Частина 5

Скільки часу вони вже разом? День? Тиждень? Роки? Здається, ніхто вже й не стежить. Адже вони не представляють себе один без одного. Але є одне, але… Точніше два…

- Юкіне! - Закричав бог, вивалюючись з ліжка. - Я проспав! — хлопець скочив на ноги, закинувши ковдру до вікна. На годиннику вже 10 годині ранку, а він тільки прокинувся. Поспішно натягуючи на себе штани та футболку, Ято вискакує з кімнати та мчить на перший поверх.

- Юкіне! — долинає десь зверху і чується тупіт ніг.

— Ох, — зітхає юнак, сидячи за столом. Він якраз спокійно пив чай з лимоном, але умиротворенню прийшов кінець.

- Юкіне! — знову лунає крик, але вже зовсім близько. І за мить, на всіх швидкостях, у кімнату влітає бог. - Я проспав! — тараторить він і, вихоплюючи з рук сінкі кухоль, випиває вміст одним махом. — Чому ти мене не розбудив?

— Так я… — починає виправдовуватися Юкіне, але недобог, вже й не слухаючи, мчить до дверей. - Ти куди?

— Подарунок, — ледве чутно долинає з вулиці.

— Ясно, — зітхає хлопчик і прямує до кухні за додатковою порцією чаю.

***

— І що то за храм? — спитав Юкіне у божки, нервово ходячи по кімнаті. — Вперше чую про Храм Місяця і взагалі про якийсь з’їзд.

— Ну… — замислилася Кофуку, крутячи в руках ручку, — було колись у нас щось подібне, але його ніхто не відвідував. Тепер він ніби занедбаний.

— Занедбаний? — повторив шинки. — Де саме він знаходиться?

***

Роw Юкіне

— І чого він прагне? — я тихо йшов до місця, що вказала Кофуку, принагідно спілкуючись із розумною людиною, тобто з собою. Хоч на вулиці зима, погода була безнапасна. Хоч це тішить. — Далася йому ця слава, йому що мене мало? А ти ще й хвилюйся за нього, на розвідку йди поки він вештається де завгодно.

Так, обурюючись і трохи проклинаючи свого недобога, я опинився перед брамою Храму Місяця. Якщо її можна так назвати. Ні, він не був маленьким і розваленим, він був здоровенний, з великим входом, білими колонами, кам’янистими доріжками та зеленими кущами. Взагалі, він нагадував якийсь будинок із фільму жахів, але ніяк не храм. Було помітно, що його вже давно ніхто не відвідував. На колонах і куточках приміщення красувалися великі, у деяких місцях дуже глибокі, тріщини. Доріжки поросли травою, кущі втратили свою форму і розрослися майже по всьому периметру, а розлогі дерева зовсім висохли й тепер гілки хижо стирчали на всі боки.

- Яке щастя, що зараз день.

Входити, звичайно, було до дрижаків страшно. Таке відчуття, що з дерева на тебе вистрибне якийсь звір. Але все-таки, подолавши всі сумніви, я пішов до воріт храму.

- Трясця, і навіщо я сюди йду? — спитав я сам себе, ступаючи по скрипучих дошках. Усередині щось попереджало, а я вперто ступав усередину храму.

- Ой, - почулося ззаду і я спробував обернутися у бік звуку, але нічого не встиг ні зробити, ні побачити. Мене силоміць штовхнули ногою в спину, від чого я з гуркотом повалився в середину храму.

— Вибач, — пролунав той самий не приємний голос, після чого двері зачинилися.

- Гей! — крикнув я і, швидко підвівшись, підбіг до виходу. - Чорт! - двері були щільно зачинені, а це означає - я в пастці.

Кінець Pow Юкіне

***

- Юкіне! Я вдома! — закричав бог із порога, показуючи лише одну голову. — Дивись, що я купив!

— Та немає його, чого верещиш, — буркнув Дайкоку, який якраз перебував на першому поверсі.

- Ні? — цього разу у дверях з’явився цілий Ято, що тримав у руках великий пакунок у різноколірному папері. - А де він?

- Кофуку сказала пішов перевірити храм. — кинув шинки й, помішуючи салат, підійшов ближче. - Що це в тебе?

— Як що, подарунок, — усміхнувся хлопець, гордо показуючи пакунок. — На свято ж треба щось дарувати.

- І що там?

— Тебе це не стосується, — показавши язик, недобог втік у свою кімнату.

***

Темрява. Темрява довкола. І що ж ти робитимеш, маленька мошко?

Юкіне сидів на запиленій підлозі, обхопивши коліна руками й спершись на стіну. Темрява — все, що він бачив навколо.

— Лише маленька мошка, — пробурмотів хлопчик. Він був тут уже досить давно, як він думав. Йти кудись не було сенсу, адже навколо одна лише непроглядна темрява. А могильна тиша згущувала фарби, змушуючи юний мозок генерувати страшні картини.

- Ято, - тихий схлип рознісся по всьому приміщенню. Єдиного, кого зараз хотів бачити сінкі, був його бог. Він сподівався, що той прийде з хвилини на хвилину і забере його з цього страшного місця. Або хоча б обійме, притисне до своїх теплих грудей і тут уже не буде так страшно. Але є одне але…

— Юкіне, — почулося десь із темряви. Сінкі здригнувся, підняв свій погляд на чорну кімнату. Спочатку він подумав, що його молитви почули і Ято прийшов за ним. Яке гірке було усвідомлення того, що відбувається.

— Треба заспокоїтися, — тремтячим голосом промовив юнак.

Він почав повільно підійматися, але ноги зовсім не слухалися, він хитався з боку в бік і мало не впав назад. Та все ж, пересиливши себе, став на ноги, спираючись на стінку. Потерши перенісся і розплющивши очі, Юкіне знову глянув у темряву. І яке було його щастя, коли на обрії з’явився вогник. Він був ніби рятувальним колом для сінкі, так що навіть довго не роздумуючи, він пішов до нього.

***

— Ну і де він пропадає? — спитав сам у себе недобог. Він сидів у своїй кімнаті, відкинувшись на спинку крісла і роздивляючись стелю. Час уже був пізніший, а сінкі у будинку так і не з’явився.

- Ято, - почулося з боку дверей.

— Так, Кофуку, — ліниво кивнув бог, повертаючись на звук.

— Тримай, — посміхнулася вона і простягла хлопцю білий конверт, — надіслали з Храму Місяця.

- О? — Ято швидко підвівся і, вихопивши конверт, відразу розірвав його:

«Шановний бог Ято,

Поспішаємо вам повідомити, що ваші сінкі зараз перебувають у нас. Оскільки на вулиці вже ніч, ми вирішили виділити вашій зброї кімнату. Через те, що йому у нас дуже сподобалося і він не бажає залишати храм, Ваш сінкі вже чекатиме вас на святі.

З повагою глава Храму Місяця.”

- Що?! Ось дрібне гаденя! Пригрів змію на шиї!

— Та гаразд тобі, Яточко, — посміхнулася Кофуку, — це дуже мило з їхнього боку, тим паче вже ніч. Нехай він там переночує.

— Нехай ночує, зрадник! — забурчав недобог, схрещуючи руки на грудях.

— На добраніч.

— Спокійної… Юкіне…