Частина восьма. Закон і перелюб

Варто сказати, що нове знання маленької великої таємниці ніскілечки не заважало Кайї жити звичним життям. Чи то звичка, випрацювана роками, чи звичайна мудрість і безсилля щось рознюхати. Що б там не було, але сидів він рівно на дупці, не сунучи носа туди, куди не просять. Принаймні зараз. Особливістю цього «зараз» був той факт, що Академія буквально тонула в крові. Щодня спливали повідомлення про замордованих студентів. І якщо перші жертви були швиденько прибрані із записів та відшкрябані з доріжок в коридорах, то з кожною новою жертвою назрівав скандал.

Як би там не йшли справи, а тут вчилися чада вельмож сучасності, які сплавляли в цю діру нелюбих нащадків, перетворюючи їх в сімейну «гордість» і безплатних охоронців. Те, що їх дитятку загрожувала небезпека (яка ж комедія), робило заклад невигідним для вкладання великих коштів. І якщо раніше нікого не хвилювала перспектива навчання з покидьками, що їх назбирали по підворіттях, даючи зброю в руки, тепер – головний аргумент для тиску.

Магістр особисто проводив розслідування ситуації. Лікарі водили студентів на психологічні опитування, а особливо підозрілих перевіряли на поліграфі. Хоча цю практику не вдавалося розширити та покінчити з усім швидше, бо, неначе на руку вбивці, одній дівчині на допиті стало так зле, що вона ледве не сконала. Наймолодша представниця з сім’ї монархів викликала такий резонанс, що будь-які, в прямому сенсі, допити тепер викликали тяжку процедуру паперів та бюрократії із заграваннями до влади.

Проте, смерті не припинялися. Ні одна камера не могла вловити хоча б найменшу дрібницю, що допомогла б для впізнання злочинця. В один день навіть була запрошена комісія, що проводила медичну експертизу. Проте, навіть дорогущі надскладні тести з виявлення запаху в запеченій крові жертви не давали результату. Вбивця був примарою в очах керівництва та поліції.

Кайя мовчки спостерігав за цим дійством, вираховуючи, скільки ще людей могло потрапити в список. Хотілося поговорити з Томою, але наразі це не було можливим – усіх студентів розігнали по кімнатах, під якими щодня чергували охоронці. Навіть їжу тричі на день розносили до кімнат, унеможливлюючи хоча б якийсь контакт один з одним. Залишалося незрозумілим, чого чекав Варка, але, судячи з діалогу, що уловив Кайя під час очікування в черзі на «психологічну консультацію», керівництво чекало, доки псих зірветься на свого сусіда чи наглядача. Такі наївні… Ніби у серійних вбивць може бути тільки психічне порушення, а не чіткий мотив.

Це смішило і дратувало одночасно, адже хто б тут мав розумітися на діях професійних вбивць… Проте, жертви не перестали з’являтися, лише методи змінювалися. Якщо спочатку це були прямі сутички, тепер це було схоже на ряд нещасних випадків, де хтось міг рандомно випасти з вікна, ковтнути голку чи розкроїти собі череп шафовими дверцятами.

За два тижні після початку повної ізоляції Кайя вже хотів лізти на стіни. Окрім щоденних опитувань і длубанням в його психічному стані, постійні спроби його сусіда «розважитись» доводили до сказу. Чайльд говорив майже без упину, розповідав безліч історій, а деякі – по декілька разів. Кайя знав все про його сім’ю і кожного члена родини, всю історію Аякса, якою він радо ділився. Це скажено дратувало, але вдіяти він нічого не міг: сусід ніколи не згадував про своє походження, клан, вміння і попередній досвід кримінального життя. Хоча про це б Альберіх радо послухав, зважаючи на навички бою майбутнього супротивника по парних заняттях.

Чайльд мовчав тільки в тому випадку, коли їв. Але коли їв — завжди тягнув Кайю дивитися фільм. Не сказати, що ті були завжди поганими, але інтровертна натура хлопця вила і просила тиші. Він лежав ночами й дивився в стелю, поки Тарталія важко сопів і утикався обличчям в подушку. Дратувало те, що майже щоночі той кричав від кошмарів, але вдень радісно горлав і не затикався ні на хвилину. Ніби боявся залишитися зі своїми демонами сам на сам.

Одного разу Кайї таки пощастило побачити Тому, доки вони сиділи в коридорі, очікуючи, поки кабінет стане вільним. Альберіх так і не заговорив до нього, насолоджуючись дорогоцінною тишею. Але він чітко бачив, як хлопець посміхається і говорить зі своїми моральними катами так, ніби взагалі нічого не знає. Кайя захоплено дивився, які усі тести показують чисті, як сльоза, результати. Тома ні разу не схибив. Тільки десь в глибині зіниць плескалася насолода. Вона прикладала палець до уст і тихенько шикала, заколисуючи свідомість хлопця. І звір дійсно спав, не пам’ятаючи чи ігноруючи скоєне.

Минуло ще трохи часу, коли Кайя зміг нарахувати декілька днів без оголошення жертви. Трохи згодом їх почали випускати з кімнат без нагляду, навіть проводити звичні заняття. Все сталося так швидко, ніби хтось написав сюжет недолугого роману. Всі удавали, що все минулося. І спогади лишаться тільки в десятку сивих павутинок волосся Магістра. І в суворому наглядові, додаткових камерах та закритих безлюдних переходах.

Перед очима все ще стояла картина того, як радісно гепнувся Тарталія, коли наглядач зазирнув до них в кімнату без обіду, проте – з гарними новинами. Хлопець ледве не побіг в коридор на руках, проте лише покотився, вискакуючи з кімнати в одних штанях. Альберіх такого ентузіазму не виказав, але про себе порадів щиро. Кажучи всю правду, Кайя ловив себе на думці, що трохи заздрив хлопцю весь цей час, спостерігаючи, як напружуються м’язи під час щоденного ритуалу віджимань догори ногами. Для того це була просто забавка, тому його сусід відчував себе захеканим старцем, коли вони вирішували перевірити один одного на міцність. Гордість зачіпало те, що Тарталія програвав скоріше від нудьги стояти так по п’ятнадцять хвилин, ніж від втоми. В той час як сам Кайя потім ще декілька днів мучився від болю в м’язах, що нили від нової напруги. Тепер це безглуздя позаду, він зможе трохи відпочити й загладити рани на своїй гордості.

Сьогодні ж був один з тих днів, коли хотілося викинути суглоби в смітник і поповзати без них. Звичайний день став несподівано дивним, а простий сніданок і, вперше за довгий час, теплий чай – чимсь з минулого життя. Кайя зовсім загубився в часі, намагаючись тепер зібрати докупи події трьох тижнів, що тягнулися так довго і так швидко одночасно. Галас навкруги не додавав позитиву. До того ж ранок, а ранок – це завжди пекло, яке придумали жайворонки. Їдальня була повністю заповнена спраглим до спілкування людом. Всі активно обговорювали щось, замовляли купу їжі та теплих напоїв.

Чай приємно обпікав губи й котився до шлунку теплою хвилею. Кайя спокійно мружився від цих голочок, що впивалися в щоки. Хоч щось налагодилося, попри всю мішанину, що відбувалася навколо. Сьогодні він не намагався підійти до Томи: частково, бо той крутився, як муха в окропі, частково, бо… якось би це було дивно, прибігти та тягти його випитувати, що взагалі за хєрня відбувалася. Ні, він розумів. І розумів дуже добре. Тома був не просто обдарованим вбивцею, а й розумним майстром пасток. В цьому він переконався, коли понад тиждень вбивства відбувалися без участі людей. А в тому, що у хлопця не було спільників, він, чомусь, був впевнений. Та хотілося вислухати щиру розповідь, навіть під поглядом, сповненим нічим, порожнечею і божевіллям. Зіграти таку собі роль пастора, щоб ця пропаща душа не потягла його за собою прямісінько до пекла.

Плутаючись у павутинні думок, він проґавив момент, коли за його столик підсів Тарталія. Хлопець незвично мовчав і був зосереджений на якійсь книжці. Кайя навіть помітив його не одразу, а лише розплющивши очі та тягнучись до чашки із залишками чаю.

-        Бляха, нащо ж так підкрадатися, — сіпнувся хлопець, шикаючи на сусіда.

-        О, вибачай, — Аякс, ніби нічого не сталося, поринув в книгу знову, потягуючи шейк з пластикового стаканчика.

-        Ти де це взяв? – Кайя з цікавістю потягнувся до одноразової тари, роздивляючись фірмову наліпку. – Тебе як з території випустили?

-        Ну, свої привілеї, — підморгнув Тарталія, забираючи назад ласощі.

Одного вечора Кайя з Аяксом отримали дозвіл спуститися до загальної кухні під суворим наглядом. Це не заборонялося ще декілька днів, тому хлопці, передчуваючи затяжний «карантин», згодилися на ідею натягати всілякого до кімнати. Остання вилазка була несподівано приємною, коли в холодильнику знайшлося декілька ящиків пива та легких напоїв. Тоді їм вистачило тільки переглянутися, щоб молодий азарт погодив план дій. А наглядачі? Їх не надто цікавило, що саме потрібно хлопцям, якщо це не вогнева чи холодна зброя. Вже відпускаючи хлопців до кімнати, чоловік скромно натякнув на бажання забрати одну пляшку мандаринової фанти, на що ті радо відповіли згодою. Не кожного дня можна натрапити на такий скарб.

Того вечора Кайя відчув себе звичайним студентом, який безвідповідально перед своїм здоров’ям гризе снеки, запиваючи їх дешевим алкоголем. Та і компанія була відповідна. Хоча він також визнав те, що Аякс був куди більш витривалим в алкомарафонах. А тому вже за декілька пляшечок, Кайя розпинався про те, як йому не вистачає полуничних шейків, що залишаються єдиною радістю в цьому житті. Здається, тоді Тарталія довго з нього кепкував і посміювався, проте на ранок все забув. А може й ні, лише удав. Хоча тоді в обох голова боліла жахливо, а змагання за душ перетворилося на головну ціль ранку – було не до згадок.

І от тепер Тарталія так нахабно сидів перед ним, красуючись незаконно отриманим трофеєм! Це по-дитячому образило Кайю, і хотілося порушити всі правила, аби здобути маленьку порцію ендорфіну. Думати за таке було дивно, але приємно. Навіть захотілося посміхнутися.

-        Ти чого? – запитав Тарталья, вирячаючись на сусіда, що длубав виделкою відбивну, щасливо розпливаючись у посмішці. – Виглядає моторошно, перестань.

-        Страшно? – лише кинув у відповідь хлопець, даючи собі морального ляпаса за таку вседозволеність.

Взагалі, він відчував, як не просто потоваришував з сусідом, а й може назвати його якоюсь подобою дружби у цих стінах. Хай між ними не було повної довіри, але зник страх отримати ніж в спину. Тому можна було трохи розважитися, зберігаючи кожен власні таємниці, говорячи про все й нічого. Як він і пророкував – Академія стала звичайною для нього, а не тим моторошним місцем, де вчать вбивати. А сусід? Ну, просидівши з цим хлопцем три тижні під одним дахом, можна було і спільні теми знайти, і якось притертися. Що поробиш. Хоча б провину за це можна спихнути на клятий заклад з його правилами. Він же не винен в тому, що з кимось зблизився!

Сьогодні в Академії оголосили лекційний день, попереджаючи про обов’язкову явку усіх присутніх факультетів. Хоч і були вони умовними, та подія це доволі рідкісна. Скликання всіх «верств» Академії означало присутність важливого гостя чи нове оголошення. Така подія обов’язково контролювалася, бо різні прошарки студентської мішанини не могли вживатися в одному приміщенні надто довго. Кайя навіть побоювався, щоб не виникло сутички. Все-таки, всі були на нервах і потребували відповідей.

Він зиркнув на Тому, що привітно вручав замовлення на буфеті. Залишаючись єдиним свідком, Кайя не відчував небезпеки й страху бути «прибраним». Що підказувало це, він і сам достеменно не знав, хоча в поведінці знайомого кухаря-м’ясника нічого не виказувало агресії в його бік, як і симпатії. В іншому житті він би сказав, що має козир для шантажу чи погроз. Але тут це не мало сили.

-        Що хотів спитати, — не відводячи погляду від книги, завів Тарталія, — Тома – твій другий партнер на відбіркових?

-        З чого ти це взяв?

-        Так, просто, — в очах хлопця неможливо було прочитати нічого, а звична веселість зникла, — ви доволі часто перетиналися останнім часом.

Натяк? Ні, не схоже. Просто сказав? І до чого? Не скинеш на звичайну ревність партнерства. Або?..

-        Ну, добре, якщо ні, — посміхнувся Аякс, підводячись зі стільчика і проходячи до буфету.

Кайя невідривно спостерігав, коли стрункий силует відсалютував знайомим коронною посмішкою, як прослизнув далі, кокетливо глузуючи з дівчат в робочих фартухах. Він бачив, як Тарталія довгенько перебирав страви, але зрештою прийняв тарілку з рук Томи, міцно потискаючи тому руку. У нього не було змоги почути, але він прочитав по губах: «двісті дев’яносто дев’ять».

***

Залишок дня пішов шкереберть. Кайя не міг зібратися докупи, думки роїлися в голові. Що буде далі? Навіщо Аякс так вчинив? Про що здогадався? Альберіх точно не пропатякався, бо не був настільки п’яним. А уві сні він не говорить. Наче… Але за час, проведений поруч з сусідом, він точно знав, – той ніколи просто так нічого не робить. І ці запитання… Треба терміново розпитати й пояснити, щоб він не розплутав справжню павутину ниток, накрутивши іншу.

Він ледь не спізнився на загальну лекцію, застрибуючи у напіввідкриті двері під суворим наглядом охорони. Як і очікувалося, майже все навкруги було зайнято, а тут тобі не звичайний університет, де друзі притримають місце. Майнула думка пошукати Чайльда в натовпі, але він був не одною рудою лисицею, тому загубився в кольоровому мурашнику. Нічого не вдієш, доведеться сидіти в перших рядах.

Кайя вмостився на третьому ряду, ближче до краю. Лави були холодними й твердими. «Все як завжди», - подумав про себе. Хоча минуло вже п’ятнадцять хвилин запланованої зустрічі, ніхто не поспішав її розпочинати. Місце для мученика з доповіддю залишалося порожнім, двері були відчиненими в очікуванні останніх пізніх пташок. Хлопець приліг на стільницю, спостерігаючи, як підіймаються студенти, що працювали на кухні. Для них завжди робили виключення і дозволяли запізнюватися. Вихопив поглядом Колеї, що сором’язливо примостилася зараз на краєчку першого ряду.

Сподіванням не побачити Тому не вдалося бути втіленими в життя, бо хлопець не тільки ввірвався в аудиторію, а ще й помітив незайняте місце поряд з Кайєю, сунучись поміж колегами по нещастю. Він, хоча б, не встиг завести розмову, бо важко гупнули двері, а незнайомі постаті посунулися до столу, що тягнувся перед усіма рядами. Кайя одразу впізнав темну форму, абсолютно впевнений, що був не один такий. Мало хто міг похизуватися щастям не натикатися на служителів правопорядку за часи своєї діяльності.

Втім, знаходилися ті, хто мовчки спостерігав, як Магістр щось привітно начитує, представляючи гостей. Кайя слухав в пів вуха, розуміючи, що перспектива бути поміченим мінімальна, а уваги ніхто не вимагав – це лише ще одні копи, які були проінформовані про специфічність їх закладу, але все ще мали нагадати про закони моралі та правопорядку для навіжених йолопів. Тарталія згадував якось, що сусідка навпроти розповідала йому про періодичні візити державних установ, що перевіряли самопочуття свого депозиту у вигляді купки найманців не за власною волею. Частіше – політики чи урядовці, рідше – детективи, служби безпеки та інший кагал. Сьогоднішній день не мав стати виключенням, тому Альберіх спостерігав за молодими чоловіками, приблизно його віку і старше, що не приховували відразу до оточення. Доки що все йшло тихо і спокійно, навіть нудно.

Той, кого оголосили як керівника департаменту служби чогось там, — невпинно начитував весь речитатив на тему моральності та співпраці на краще майбутнє. Про прощення злочину, коли той злочин йде на користь. І все таке. Якийсь маразм проповідника в формі. Кайя нудьгував, починаючи розглядати однокурсників, шукаючи підтримку у нерозумінні доцільності цього дійства. Та його погляд зачепився за Тому, що сидів поруч. Попри очікувану байдужість, що випромінював хлопець усі ці тижні, зараз він сидів прямий, як стріла. Тільки ніздрі роздувалися від гучного дихання. Він невідривно слідкував за кимось. Майже не переводив погляд. Злегка трусив ногою під лавою та постійно протирав спітнілі долоні.

Альберіх прослідкував за напрямом його погляду: нічого незвичного, ну, поліціянти, яких, останнім часом снувало до біса в Академії (дякуючи кому!). Запитувати безглуздо, як і спробувати привернути увагу. Кайя відволікся лише тоді, коли на всю аудиторію пролунав доволі гучний сильний голос:

-        Не буду вітатися, забираючи ваш час, це зробили мої колеги, — низький, трохи хрипить, ніби після десятка цигарок, але є щось глибоке, приємне і небезпечне. – Деякий час я з’являтимуся в Академії за дорученням департаменту, щоб контролювати навчальний процес. І його відхилення, — наголосив він на останньому.

Кайя зиркнув на Тому, щоб переконатися у своїй здогадці: не тільки частина студентів, ніби завмерли, слухали цього дивного чоловіка. Тома дрібно тремтів, зі скроні котилися горошинки поту, руки в судомах стискали тканину штанів. Повернувшись поглядом до «лектора», Альберіх завмер – той дивився на нього. Точніше, не на нього, але в його бік. Тільки ці дивного кольору широкі очі з крихітними зіницями прошивали до спинки лави позаду.

-        Генерал Сайно, прошу привітати! – гучно і надто весело перервав Магістр слова гостя, запрошуючи студентів до аплодисментів. – Наш любий гість зголосився давати уроки для студентів, познайомивши вас з новими техніками. Всі ми сподіваємося на співпрацю на благо країни й життя в справедливості!

Скільки ж фальші. Про яку справедливість може йти мова в цьому закладі. Яке лицемірство. Від усіх – держави, влади, керівництва, поліції. Хотілося про це кричати, але Кайя мовчав. Як і всі, в єдиному пориві – мовчати надто голосно, щоб їх почули. Підпільна школа вбивць, яку величають навчальним закладом обдарованих на поруках держави. Гидко. Від розуміння, від приречення, від усвідомлення.

Та зайшовши в воду одного разу, сухим не вийдеш. Про це Альберіх знав з дитинства, не вірячи в приказки іншого змісту. Щось змушувало його дослухатися до клацання зубів поруч, слідкувати за примарними янтарними очима. І продовжувати дихати, попри фантомну руку, що стискала шию, зовсім як в дитинстві…