Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Дедалі більший холод усередині. Тихе завивання вітру. Самотність – важка ноша, а для безхатнього бога це - вбивча суміш.
Хвилина, інша та, що це? Наче хтось розпалив маленьке вогнище в грудях, розганяючи негаразди та біди. Ти чуєш, як маленьке, трепетне серце б’ється в унісон із твоїм і так добре стає на душі, так легко.
— Юкіне, — шепоче тихим, ледь чутним голосом бог.
«Він поруч, він не кинув мене …», - проноситься в чорнявій голові. Погляд повільно падає на темну постать поряд. Гидкий, задоволений тип. Він думає, що вже, переміг? Ні! Батько завжди завдавав своєму синові дуже багато болю. Його не цікавило нічого, окрім власних інтересів. І навіть через стільки років, він ніяк не дасть йому спокою. Але тепер бог вже дорослий, у нього є друзі й ті за кого варто бути таким, яким він є зараз.
***
- Гей, мене хтось чує?! — розноситься дитячий, але в той самий час мужній голос безмовно розбиваючись об білі стіни.
Юкіне. Сінкі бога без храму. Бога війни та лих. Напевно, саме через це з ними завжди відбуваються дивні, іноді жахливі речі. Але хлопець не скаржиться, адже Ято - його бог, хоч би яким він був і чого б не притягував.
— Гей, — уже пошепки вимовляє юнак, опускаючи голову вниз, приховуючи при цьому очі під світлим чубчиком.
Звісно, Юкіне не скаржиться, але це вже перебір. Бог наче забув про нього. І що тепер? Він сидить тут уже кілька днів, зовсім один. Ну і чого домагається це нестерпне дівчисько? Після того випадку вона жодного разу не заходила до нього. Звичайно, сінкі якимось чином розбив стілець і міг спокійно пересуватися по кімнаті, але який сенс.
— Можливо Ято вже з Норою, — схлипує хлопець, притулившись рукою до стіни. - Ні! — струшуючи головою, він різко обертається і нервово ступає туди-сюди. — Можливо, він і не дуже добрий бог, але він не міг зрадити мене. Потрібно вибратись звідси. Але як?
Побродивши туди сюди вздовж кімнати, сінкі не придумав нічого кращого, ніж просто кричати:
- Ято!
***
- Ябоку, ти чого застиг? - всміхається чоловік, схиляючи голову на бік. — Згадав щось?
— Так, — шепоче хлопець, не звертаючись до батька.
- І що ж?
— Що тобі не можна вірити, — каже той, повертаючись.
— Хах, цікаво, — гидко посміхаючись, чоловік підходить до хлопця впритул заглядаючи прямо в блакитні очі, що горять злістю та ненавистю, намагаючись підпалити нестерпну персону. — У тебе такі прекрасні очі, — хмикає він, підводячи його голову за підборіддя і так й застигає, вдивляючись у цей нищівний погляд.
— Де мій Юкіне? — шипить бог примруживши очі. Всі ці ігри батька йому набридли, але він нічого не зробить без свого сінкі.
— Ябоку, нам було так весело разом. Навіщо тобі ця ходяча проблема?
— Батьку, я двічі повторювати не буду, — випльовуючи ці слова, наче отруту, хлопець різко відкидає руку чоловіка, не відводячи зневажливого погляду.
- Шкода, - опускає очі маг не перестаючи посміхатися. - Чіккі! — проноситься в них над головами й через хвилину в руках Фуджісакі, супроводжуючи яскравим світлом, з’явилась золота палиця, що була загострена зверху і мала маленькі бубонці. — Я не дуже хотів цього робити, але ти не залишаєш мені вибору.
Сказавши це, його охопило сяйво, телепортуючи кудись. Ято тільки й встиг, що схопиться за руку батька і переміститься разом із ним.
***
Бог не відразу зрозумів де знаходиться, адже надто яскраве світло одразу ж вдарило в очі, змушуючи мружити їх, і прикриватися рукою. Але коли зір більш менш звикли, хлопець випростався й озирнувся навколо.
Він був у великій світлій кімнаті. Вона не була обставлена речами, взагалі тут не було нічого, майже. Погляд одразу впав на розбитий стілець, а потім і на хлопця наприкінці кімнати.
— Ябоку, я не хотів, щоб ти це бачив, — хмикнув чоловік краєм ока дивлячись на сина.
А бог тим часом не відривав погляду від постаті, ніби не вірячи, що це справді він. Усвідомлення прийшло спочатку до Юкіне, і він, з усієї сили, махнув до бога, голосно вигукуючи його ім’я. А Ято, забувши про проблему, що нависла над ними, лише впіймав в обійми свою священну зброю. Шкода, що легкий, не приємний голос зруйнував усю ідилію:
— Як зворушливо, — посміхнувся він, скидаючи уявні сльози з лиця.
— Батьку, скажи чесно, чого ти добиваєшся? — неохоче розриваючи обійми, бог повністю розвернувся до мага.
— Ну, спочатку я хотів зробити Юкіне своєю зброєю. Але тепер бачу, що все це марно, простіше його вбити, — знизавши плечима, він зірвався з місця, високо заносячи Чіккі над головою.
- Секкі! - вимовляє недобог, і всього за мить у його руки лягають два клинки.
«Ято, ти осквернений», — тільки зараз помічає хлопчик, шипучу і зростальну, скверну на нозі у бога.
— Зараз не до цього, — каже хлопець, блокуючи удар батька. — Нам би якось впоратись.
— Ох, Ябоку, нічого тебе життя не вчить, — сміється Кото, завдаючи чергового удару з боку. — Зрозумій, творіння не може перевершити свого творця.
— Можливо, — погоджується бог. Батько ніколи не грав чесно, тому й тепер махлює і Ято пропускає кілька ударів у живіт, ногу і руку, відволікаючись на черговий напад. — Але я не намагаюся.
«Ято!»
— Та знаю, — усміхається він, відштовхуючи батька на кілька кроків і різко, відстрибуючи назад, телепортується.
У них є кілька хвилин, перед тим, як Фуджісакі наздожене, але краще битися на вулиці, ніж під замком.
«І що нам робити? Ми не переможемо його!»
— А нам і не треба, — шепоче хлопець, несучись стрімголов по дахах.
«Що ти пропонуєш?»
— Побачиш, — усміхається бог і зненацька зупиняється біля того самого узбережжя.
— Ябоку, неввічливо тікати від батька, — насуплюється маг, наступаючи на сина.
Але зараз час хлопцю завдавати удару, і він, довго не роздумуючи, нападає. Зброя схрещується у смертельному поєдинку і лише іскри летять у різні боки, сповіщаючи всіх, що потикатися сюди не варто. Важко дихаючи, Ято хапає чоловіка за руку і щосили жбурляє на лід, де кілька годин тому валявся він сам.
Той видає характерний звук під важким тілом і увінчується великими тріщинами навколо.
«І що далі?», — спантеличено питає Юкіне.
- А ось що! — вигукнувши це, бог підстрибує і з усієї сили забиває мечі в кригу.
І без того пошкоджена кірка на морі, супроводжуючись гучним тріском, різко провалюється під Кото, що все ще валяється на ньому. Ято тільки й встигає, що відстрибнути назад, спостерігаючи, як море тихо поглинає порушника спокою у свої обійми.
— Юкіне, — кличе хлопчика бог.
— Що тепер буде з тобою? — стурбовано перепитує сінкі, стежачи за тихими хвилями.
— Він виживе, це ж мій батько, — з якоюсь гіркотою в голосі, відповідає хлопець і засунувши руки в кишені, зітхає. — Ходімо, нам ще до Кофуку тупотіти.