразу ж замовк, — а, до біса, добре. Ти, звісно, дивне, але нехай. Коли?

-        Коли ти вилікуєш рану.

-        Ні.

-        В сенсі «ні»? Ти відмовляєшся?

-        Я запитав, коли «сьогодні»?

Кайя придивився до хлопця: той важко дихав, був блідий і його точно нудило. Тарталія тримався за зранену руку, але його очі говорили про готовність битися просто зараз. Неможливо пояснити. Але хотілося погодитися. Щось у цьому хлопчині було. Будь він не тим, ким став за свої роки, Кайя б назвав таку людину кандидатом в друзі.

-        Ходімо, покажу тобі медпункт, — він розвернувся та вийшов з приміщення.

Йдучи по коридору до іншого крила Академії, Альберіх не озирався, відчуваючи присутність сусіда на достатній відстані, щоб не викликати питань. Все ж таки той виявився трохи розумнішим, ніж здавався. У Кайї залишилися питання, чому ця маска веселощів видається такою реальною. Але він запитає про це пізніше. Їм, як-не-як, тепер жити разом достатньо довго.

За декілька хвилин вони стояли на порозі місцевого медпункту. Важкі двері прочинилися, впускаючи їх у цілковиту темряву. Пахло спиртом та нікотином. Далі по вузькому коридору блимала лампа, тому Кайя трохи зачекав, а почувши писк петель позаду, посунув вперед, впевнюючись, що Тарталія прямує за ним.

Пройшовши ще трохи, вони наткнулися на чергові дверцята значно менші за попередні. Ті тихо заскавчали, але пропустили хлопців до чистого освітленого кабінету. Попід стінами тут стояли шафки з різним медичним приладдям, у центрі - два столики з перфорованою поверхнею. Кабінет звужувався блідою клоакою, закриваючи одну частину блакитною довгою шторою. Доки Аякс роззирався навколо, цікавлячись різними інструментами, які акуратно стирчали на стійці перед столами, зліва почувся тихий голос:

-        Ну, кажіть перед ликом Барбатоса, що принесли ви мені цього разу.

Кайя спокійно повернувся на голос, не без усмішки помічаючи, як занервував його супутник.

В дальньому кутку кабінету, закинувши ноги у високих чоботах на шпильці, сиділа жінка. На ній був звичний для лікарів халат, який недбало підібгався за спиною, повністю оголюючи стегно, обтягнуте чорними шортами. Білосніжні кучері, що в більшій частині були заколоті у високу зачіску, випадали на плечі та груди, стиснуті під цупкою тканиною гольфу. Вона терпеливо чекала, вмикаючи більше світла та загашуючи недопалок сигари.

-        Пані Барбаро, — Кайя вклонився, — цей хлопець потребує допомоги, — він підштовхнув Аякса до її стола. – Покажи.

Тарталія неохоче стягнув одежу, одразу згинаючись від пострілу болю та прохолодного повітря. Кайя роздивлявся, як під всипаною порізами шкірою напружувалися м’язи. Аякс був трохи молодшим, але не набагато. Його тіло, всипане рудими пігментрими цятками, вже змінилося з юначого на доросле, розкинувши широкі м’язи та сильну статуру. Він був з клану фатуї, тому це викликало ще більше питань. Як такого простака могли взяти до себе у юному віці? Не зараз? Не пізніше?

-        Родія? – запитала лікарка.

-        Звідки знаєте? – Кайя вигнув брову, придивляючись до жінки.

-        Вона просила у мене ліки декілька годин тому, — знизала плечима та, — очевидно, вони все ще не допомагають їй.

Барбара встала з місця лише для того, аби наступної хвилини вилізти на стіл, розкидавши папери та фарфорові статуетки котів, якими, як можна було помітити, був заставлений і стіл, і поличка поруч. Ставши на коліна, вона простягнула руки до хлопця, підманюючи того ближче. Обережно розгорнувши розтягнуті бинти, вона ледь вловимо торкалася тонкими пальчиками країв рани. Аякс зашипів, але одразу ж розслабився, варто було жінці піднести пальчик до вуст.

-        Зачекай нас за дверима, Альберіх, — мило промовила вона, вказуючи на вихід, — за десять хвилин повертайся.

Кайя хмикнув, але залишився стояти за дверима. Усе ж таки, він не надто добре знайомий з нею, але як медик, та не могла становити загрози для тих, хто просить допомоги. Він колись теж так думав і чинив. А потім йому пояснили протилежне.

Тим часом лікарка промила рану, не промовивши ні слова, та старанно втирала якусь рідину. Тарталія мовчав, потупивши погляд в підлогу. Руку він перестав відчувати з самого початку, а тепер уже не міг і поворухнути. Але це не лякало. Він смиренно чекав під клацання стрілки годинника.

Альберіх з’явився на порозі рівно за десять хвилин. Він не привертав увагу, а лише вичікував, коли жінка зав’яже останні клапті бинтів на плечі пацієнта.

-        Аяксе… – почала було Барбара, коли хлопці залишали її кабінет.

-        Ні! – несподівано голосно заперечив Тарталія, ривком обертаючись до жінки. – Тепер ні. Забудьте. Дякую за турботу, пані Барбаро.

-        Звісно… – тихо відповіла жінка, повертаючись до свого місця. – Він буде тут за місяць.

Поглянувши вслід Тарталії, що ледь не пробіг повз з виряченими очима, Кайя здивовано зиркнув і на Барбару. Та пускала кільця диму в стелю, не помічаючи його. Нехай.

Швидко наздогнавши сусіда, Альберіх намагався якось привернути увагу, але хлопець лише йшов вперед. Згодом, Кайя стишив ходу й лише слідував за сусідом, петляючи коридорами та чекаючи, поки той чортихається на наступну зачинену фрамугу вікна чи двері. Наступного разу їм таки всміхнулася удача – вони вийшли на задній дворик, що, як і десятки інших, тонули у заростях кущів.

Тарталія скинув пошматовану верхню одежу і дістав невеликі ножі, кинувши один під ноги Кайї. Той здивовано відповів поглядом, не приймаючи до рук зброю.

-        Бийся зі мною! – голос Тарталії був трохи хриплим, ніби він довго стримувався в мовчанні. – Підіймай!

-        У тебе рука не рухається, йолопе! – Кайя не витримав і зірвався на крик, вказуючи на руку сусіда, що бовталася без натяку на рухливість. – Одягнися і поговоримо про це за тиждень.

-        Бийся! Зі мною! – Аякс кинувся до нього, пробігаючи повз.

-  Дар Барбари не може тебе взагалі паралізувати, якщо рана розійдеться!

- Я знаю про її дар як ніхто інший!

Кайя на мить завмер нерухомо. Але лише на мить. 

-        Ідіот! Твою ж… – Кайя пригнувся та підхопив ножа.

Озирнувшись навколо, Альберіх прикинув, де вони могли зараз знаходитися. Якщо він правильно орієнтувався, це була та частина будівлі, де зазвичай відбувалися зібрання,  а також проходив шлях до спортивної арени. Тобто… Зараз тут було майже безлюдно. Чудово, їх стомлені тушки навіть не знайдуть швидко.

Пісок під ногами був брудним і затоптаним. Черевики вгрузали й залишали борозни. Тарталія пригнувся, ніби перед стрибком, не зводячи очей з супротивника. Серце у Кайї забилося швидше, на обличчі розквітла маніакальна посмішка, коли руки звично перехоплювали держак ножа зручніше.

-        Буде дощ, — крикнув він, вказуючи лезом у небо.

Тарталія не реагував. Ніби два коти вони кружляли у повільному танку, пригинаючись і то відступаючи, то наближаючись. Наповзали сутінки. А може просто важкі хмари таки скупчувалися над вузькою трубою внутрішнього дворику. Перші краплі вкривалися пилом, залишаючись брудними кульками. Перші кроки й зіткнення двох сильних тіл.

Вклавши в удар всю силу, Кайя не збирався жаліти свого «напарника», особливо з усією дурістю того. Та й Аякс точно не збирався грати в піддавки. Кайя відступив, готуючись до нового випаду, стираючи пісок з долонь. Дзеньк. І лезо, що летить у його бік, падає  на землю. Крок. І він перекидається по підлозі, отримавши удар під дих. Блиск. І холодна сталь розсікає щоку. Присмак металу на язиці. М’яко мститься лезо, розрізаючи епітелій.

Руде волосся Тарталії обліплює обличчя. Його безвольна рука звисає, залита кров’ю. Він сміється, хапаючись за живіт, тикаючи замизканим кров’ю лезом в сторону Кайї:

-        Я все одно нічого не відчуваю! – його очі блищать недобрим вогнем, Альберіх у захваті.

Вони кидаються один на одного, качаючись в брудній землі. По шкірі сповзають брудно-червоні плями. Світлий светр Кайї нагадує гарнчірку. Як і він сам. Вони голосно лаються, та дощ змиває ці слова, втоптує в землю, псує чисте лезо бризками. Лютує негода, заважає втримати й без того швидкого противника. Альберіх чіпляється за слизьку від води та крові спину Аякса, завалюючи того, б’ючи по больових точках. І він зовсім не розуміє, як той так спокійно підводиться та чому він, досвідчений боєць, лежить на лопатках, вглядаючись у відблиск леза.

-        Двісті дев’яносто дев’ять, напарнику, — випльовує Кайї в обличчя слова, підіймаючись з колін та викидаючи зброю. – Не зіпсуй мені гарну статистику.

Кайя сміється до неба. Вперше за останній час йому так смішно і легко. Стираючи бруд з обличчя, він підводиться на ліктях, дивлячись в спину новому - тепер -  напарнику:

-        А як зіпсую, то з могили буду тобі травити жарти на такий ювілей! – він ухиляється він пролітаючого повз ножа, що встрягає в землю за декілька кроків.

Тарталія киває головою та усміхається. Підхопивши свій мокрий одяг, він залишає Альберіха сам на сам зі стихією. І тому зовсім не хочеться підводитися. Здавалося б, пролежав отак вічність, поки дощ не вдавить його тіло в цей темний пісок. Але він питає:

-     Що ти знаєш про Барбару?

Хлопець завмирає, але не обертаючись відповідає достатньо голосно, щоб його сусід почув:

-      Людей в клані фатуї більше, ніж ти думаєш…

Він пішов. Кайя не зупиняв, не допитувався. Ця фраза могла означати що завгодно. І це тільки доводило, що він не отримає відповіді зараз. А, можливо, ніколи. 

-        А день таки стає цікавішим…