Частина перша. Спогад на сніданок.

-          Що ж, перший день не такий і поганий?

Багрянець повільно розпливається на світлій стіні, певно надовго забиваючись у зашпакльовані шви між плиткою. М’яка туша важкого тіла гупає на підлогу, залишаючи розводи слабкими руками.

-          Адьйос, друже! – двері кабінки з натиском зачиняються під пильним поглядом за рваними пасмами волосся.

З важким зітханням співзвучно лунко клацає дешева ручка дверей, відрізаючи холодний сирий простір. Перші кроки вивалюються на м’який килим широкого коридору, занурюючи в тепле світло тьмяних ламп. Запилені плафони блякло миготять від перепаду струму, але це набагато краще неживого блідого світла вбиралень, де твоє пом’яте обличчя виглядає на всі сто відсотків… для гри зомбі чи мерця.

Йти у натовпі незвично: хтось штовхне, хтось доторкнеться, сміх, гамір, парфуми, від яких свербить ніс. Нервозність закипає десь під ребрами й давить на горлянку, вибиваючи все свіже повітря. Старі рани нагадують про себе неприємною пульсацією під шкіряною пов’язкою, змушуючи непомітно тягти руки до обличчя. Ще одне штурхання, але він обіцяв не бруднити руки першого ж дня. Все звісно порушив, але най його, там була причина. Тут інше, тут соціум і треба вчитися в ньому існувати. Як мінімум – вижити до випуску, як максимум – знайти таких же самогубців, якими можна буде вертіти як завгодно і прикривати спину. Або не лише спину, як показала практика.

Ситуація до ідіотського свербіння кулаків сміховинна. Величезна новобудова з купою ходів і виходів, на кожному з таємними норами для місцевих щурів – воістину єдине місце для зібрання невдах з медичним і військовим минулим, що вкупу змішалися з простим людом, удаючи активне навчання. А на ділі – купка головорізів та маменькиних покидьків, що ссуть бюджетні кошти держави, яка ніби-то дає їм освіту для самозахисту, а по факту – нищення незручних та шкідливих.

-          Тс, манірні виблядки…

   Коридор петляв незручними ходами, розкидаючи потік людей на кабінети та закапелки, де точно можна прирізати когось або трахнути на крайній випадок. Дякувати архонтам, не навішали таблиць з правилами самозахисту і ранковими зарядками, вдаючи освітній заклад. Він би тут таки проблювався.

Вдих-видих, рухаємо лівою-правою, це лише тимчасово, тут він ненадовго. А може і надовго. Своя шкура все ж таки дорожча за банальне бажання показати пір’я перед тими, хто сильніший. Доведеться потерпіти важку сумку на плечі й занудні лекції про відтинання кінцівок з розборами туші на сувеніри. На щастя, можна не слухати те, що вмієш робити на практиці. Тож хоч виспиться.

-          Кайя Альберіх! – шиплячий голос неприємно пожмакав фамільне ім’я, спльовуючи на стертий паркет. – Ваше місце звісно біля параші, але пішов за третій стіл четвертого ряду.

-          Ваша великодушність вражає, майстре Гете! – відсалютувавши професору, він прослизнув до кабінету, заставленого пробірками та коробками з реагентами.

Обличчя людей в приміщенні злилися в сіру масу, що розтікалася гнилою плямою по обидва боки. Ба більше, якесь створіння свердлило йому потилицю поглядом і стукало черевиком по стільцю. Та це легко витримати. Головне не слухати монотонне чвакання жуйки десь над вухом. Бо таке доводить до декількох трупів за раз.

Кайя непомітно длубається в кишені, підключаючи навушники. Чудово, тепер люди в цій кімнаті мають шанси дожити до кінця пари.

Лектор, якщо його так можна назвати, монотонно щось зачитує вже зо двадцять хвилин. Увагу хлопця він привернув тільки тоді, коли демонстрував розчинення шматочка плоті у якійсь дикій суміші кислот. Стукіт по стільцю припинився десь на сьомій хвилині й тридцять восьмій секунді. Чвакання теж змовкло. Кайя не оглянувся, але розумів, що його недокат тупо зомлів. Дилетант.

За годину час розтягнувся ніби стара жуйка, яка не відривалася і більше не жувалася. Свердлити поглядом годинник було безглуздо, бо відчуття часу це ніяк не змінювало. Лише дратувало без меж. Від тотальної нудьги він обводив клас стомленим поглядом: хтось таки щось писав, надиво, хтось спав, а дехто навіть коментував те в’яле, як член лектора, дійство за трибуною з реактивами. Ясно, навіть у такій забутій шпарині світу є люди з синдромом відмінника.

Під заплющеними повіками прокотилися згадки медичного університету, в якому він провів майже чотири роки. Навчання на хірурга ніколи не було його мрією, але це хоч якось пояснювало таке вправне володіння гострими предметами та паталогічну відсутність реакції від пошматованих тіл.

З пітьми його витягнув гудок, що, певно, сповістив про кінець цієї «пари». Як мінімум, всі почали сунути в коридор. Хлопець і собі відмахнувся від чуба, що раз-по-раз ліз в очі, перекинув довге, стягнуте у хвіст, волосся через плече, та пішов за всіма. Здавалося, що коридор цей – то великий шляхопровід душ, всі до нього прямують і поспішають йти в невідомому напрямку цього бавовняного колайдера, лише щоб виглядати нормальними. Адже це нормально, поспішати, кудись йти. Всі мають йти кудись.

Сьогодні у нього за розкладом таке солодке на смак нічого. Тож ці вистелені багряним килимом вени віднесуть його до гуртожитку, де він спробує прожити ще якийсь час. Звісно, якщо  до нього не поселять сусіда, який приріже його на порозі, або він не зомліє від занудства. Хоча, не все так і погано. Подумаєш, лише одне вбивство на сніданок.

***

Хоча ця жахлива подоба академії закритого типу і намагалася мімікрувати під сучасний заклад освіти, виходило це місцями вкрай важко. Хоч бери та знімай моторошний готичний фільм на патіо в тернових кущах. Та, звісно, економічне обґрунтування слабкого до грошей світу пояснювало таку атмосферу куди краще за пафосні стрічки з класичного роману жахів. Хоча академія і знаходилася на фінансуванні держави, але всі ми знаємо, у якому стані зазвичай усі подібні установи, допоки в них не впиваються кігті корисливих інвесторів.

Кайя плентався порожніми коридорами, дослухаючись до бовваніння в зачинених кімнатах. Навчальний блок знаходився всередині цілої системи будинків, поєднаних ходами так, щоб потрапити всюди й нікуди одночасно. З вулиці ніхто не міг дістатися далі звичайних кафе та бібліотеки, а всередині ніхто не міг без запитання порушити течію звичного процесу. До гуртожитку потрібно було обійти три корпуси, перейти через їдальню до внутрішнього дворика з фонтаном, а далі ще одне коло пекла старими сходами. Якщо ще навчальний корпус хоч трохи відрізнявся модерновістю та витратами на щось сучасне, то коридори та переходи певно трималися ще з вісімнадцятого століття.

Затримавшись у їдальні, Кайя згадав, що його кімната точно не розрахована на те, щоб замовити туди їжу з його улюбленого китайського ресторану, а тим паче – щоб щось приготувати. Тому рішення про необхідну зупинку не змусило себе чекати.

За буфетним прилавком бігав туди-сюди приємного виду хлопчина, що звірявся з клаптиком паперу і щоразу рахував кількість таць на широкому столі. Тихо підійшовши до скляної перегородки, Кайя стиха кашлянув, привертаючи увагу.

-          Чекай, ще не час!

Не змінивши своєї пози, Кайя продовжував стояти й свердлити поглядом хлопця, не розуміючи, чи тут уже і попросити котлету можна лише з дозволу, чи це просто він надто багато хоче.

Метушіння за столом стихло, тому тепер гнів на молодому обличчі сховався за милою посмішкою. «Як справжня», подумав Альберіх, відводячи погляд на меню та гарні страви. 

Замовивши те, що виглядало найбільш знайомим, він отримав коротку команду чекати за столиком, куди йому все принесуть. Дивно, але чекати не довелося надто довго. Його замовлення красувалося перед самісіньким носом, точнісінько так, як і усміхнене (небезпечне) обличчя і руді пасма, що стирчали в усі боки.

-          То ти вибачай, кореш, але найбільше я не люблю таких, як ти. – Кайя не встиг відповісти, коли хлопець відсунув стілець, проскрипівши ним на весь порожній зал, та вмостився, спираючи лікті на стіл. – Ти їж, їж. Але ще раз перервеш отак мене, і будеш їсти суп зі своїми пальцями. А, точно! Моє ім’я Томас, Тома, пишеться так Т-о-м-а-с, закарбуй собі на майбутнє!

Коли Кайя зміг зібрати докупи думку і покласти виделку назад на стіл, Томас вже віддалявся до свого куточка, злегка хитаючи стегнами так, що на ремінцях, як тільки зараз хлопець помітив, бовталися невеликі сокири. Він не озирнувся на свого гостя, але той відчував, що за ним стежили. Та попри все обережно винюхував наявність отрути у своєму обіді. Але був лише запах дійсно смачної печені.

Залишивши обідню залу, Кайя записав собі в пам’яті важливу думку, що, загалом, за таку печеню можна і вмерти. Тому рішення зайти сюди знову автоматично з’явилося в його календарі самогубця.

На щастя, кімната зустріла його тишею без незнайомців, що прийшли за його тілом або інформацією. Нікого не підселили, а це означало лише те, що він таки зможе якийсь час спати спокійно, не ховаючи скальпеля під подушкою. Вмикати світло не хотілося, та і йому наполягали, що під час поганої погоди краще утриматися, бо все погорить від напруги. А за вікном лютувало, дай боже. Ще у порожньому залі їдальні він не міг не чути лунке гартування крапель дожу на металевих підвіконнях. А зараз же вітер намагався винести старенькі шибки й власною персоною плюнути йому в обличчя.

Коли ж завивання трохи стихли, він вмостився на підвіконні, відкриваючи високу фрамугу. Курити не хотілося, навіть коли атмосфера тихого споглядання вечірнього простору до цього підштовхувала. Десь нижче на декілька поверхів блимало світло, залишаючи свої клапті на кущах. Тихо грала стара пісня рокетмену. А десь за цими умовними стінами дощу і тиші вмикали світло нормальні люди, що скидали свої натомлені тіла на продавлені дивани.

Кайя стомлено потирав очі, ніби хотілося спати, але втома була недостатньою. Атмосфера цього місця гнітюче давила, хоча і було розуміння, що все це минеться за декілька днів. Немає ж місця, до якого б він не звик. За тиждень він почне вдавати, що вчиться у звичайній школі, а за два – вдасть, що вітається зі знайомими. А за місяць може навіть заговорить з кимось.

Його перші згадки про це місце залишалися чимось мішаним і дитячим, коли ще для тебе має значення слово сім’я, а всі рішення оголошує люблячий диктатор. Він не пам’ятав ні причини, чому був тут, ні того, чим це все скінчилося. Хотілося б думати, що все це давня теорія змови, і його продали в дитинстві, пророкуючи долю до кожного розрахованого кроку, але це було б брехнею самому собі. Він знає, чому він тут. А минуле? Пам’ятає лише те, що нічого не змінилося за ці двадцять років. Тільки от руки його вже не дитячі й не тягнуться до такої ж, як у нього зараз, великої, з шорсткою шкірою… і великим перснем.

-          Чортівня…

Телефон заблимав сповіщенням про скупі залишки заряду, тому хочеш чи не хочеш, а треба лізти за кабелем. Погортавши сповіщення, хлопець переконався, що всі вони – лише розсилки про якісь непотрібні оновлення. Ніхто не пише. Павутиння інтернету мовчить.

Що робити раннього вечора, він так і не придумав, тому швидко накинув тонку куртку, та зник за дверима, залишаючи всі речі. Замок неприємно рипнув, сповіщаючи про примарну надійність. І на тому дякую.

Двір на виході з гуртожитку був майже повністю занедбаним. Лише де-не-де проглядали обриси старих потрісканих статуй. Вони сумно дивилися в бік каплички за рогом, простягаючи руки, але ніхто їх не чув та не бачив у нетрях темних шипастих обіймів. Завбачно оглянувши темні зарості, хлопець швидко перетнув подвір’я, відмічаючи те, що багато вікон уже світилися. На холодних лавах ще сиділи поодинокі силуети, які шукали сенс дня, що гасне в сутінках, в промоклих черевиках та краплях на чолі. Невелика тераса тонула у пітьмі ще не запаленого ліхтаря, ховаючи постать, що старанно возила віником взад-вперед. Як ховався і він, накидаючи капюшон на наелектризоване волосся.

Кайя не притримав хвіртку і вона неприємно ляснула залізними щелепами, топлячи звук у дощі, який почав затихати.  Попереду світилося вологе місто. А позаду мовчазно лоскотав чийсь погляд.