Частина дев'ята. Дурман

Люди дуже легко перетворюються на м’ясо. І часто, у цьому навіть немає їх провини. Просто так склалося, що ось ти ще життєрадісний мішечок з тельбухами, сунеш свою тушу на ненависну роботу, а ось ти валяєшся на землі під акомпанемент сигналів автівок. Частенько всі ми забуваємо, що «ми» - просто біомаса, яка приречена бути слабкою, хворою, вразливою. З’являється якась подоба цивілізації, натяк на інтелект, що проявляється у тваринних окультурених звичках. А забуваючись, ми ігноруємо те, що ікла всесвіту так само безжально рвуть нашу плоть, проливають кров тих, хто часто не має і гадки, за що. Хоча, ні, є за що. Просто за те, що ми слабкі. Без ефемерних провин, заслуг чи помсти.

Жахлива філософія, блювотна особиста думка. Але тільки вона дозволяє дивитися на кров, не відчуваючи ні жалю, ні насолоди, ні вдоволення, ні спокути.

Вдихаючи пахощі недавнього побоїща, Тіґнарі пригинає вуха так сильно, що кінчики торкаються скронь. Давно ж його не зачіпають цькування чи жарти. У світі, де майже не лишилося місця для дива, ти перестаєш бути особливим, перетворюючись на потвору. Що ж, тоді потворі личать її вчинки.

Стираючи кров з короткого леза, хлопець педантично відчищає кожну цятку, постійно перевіряючи свою роботу у сонячних плямах, що побиваються крізь побитий дах. Він зовсім не поспішає, навіть, трохи дратується самою думкою про те, що потрібно щось таки робити з учиненим побоїщем навколо. Здавалося б, рутина, але сьогодні як ніколи хотілося зачинитися в темряві, ховаючись від лоскоту світла.

Волосинки на руках підіймаються, щонайменший сторонній звук порушує тишу. Руки автоматично тягнуться до сагайдака зі стрілами. Тіґнарі перевів подих, повертаючись до роботи. Голочки лез брязнули, залишені без уваги. Просто здалося.

Шурхіт пакетів і сморід горілої плоті фантомною пеленою засіли в мозку, нагадуючи давній алгоритм дій. Але зараз хлопець неохоче тягне загорнуті в ряднину туші, важко долаючи їх захололий супротив бути запханими в багажний відсік мінівена. Озирнувшись на забуте життям мегаполіса патіо, Тіґнарі пірнув за кермо. Втискаючи педаль газу, він косо поглядав на пустинне подвір’я, що зникає у дзеркалі заднього виду. Те остаточно поринуло у тінь навколишніх глухих стін багатоповерхівок. Тільки промінь сонця, що якимсь чудернацьким чином відзеркалювався від відчинених вікон, ніби прожектор, вказував на місце злочину.

Доволі швидко асфальтована дорога змінилася колекцією вибоїн всіх розмірів і глибин. Тіґнарі про себе подякував собі минулому за вибір авто з міцною підвіскою. Ця частина міста була майже безлюдною, якщо не зважати на засилля заводів і хімічних виробництв, яким треба було десь вивалити черево своїх гігантів. Хлопець зморщив носа: запахи відстійників давали про себе знати. А зважаючи на те, що все це змішувалося із викидами диму усіх кольорів веселки, годі було і мріяти про чисте повітря. Не дивно, що геть до обрію тут не видно ні куща, ні дерева.

Зупинивши авто на узбіччі під похилим парканом, Тіґнарі швидко вийшов, захопивши кейс з інструментом. Відпрацьованими рухами перекусивши кусачками декілька з’єднань сітки паркану, йому вдалося відігнути увесь прольот. Рикнувши двигуном, авто проминуло огорожу, проповзаючи у вузький отвір. Вже підчищаючи сліди свого лазу, Тіґнарі глянув на бік авто, невдоволено цикнувши – фарба в цьому місці без вороття пошкоджена.

Їхати полем і купинам болотистої місцевості було важко. Як завжди. Але сьогодні – після вранішнього дощу – особливо. Колеса раз по раз загрузали й буксували, ще й багажник значною вагою заносив хвіст. В такі моменти хлопець не переставав дивуватися, скільки ж лайки він знає.

Масивні цистерни на задвірках заводів показували свої стіни, розкинувшись на багато метрів квадратних довкола. Попри вітряну погоду тут панувала задуха, ніби в парнику. Сонце вгризалося в дах авто, прогріваючи метал. Ніби нагадувало, що треба таки полагодити кондиціонер. Тіґнарі стукає кулаком по торпедо, змушуючи нещасний вентилятор знову закрутити лопаті, ганяючи спекотний дух.

Знайшовши непримітну тінисту місцину під величезною цистерною, хлопчина зупинив авто, накидаючи на дах маскувальну сітку і пожовклі гілки, що наполовину обтрусили листя в салоні. Глянувши на годинник, він спохмурнів – минуло вже надто багато часу. Тепер його робота ускладнюється заціпенінням трупів, що у такому стані важчають ледь не втричі. Звісно, і до цього радості тягати цих покидьків було не багато, та зараз…

Чортихаючись, він декілька разів пожалкував, що не взяв з собою ні пилки, ні сокири. Його «замовники» відчайдушно чіплялися неживими пальцями за поліетиленовий настил багажника, упиралися руками й грозилися розляпати нутрощі будь-якої миті.

-        Та твою ж… Сука! – Тіґнарі з усієї сили пнув ногою руку, що застрягла за бампером. Та неприродно зігнулася, повідомляючи характерним хрустом про вдалість операції.

Коли Тіґнарі витяг третю тушу на перфоровану платформу цистерни з відходами, вже стемніло. Зиркнувши додолу, йому відкрився вид на кострубаті металеві сходи, що тягнулися боком конструкції метрів зо двадцять. Зорі миготливо поблискували червоним і зеленим, і хлопець, мліючи, задивився на небо, згадуючи, що за мільйони кілометрів від нього вибухають гіганти, кутаючись в примарну завісу хімічних елементів.

В жабуринні відходів не відображалися зорі. Воно трохи нагадувало його життя: таке ж загусле, зі смородом крові й кінця, просякле зневірою і покорою. Що своїми завитками нагадувало затхлу галактику.

Тіґнарі закурив. Штовхнувши ногою перше тіло, він меланхолійно спостерігав за його останнім польотом. Характерне «хлюп» сповістило про успіх. «Хлюп». «Хлюп». І за янголом смерті летить недопалок, назавжди затухаючи в безодні.

Його довго рвало. Як завжди. Спазми скручували усе тіло, повітря бракло. Горло пекло від жовчі, але щоразу нові приступи не давали покою. Тіґнарі змучено втерся брудними рукавами, намагаючись не дивитися на свої руки, уникаючи нових позивів нудоти. Благо, в авто знайшлася баклажка чистої води, яку він майже повністю вилив на себе, хоч трохи стираючи сліди цього дня. Виходило вкрай погано, але стало трошки легше. Тіґнарі почав спрагло пити, припавши потрісканими губами до пляшки. Вода проливалася і стікала на груди, лоскочучи прохолодою. Шлунок бунтував через відсутність хоч якоїсь їжі протягом дня, але хоча б зник мерзенний присмак блювотиння. Тепер час додому.

Нічні траси особливо вабили хлопця мерехтінням різнобарвних вогників. Але вони ж і заколисували, що було вкрай невчасно. Борючись зі сном, він швидко проминув автомагістраль, поплутав вуличками, нарешті заїжджаючи на підземний паркінг непримітного будинку. В таку пору майже всі місця були забиті автівками, але трохи далі від в’їзду ще можна було приткнутися і собі. Тіґнарі вичекав хвилин десять після того, як заглушив мотор. Нікого. Ну гаразд, час іти.

Тиша дозволяє йому прослизнути до переходу в Академію, не турбуючи місцевих мешканців. Звісно, перспектива ще хвилин п’ятнадцять блукати підземними переходами не радувала, але це хоча б звільнить його на сьогодні від подання звітів про справу.

Академія спала. Принаймні, так здавалося. Темні провалля вікон ніколи не давали гарантію, проте, їх все ж таки було більшість. Поодинокі вогники блякло виділяли кострубаті силуети будівлі, куди прямував хлопець. Пошукавши в кишенях магнітну картку, він з розпачем згадав, що залишив її у скинутих брудних речах. Доведеться ще з десять хвилин умовляти охоронця пропустити всередину. Якщо пощастить, йому дозволять. Якщо ні… Він просто піде спати під кущем, бо втома давалася взнаки, а повернутися на паркінг не було ні бажання, ні сил. На нього будуть дивитися зорі, кепкуючи, наче над безпритульним псом. У такі моменти він ненавидів зорі. Байдужі до того, що терплять люди на землі.

Чи то охоронець був в курсі справ, чи просто всесвіт хотів догодити за вдалу роботу сьогодні, але його впустили майже одразу і без питань. Насторожено проминувши пост охоронця, хлопець поспішно звернув у павутину коридорів. На якусь мить йому здалося, що кишка коридору зникає і змінюється, ніби нечітко завантажилися текстури у якійсь грі. Світло загасили, й лише раз на п’ять метрів горіла чергова блякла «сороковатка» за пожовклим склом плафона.

Тіґнарі поспішав, відчуваючи, як накочується втома. М’язи почали нити, руки викручувало від довгого очікування на позиції з натягнутою тятивою. Він відчував, що ось тільки дасть собі секунду слабкості – і вже не прокинеться до наступного вечора. По правді кажучи, це не було далеким від реальності.

Провчившись в Академії понад три роки, хлопець заробив непогану репутацію старанного учня. Але існувало одне але…

-        Як же я ненавиджу… – шепоче в якомусь власному забутті Тіґнарі, коли, озирнувшись, помічає темні кров’яні сліди від власних черевиків.

Нервово сіпнувши чутливими вухами, хлопець ринувся на сходи, намагаючись просто проігнорувати факт побаченого. І забути. Знову забути, поки йому знову не доручили власну справу. Нову справу, де мають загинути нові люди. Щоб знову килим тягнув його гиблими пісками гріхів.

Не сказати, щоб він не був відвертим мізантропом, навпаки виявляючи любов до оточення… Він навіть любив вбивати. Коли емоція захоплювала з головою, а бісовий вогник з’являвся в очах…  Але тут йому наказували. А він терпіти не може накази.

Тіґнарі скрипнув зубами, смикаючи ручку дверей. Зачинено. Ще раз глянув на номер, впевнившись, що це його кімната. Але двері не піддавалися. Дивно. Він точно бачив миготливий силует, що зник разом зі світлом. Все, як завжди, але що ж не…

Двері відчинилися. Ну нарешті.

-        Треба замок змінити, він тут до біса…

-        Нарі, то як все пройшло? – чужий голос змусив стати дибки волосинки на руках. Звернення у такому тоні він приймає не від кожного. Не від чужинців.

-        Все за планом, прибирання було вдалим, Магістре… – Тіґнарі схилився на коліно, опустивши очі додолу. – Все, як ви й просили… - вимуштрувана роками й батогами покора.

-        Чудово, — муркнула темна постать, прослизнувши повз, подаючи голос уже за дверима, — ти чудовий учень, коли тримаєш кігті при собі.

Тиша. Така нереальна тиша буває лише удаваною. Або після смерті. Але він ще точно живий. Цікаво, чи це дійсно на краще…

-        Виходь вже, Каедахара, — тихо гукнув хлопець надірваним голосом, важко підіймаючись на ноги.

У відчинені двері балкона зістрибнув силует, що слабо виділявся у світлі нічного неба. Тіґнарі мимохіть глибше вдихнув свіже повітря, що потяглося шлейфом за «шпигуном».

-        Що Магістр забув у нашій кімнаті, Нарі? – на нього дивився хлопчина трохи нижчий за самого Тіґнарі. – Я там години зо три сидів на карнизі, ніг не відчуваю.

-        Дарма сидів…

-        Та ну в сенсі?

-        В такому. Варка точно тебе помітив, — знизав плечима Тіґнарі.

-        Блядь… – хлопець потягнувся, щоб зібрати довге світле волосся у хвіст.

Каедахара Кадзуха був сусідом Тіґнарі вже три роки, але, як не дивно, вони майже не спілкувалися ні про що поза кімнатою. Окрім таких коротких діалогів “по суті”.  Чи то різна доля, чи різні інтереси, чи вік. Ніхто не знав, але вони ігнорували один одного так само гарно, як і спілкувалися за потреби. Кадзуха з’явився в Академії випадково, мандруючи містами, шукаючи того хто заплатить більше. Вербування Варки пройшло на ура, тому бідний тоді ще підліток залишився, присягнувши на кодексі Академії.

Вкотре Тіґнарі глянув на сусіда, що вдягнув великі навушники й, похитуючи ногою, мирно влігся у благословенному спокої. Дивак, він завжди вважатиме його диваком.

З цими думками Нарі зачинився в душовій. Хай там що, а гарячий потік води трохи заспокоїв напружені нерви. На якусь секунду він навіть провалився в сон. Підставляючи обличчя під воду, хлопець намагався відкрити очі. Волога, що потрапляла на ніжну слизову, одразу ж щипала і залишала відчуття чужорідного тіла. Але це трохи виганяло сон, давало змогу сконцентруватися на собі.

Тіґнарі закашлявся. Він знову затримав дихання і згадав про це тільки тоді коли легені запекло вогнем. Горло неприємно шкребло. Ковток води прокотився нутрощами, одразу ж викликаючи нудоту. Тіґнарі ледве стримався, міцно притискаючи долоню до уст: живіт скручувало, голова паморочилася, а нутрощі так і просилися назовні, щоб хоч так нагадати про порожнечу в шлунку.

З душу хлопець вивалився ще більш змученим: сили залишили його, а настрій зіпсувався остаточно під гнітючим вантажем думок. Рипнувши дверцятами холодильника, Тіґнарі прискіпливо перебирав наявні харчі. Щось було безнадійно зіпсованим, щось потребувало приготування, на яке не було ні часу, ні бажання. Подумки вибачившись перед сусідом, загріб декілька консервів та пляшку темного пива. Каедахара озирнувся, почувши різкий запах консервованої риби, що заполонив усю кімнату. Знявши навушники, хотів було запитати сусіда, якого біса той робить, але вигляд того був настільки замученим, що Кадзуха лише розвернувся до стіни та щільно уткнувся носом в ковдру.

Хліб солодким присмаком ліг на язик, масні краплі стікали по долонях – Тіґнарі відчув себе найщасливішим у житті в цей момент. Смак простої їжі після тяжкого дня не просто був насолодою, а єдиним, що змусило його мозок крутити думки коліщатками в інший бік. Перед очима спалахували картинки дня, що нарешті закінчився. Хлопець вів гарячим язиком по тильній стороні долоні, а перед заплющеними очима розписувалася картина багряних патьоків, що струменіли блідою шкірою. Вгризався зубами в хрумку шкоринку, а в уяві не зникав образ роздертої шиї чоловіка, що так самовпевнено кинувся на нього голіруч. Тіґнарі пригинав вуха, що легенько ворушилися від рухів щелеп. Солоний присмак віддавав металом, і чомусь було одночасно боляче і добре. Розплющивши очі, він тягнувся за тим, що дарувало йому миттєве просте щастя буденного життя. Але пальці чомусь обвивались на руків’ї кинджала. Чомусь дуже захотілося побачити, як повільно злізає шкіра й оголюються м’язи. Так інтимно, це краще, ніж зняте спіднє. Пальці так легко торкаються вістря, а краплі так легко малюють візерунок на столі, зникають у м’якіші хліба. Пече. Пече! Мало. І руки розвертають лезо на себе, шукають сонячне сплетіння, щоб зробити ще рух, ще тільки один, щоб дивне відчуття всередині розлилося вогнем. Він видихає від удару, вкладаючи в нього всю силу, і…

Сигнальний гудок лине надто гучно на порожньому паркінгу. Тіґнарі сіпається, задушуючись ременем безпеки, і одразу ж закашлюється. Хапаючись за шию, він відчуває щось липке, одразу ж переводячи погляд на руки: долоні в крові, що затікала під гострі кігті, розмазалася аж до ліктів, заляпавши все навкруги.

-        Просто, сон? – трохи істерично посміюється хлопець, хапаючись за голову, стираючи піт зі скронь. – Це просто ще один сон.

Трохи отямившись, Тіґнарі так-сяк протирає руки брудною сорочкою, що валяється жмутом на сусідньому кріслі. Кров нарешті зупинилася, а серце перестало колотитися від незбагненного жаху. Він, не затримуючись, перелазить на складені задні сидіння мінівена, здираючи закривавлену плівку. Старанно пакує у великі мішки, заштовхуючи ногою пластик, що надто голосно скрегоче. Сон зник на якийсь час з периферії свідомості, навіть відкрилося якесь надцяте дихання.

Паркінг все ще безлюдно тихий. Ніч все ще темна. Годинник поступово котить стрілку до сну, щоб схопити хоч годинку горизонталі перед ранком.

Тіґнарі швидко справляється з примітивним прибиранням, залишаючи в салоні надто пахучі ароматизатори, які забивають увесь сморід його роботи. Дякувати місцині, будь-які «пахощі» навіть без освіжувачів можна звернути на повні сміттєві баки біч-о-біч з паркомісцем. Достатня буденність. Достатнє маскування. Тож, вдоволений своєю роботою, Тіґнарі швидко пірнає у тінь переходів, отримавши схвальний писк електронного замка. Ніби дивуючись думці, що враз сяйнула, зиркає на зранену долоню, на якій красується в’язка різноманітних ключів і карток.

-        Просто сон.

Долаючи оманливі передчуття, що тяглися із недавнього марення, хлопець швидко дістається головних воріт, оминаючи охоронця, що мирно дрімав на посту, отримавши з десяток схвальних «писків» пропускних механізмів.

Кімната зустріла звичною тишею, що порушувалася одним тільки приглушеним сопінням і ледь чутним шумом музики, що проривалася з навушників сусіда. Кадзуха міцно спав, загорнувшись у ковдру. Маленький дисплей на навушниках марно блимав проханням підзарядки – власник давно не слухав спокійну музику, поринувши у свій підсвідомий світ.

Тіґнарі проскочив у ванну кімнату, вловивши той момент, коли двері ще не почали видавати свій паршивий скрип. Сунувши руки під воду, одразу ж закусив губу до помітних глибоких слідів.

-        Ш-ш-ш… – глибокі проколи від кігтів боляче озвалися свіжими голками. – Чортівня…

Перекис звично пузирився на долонях, допоки хлопець не впевнився, що залишки бруду і виділень не були змиті. У такі моменти він особливо пригнічено губився у думках: колись такими темпами він точно підчепить якусь заразу. Цикаючи й чортихаючись він все ж таки наклав імпровізовані пов’язки, що одразу почали розповзатися, але хоча б трохи захищали свіжі рани від механічного втручання.

Сумно глянувши на скалічені долоні, Тіґнарі подумки додав до календаря візит до лікаря. Мде-м… Навіть повії так часто не перевіряються. Невтішно усміхнувшись своїм думкам, вийшов назад до кімнати.

Сусід не змінив свого положення, але тепер Тіґнарі був певен – такий храп не можна підробити – спить. Навушники перестали нещасно блимати. Панувала повна тиша.

Рипнувши холодильником, хлопець нервово здригнув плечима, відганяючи спогади зі сну. Треба ж такому верзтися! В чому він був точно впевнений, то це нереалістичності багатого вибору страв, які наснилися йому так явно. Зараз же він похмуро крутив у руках шматок сиру, намагаючись згадати, чи була запланована на ньому пліснява виробництвом. Так і не визначившись, він просто обрізав кілька шматочків всередині, закидаючи їх до рота. Назбиравши якісь залишки в’яленого м’яса та овочів, хлопчина залишився задоволеним своєю імпровізованою вечерею. Рука таки потяглася до пляшки пива, але оцінивши ситуацію, Тіґнарі дійшов висновку, що більше тут просто немає чого пити.

Втамувавши голод, він вже зібрався в душ, але телефон знайомо подав декілька віброгудків. Екран сяяв різким білим світлом, блимаючи зашифрованими діалогами. Хлопець потягнувся до мобільного, неприємно відмітивши той факт, що руки ледве слухалися навіть простих рухів, та нили при найменшому доторку до будь-чого, не кажучи вже про друк на маленькій клавіатурі.

Довго набираючи й стираючи текст, Тіґнарі пильно слідкував за зеленим вогником біля аватарки. Швидко допивши пиво, він хотів уже стиснути бляшанку, але вчасно згадав і про рани, і про сусіда, що спить поруч.

Глянувши у дзеркало, він відмітив те, що заскочити в душ все ж варто було, але зараз часу вистачить максимум на зміну одежі. Тому, швидко накинувши нову сорочку та теплу кофту, Тіґнарі прослизнув в коридор, клацнувши ручкою дверей.

Він швидко проминув темний коридор, звернувши на відкриту терасу. Звідси було видно місто у чудернацькому обрамленні башт. Світла тут не було, тому очі доволі швидко звикли до темряви. Орієнтуватися було легко, окреслюючи предмети й межі шляху за тінями, які чорнотою лилися від освітлених зорями поручнів. Надвечір здійнявся вітер, що досі не вщухнув. Він неприємно просився за комір, але не ніс тієї зимової прохолоди. Все ще літній хлопчисько.

Тіґнарі міцніше загорнувсь в об’ємну кофту, притискаючи вуха до голови. Помітивши тінь, що з’явилася на терасі, всміхнувся, відходячи в темніше місце за колонами. Контраст тепла, що огорнуло його спину, різко дався взнаки після пестощів вітру. Він розслаблено сперся лопатками на чужі теплі груди, дозволяючи собі сховатися від усіх і усього в колі знайомих рук.

-        Я скучив… – муркотнув тихо, розвернувшись і ховаючи носа десь в районі гострих ключиць.

-        Ти тремтиш, — нарешті озвався низький голос.

Стояли мовчки. Тіґнарі першим вислизнув, пройшовшись трохи вперед. Тінь посунула за ним, притискаючись до його гострого плеча. За рогом, якщо йти через терасу, звертаючи тільки наліво, можна побачити старий фонтан. Чудернацька скульптура давно не булькотить струменями води, але все ще моторошно роззявляє пащу, нарікаючи на пріле листя, що збирається у кам’яному кориті. Хлопець заскочив на парапет фонтану, всідаючись на край кофтини. Гість невідривно слідкував за метушнею, але нічого не коментував. Лише похмуро взяв до своїх широких долонь чужі руки, оглядаючи бинти.

-        Боляче це бачити, — без докору промовив.

-        Вже не так болить, — висмикнув руки Тіґнарі. – Давай… просто не будемо про це, добре? – співрозмовник мовчки похнюпився, не відповідаючи. – Мій генерале, прошу, не треба, не думай про це.

-        Це важко, Нарі…

Тіґнарі підвівся, обіймаючи трохи зсутулену стомлену постать. Попри біль проводив руками по сильній спині, затягнутій у костюмну тканину. Закусуючи щоку, терпів, але тягнувся до тепла.

-        Сайно, просто будь тут, прошу, не думай, — прохання вийшло аж надто, певно, похмурим, бо вже наступної миті стрункий стан хлопця стиснули у міцних обіймах.

Генерал притискався до хлопчини, ніби востаннє, вдихав глибоко запах, проводячи носом по шиї. Ніби бачив вперше, але не міг насититися здобиччю. Тіґнарі було гаряче: тепло коханця не просто зігрівало, але спопеляло його брудну шкіру. Він ніби відчував кожну краплю крові, що пролилася сьогодні. Дурманне пекло. Голова йшла обертом від калейдоскопа картинок перед очима, сильні руки на його спині, боках, стегнах, вони здирали з нього усю правду разом зі шматками плоті. Відчувалося не інакше.

-        Не треба, — Тіґнарі відштовхнув хлопця, виплутавшись з чіпких рук. – Я пахну смертю, не треба.

-        Я можу з цим примиритися.

-        Я не хочу, щоб ти примирявся!

-        Але інакше не можна, — Сайно знову підійшов, доторкнувшись до чужої руки вище кисті. – Я заберу тебе у них.

-        Хіба що в пеклі, — сумно посміхнувся Тіґнарі.

-        Ми уже в пеклі, Нарі…

Вони стояли якийсь час мовчки. Сайно тільки торкався його передпліччя, притискаючися лобом до скроні. Зірки поступово гасли, а отже ранок почнеться. І цей світ не згине в ще одній нічній пітьмі.

-        Сайно, — тихо гукнув Тіґнарі, коли той відійшов на декілька кроків, оглядаючи перші вогники ранкових автівок на далекому шосе, — хтось нас бачив.

-        Я знаю, — байдуже відповів той, — але якщо ти захочеш його вбити, я не стану на заваді. Тільки скажи мені, що ти не маєш ніякого відношення до того, через що я тут?

-        Я його не чіпатиму.

Постать генерала розчинилася в ранкових сутінках, наново перевтілюючись у чудовисько порядку. Щось кричало і рвало його зсередини, але він знав свого звіра якомога далі. Бо «він» має залишитися собою у пеклі.

Світанок ковзнув старими баштами й модерновими прибудовами Академії. У шумі ранку ніхто не почує блаженний шурхіт води, що змиває залишки чужих життів з тіла хижака. Хіба що мала істота, що ховає золоті очі у вранішньому промінні, спостерігаючи за метушнею невільників. 

____________________________________
Додаткова інформація, музика та уся інформація про роботу у телеграм-каналі. Посилання у профілі)