Частина шоста. Кришталева довіра. Дія перша.

Валятися просто неба під холодним потопом було дурнею, тому Кайя вже наперед знав, що завтра тягатиме весь день шмарклі. Діватися було нікуди, та і змінної одежі під рукою не було. А наново носити чужий верхній одяг поверх всієї цієї багнюки було, як мінімум, незручно. Але хотілося здихатися набридливої тканини, а ще більше – відчуття боргу перед іншим. Саме це штовхало його плентатися коридором, залишаючи вологі сліди на килимі. Не дивно, що тут ніхто не шарахався від нього – чомусь хлопець був впевнений, картина побитого однокурсника мало кого могла шокувати. Та і не так погано він виглядав… Трохи крові, звісно, залишилося, вона б просто нікуди не поділася, просочивши волокна світлого светра. Та і той висів якимись клаптями, а рукав відірваний на плечі. Ну, так, ще трохи лице побите, щока порізана, а штани в багнюці. Добре. Виглядав він на трієчку.

Але чомусь на душі було спокійніше. Ця спонтанна бійка здавалася йому якимсь ковтком повітря, і він не до кінця розумів, чому саме так. Просто стомився бути один, вічно мовчати й озиратися? Чи просто гарно головою гепнуло? Як там що, а тепер у нього є декілька персон, які складуть йому компанію в цьому вимушеному навчанні. До речі про персон. Тарталія зник з поля зору десь пів години тому, залишивши присмак невимовленого питання. Але за це Кайя переймався найменше. Тепер вони мали жити в одній кімнаті, а отже – все проговориться у свій час. Можливо, тільки можливо, вони колись зможуть довіряти якусь соту частинку інформації про себе, як напарники. Це необхідно. Та загадувати не час.

Кайя пригнічено насупив брови, потерши обличчя. Одразу запекло. Роздратовано зачепивши подряпини, він різко звернув до найближчої кабінки чоловічої вбиральні. Дзеркало дорікнуло за те, що у ньому відобразилося, за що було безсовісно обдрипане холодною водою. Хлопець декілька хвилин просто дивився, як каламутна вода стікала з його рук. Дивився до того моменту, поки холодні голки не почали кусати пальці. Треба віддати належне, від холодної води не боліли рани.

Нашвидкуруч вмившися, він все ж спробував трохи стерти бруд і кров з тканини. Та якщо грубі джинси ще якось піддалися цьому безнадійному задуму, то м’який светр лише остаточно намок, а бруд просто розплився плямою. Ну й нехай.

Підморгнувши своєму відображенню, Кайя розвернуся і вийшов з кімнати. У дзеркалі блиснули два жовті вогники, залишившись непоміченими. Гримнувши дверима, хлопець ще раз подумав про те, що для такого закладу було б непогано знайти хорошого столяра. Ні, звісно всі ці скрипи й стукоти могли б додати атмосферу загадковості академії. Але в реальності такі книжкові дрібнички дратували й прокатувалися по нервах своїми незмазаними коліщатками.

Стрілка на годиннику повільно повзла до римської четвірки, а за вікном спадали довші тіні. Прикинувши в голові маршрут, Кайя повернув у вузенький коридор, що проходив поряд з холом та їдальнею. Він глянув на пожмакану одежу в руці й тепер дуже сподівався, що Тома не з тих, хто почне його трусити за кожну залишену складку. Надія лишалася, але хлопець морально підготувався до невдоволеного личка молодого кухаря.

До свого місця призначення дістався швидше, ніж зазвичай. Певно, звик до цього павутиння коридорів. Він вже приготувався покликати хлопця прямісінько з порога, але зупинився, не вхопившись поглядом за звичну копну русявого волосся, що стирчало вище всіх на тонкій шиї. За буфетною стійкою клопоталася невисока дівчина з дивакувато заплетеним зеленкуватим волоссям. На відкритій кухні теж було майже порожньо, лише дві кухарки невпинно метушилися над тацями та дощечками. Кайя озирнувся, очікуючи побачити Тому в залі, але марно.

-        Якщо ти шукаєш Тому, він у п’ятому корпусі, — почулося позаду тихеньке напівшепотіння.

Кайя перевів погляд на дівчину, що раніше стояла за буфетом. Його здивувало, як така тендітна людина могла нести одразу три тарілки, келих і купу всіляких дрібничок. Взагалі було дивно, що така малеча була в цій академії. Але він не сказав цього, як, проте, і не збирався нічого казати:

-        А звідки знаєш, що я до… Томи?

Дівчина усміхнулася, залишаючи страви на столику і розкладаючи серветки в стакани:

-        Так ти ж з його улюбленою курткою стоїш!

-        Улюбленою? – Кайя підняв у руці одежу, глянувши на червоногарячі кольори. – Ніколи не знаєш, що у тих навіжених за смак на кольори.

Зараз він роздивився, що дівчина носила точнісінько таку ж форму, як і Тома, коли вони вперше побачилися. Не дивно, що у працівників кухні тут є форма, але все ж… Якось це не в’язалося з тим, як на поясі хлопця тоді висіла зброя, а ця дівчина була обвішана всілякими кольоровими фірмовими значками «Кращий працівник» та «Горіти тільки до готовності!». Та ще і ці зелені пасма. В школі чи що… А, ну звісно.

-        Замовлятимеш щось? – голос дівчини вивів з думок, одразу ж переключившись на свою відповідальність. – Сьогодні у нас фірмові страви, а до Дня Подяки ще й знижки робимо.

-        Та День Подяки коли ж буде, а… ви… уже знижки! – Кайя абсолютно не розумів, чому він продовжує цю дурну бесіду, ніби йому було не байдуже на такі речі.

-        Колеї, — тихо кинула дівчина, повертаючись за буфет.

-        І що це за страва така? – почав роздивлятися таці за склом.

-        Це моє ім’я, — засміялася дівчина, прикриваючи вуста долонею.

Так. Ясно. Навіщо йому ця інформація? Кайя ніяк не міг второпати, тому просто замовив порцію тофу та млинці. Тома почекає, а він пообідає. І спробує не вляпатися у щось більш безнадійне і незручне, ніж ця розмова.

Колеї більше не провокувала розмову, лише зрідка кидаючи на нього швидкі погляди. Та, втім, і він не намагався якось далі покопирсатися в цій ситуації. Ні, Кайя звісно знав, що він ще і як привертає увагу жінок усіх кондицій та віку, але зараз він відчував себе настільки стомленим і ніяким, що це просто дратувало, дивувало і створювало гнітючий настрій. «Ну невже ти не бачиш у якому я вигляді!»

Страви сьогодні й справді виявилися смачнішими за те, що зазвичай він замовляв. А, можливо, він просто зголоднів. День був не найкращий і не найспокійніший. Чомусь згадалося те, як старенький професор в університеті розповідав їм про розрахунок калорій на день і як це все відображається на хімічному складі організму. Правда, потім цей же професор розповідав усілякі неапетитні речі та до чого може довести канібалізм, тому Кайя викинув дідугана з голови, смачно відгризаючи млинець з джемом.

Тепер, відчуваючи себе трохи щасливішим (і важчим) можна було шукати пригоди на свою дупцю. А чомусь в цьому він не сумнівався, боляче згадавши про «улюблену куртку». Робити нічого.

Кайя вийшов до коридору, який звивався сходами до п’ятого корпусу. Цікаво було, що там забув Тома. Бо п’ятий корпус академії, по факту, корпусом і не був. Лише складські приміщення над залами. І вхід туди був тільки з третього поверху. Пожежна безпека аж пищала.

На превеликий подив хлопця, поверх таки тягнувся величенькою кишкою з відкритими кімнатами. Судячи з усього, частина з них була непридатною для навчання, тому залишалася місцем, де можна було відсидітися чи поспати у перервах між заняттями. Чомусь Кайя не сумнівався, що у великій кімнаті з диванчиками, явно призначеній для відпочинку, ніхто просто так не сидів. Ну, в кожній академії має бути свій траходром, що ж поробиш.

Одне було зрозуміло – тут не було наглядачів. Такий собі відстійник студентів, де вони можуть робити, що заманеться. Подумалося, що таке б сподобалося Тарталії – такому пройдисвіту треба простір. Треба якось показати, буде сусідку водити. Напевне. Кайя хмикнув собі під ніс, дивуючись, як швидко за день звик до факту наявності сусіда у його житті. Чи це так здавалося?

Трохи потинявшись цим псевдокорпусом, хлопець розчаровано втупився в стенд з промальованим планом поверху. Томи не було. А значить він вже пішов звідси. Його точно не було в закритих кімнатках, бо там він вже підслухував і нічого цікавого не почув. Як і нікого. Судячи з паперового вказівника, з цієї клоаки архітектури можна було вийти в головний коридор, який вів до кабінету Магістра, а також було якесь закручене відхилення до сусіднього залу, та Кайя не був певен, що там реально є вихід.

Крокуючи у єдиному напрямку, Кайя жартував про себе, подумки приміряючи платтячко Аліси із Задзеркалля. А плентаючись поміж завалів стільців, занедбаних кімнаток та коридорів з чудернацькими портьєрами – десь так він себе і відчував. На його щастя, дуже скоро коридор змінився на щось більш адекватне та схоже на людський витвір. Хоча, явно не мистецтва. Хоч і було трохи темно, але він натхненно крокував повз симетричні рамки кімнатних дверей, поступово наближаючись до стрункої постаті.

Тома стояв за два десятки метрів від нього, дуже активно жестикулюючи. Про що і з ким так завзято сперечався його знайомий, Кайя не чув. Лише наближаючись, він почав помічати, що коридор відділений від великої «кімнати» скляними дверима. Тож і кричати було зайве. Зрештою, він підійшов ближче, але вирішив тільки поспостерігати. Що ближче він був, то більше переконувався, що його присутність зараз буде не просто недоречною, а й дуже небажаною.

Імпровізований зал був відділений скляними дверима з обох боків, а саме приміщення виходило в глуху стіну. З іншого боку підіймалися з десяток сходинок, які обривалися високими дверима на масивних петлях. Прикинувши в голові, Кайя підмітив, що це може бути чорний вхід до критого стадіону, що уже багато років тут слугував і майданчиком, і сценою, і критою площею для всіляких зборищ.

На сходинках трохи ближче до низу стояла компанія із декількох людей. Пухкенька дівчина із високо зав’язаним світлим волоссям, що звисало до самого пояса, монотонно жувала жуйку і стомлено споглядала за дійством. На її плечі повисла мініатюрна білявка, що пускала бісики очима і вертіла головою то в бік Томи, то на високого юнака поряд. Той і собі стояв, спершись на двері, прикриваючи нижню половину обличчя віялом. Його холодний погляд з-під довгих вій без цікавості ковзав по експресивному хлопчаку навпроти. Усім своїм виглядом він демонстрував відверту нудьгу. І чомусь це дуже бісило Кайю. Ніби йому є якесь діло до цього затягнутого в білосніжний костюмчик півня з його налакованим довгим волоссям, як з реклами.

Втім, зараз його куди більше хвилювало те, що Тома відверто агресивно кидався вперед, в той час, як його не підпускав до пихатої трійці інший хлопчина. Кайя тільки зараз помітив, що той притискає невеликого ножа до його шиї, але не стільки погрожуючи, скільки стримуючи. Тим часом Тома ж рвався вперед, дарма що лезо чиркало по його шиї.

-        Який ідіот, що такого важливого… – шикнув Кайя, бувши готовим у будь-яку мить рвонутися у цей акваріум.

Нарешті, хлопцю, що стримував свого безглуздого опонента, набридло, і він просто відштовхнув його так, що той похитнувся і сів на підлогу. Дівчата приснули зі сміху і недобре глянули на нього. Білявка щось шепотіла іншій на вухо, смикаючи за довгу спідницю. Тома безсило стиснув кулаки, опускаючи погляд. Хлопчина у білому ж лише склав віяло і, ніби нічого не відбувалося, повернувся до дверей.

-        Чому, трясця, ти такий! – рявкнув йому в спину Тома, зриваючи голос в істеричній нотці.

Двері відчинилися, і галас наповнив маленьку кімнату. Люди вийшли, здивовано оминаючи незнайомців і витріщаючись на русявого хлопчину, що сидів посеред килима. Скляні дверцята клацнули, а Кайя спіймав момент метушні, щоб заскочити всередину. Він вже хотів підійти до Томи, розпитати, що взагалі тут коїться, але периферією зору побачив тінь, яка збиралася вислизнути через великі двері всупереч логіці руху натовпу.

-        Аято! – голосніше рявкнув Тома, підводячись на руках.

Він весь тремтів, ніби його довго били. Придивляючись до припухлої вилиці та легких синців, що розпливалися на обличчі хлопця, Кайя не сумнівався, що бійка таки була, хоча і не надто масштабна. На лобі хлопця блищали крапельки, а вії стали темнішими та злиплися.

Аято, як того назвали, явно не очікував нового звернення та уваги до своєї персони, тому декілька секунд так і стояв, притримуючи двері та загороджуючи вихід для інших людей.

-        Ти чого став тут, тікай з дороги! – пискнула якась дівчина, намагаючись посунути руку Аято.

Гримнули двері. Десь за ними болісно пискнув жіночий голос, певно, від удару цими самими дверима. Аято розвернуся на п’ятах, у два кроки перестрибуючи сходи. Він відкинув руку, що схопила його за рукав, вишкірившися у тихому крику:

-        Не зараз, Аяко! – дівоча рука з легким тремтінням опустилася.

Кайя не встигав оброблювати мішанину інформації й просто стояв, неначе вкопаний, як і більшість тих, хто залишився в кімнатці, розступившись колом. Аято підступив до Томи ближче, хапаючи того за грудки й підтягуючи близько до свого обличчя. Хоча вони й були майже одного зросту, Тома ледве спирався на ноги, ніби йому було боляче ступити. Його руки так і висіли, він більше не намагався навіть ворухнутися. І мовчки стерпів удар у скроню. На якийсь час він точно втратив орієнтацію в просторі й ледь не звалився, але широка долоня міцно схопила його за підборіддя. Тільки і лишалося, що намагатися підняти очі, вологі й змучені.

-        Ти просто ніщо, — прошипів Аято, нахиляючись над хлопцем. – Ти навіть не бруд на моїх рукавах, не та мерзенна смітинка, що постійно вештається поруч. Ти не маєш права звати мене на ім’я.

Він сичав з неприхованою люттю, зовсім не звертаючи уваги на оточення. Тома присів, неспромога навіть відповідати щось. Тільки кадик нервово рухався під натягнутою шкірою. Аято точно насолоджувався своєю грою і відчував себе тут незламним. Королем серед черні.

-        Ти влаштував таке шоу, і чого заради? – відкинув руку, пхаючи Тому ногою і наступаючи черевиком на груди. – Відчув, що можеш просити уваги?

-        Аято…

-        Замовкни! – наступаючи всією вагою, юнак остаточно вибив з грудей Томи повітря і той закашлявся.

Поки хлопець давився власною слиною і пилом, Аято лише копнув його в бік. Кайя пригнічено зморщився – без переламу ребер точно не обійдеться. Але не його справа, коли цей самогубець сам лізе першим.

Обтрушуючи невидимий пил з одежі, Аято витер черевики об кофту Томи, і вже збирався йти геть, але опустив очі – холодні, бліді, ніби зовсім там нема зіниць, один гострий відблиск – і зустрівся поглядом зі своєю жертвою. Погляд без ненависті. Ну який же ідіот. Але він тільки натужено здригнув вустами в усмішці, з силою наступаючи хлопцеві на пах:

-        І тримай свої тельбухи при собі, — не без натяку кинув в обличчя хлопцеві, — інакше випотрошу.

Аято знову піднявся на свій імпровізований подіум, не обертаючись. Хто після такого буде очікувати хоч якусь реакцію? Нормальний замовкне і притихне надовго. Але Тома явно не з нормальних, і це Кайя вирішив собі записати на майбутнє.

-        Та що я маю зробити ще, Ая… пане Камісато?

Дівчина, що повисла на руці Аято, щойно той підійшов, стомлено закотила очі. Вона трохи знервовано сіпнулася, коли хлопець повернувся, глянувши назад через плече. Але не відлипла, явно не збираючись повертатися до не найприємнішого епізоду.

-        Зробити? Твоя єдина нагорода, Тома, це перемога, — він хитро замружився, скошуючи погляд і підзиваючи до себе високого юнака у розхристаному костюмі. – Здобудь її, гладіаторе, — уїдливо кинув Аято, одночасно схопивши хлопця, що підійшов ближче мить тому, за сідницю, показово, хтиво, перед очима всіх, а головне – Томи.

Він пішов, забираючи з собою компанію і тишу. Притримуючи за талію незнайомця і одночасно мило пестячи по голові сестру поруч, як наймиліший і найчуйніший з людей. Всі враз заховали телефони, вимикаючи камери, та розбіглися у своїх справах. Свято закінчилося, всім чао. Кайя провів їх поглядом. Яке шоу, який абсурд. Всі просто викреслили мить з життя, ніби вона була ні про що.

Але Тома так і сидів на підлозі, заховавши обличчя в згині ліктя. І Кайя міг заприсягтися – він сміявся.