Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
— Скільки тебе можна чекати? — заволав хлопець у чорному спортивному костюмі. Він стомлено опустив голову і зупинився, чекаючи сінкі.
— Скільки треба, — огризнувся юнак. — На відміну від тебе, я працював!
— Я теж працював, — передражнив голос хлопця бог і став у позу «бос». — Що б ти знав, керувати процесом не так вже й просто.
— Дивись, не надірвись! — крикнув хлопець і склав руки на грудях.
— Дякую, — прошипів Ято і схопив хлопця за плече.
Тієї ж секунди їх двох огорнуло біле, з відблиском синього, світло і вони зникли в ньому, не залишивши по собі й сліду.
***
- Кофуку! — крикнув Дайкоку, підносячи до столу миску з тяханом. На ньому був його фірмовий фартух, який незрозуміло навіщо одягався, адже завжди був чистим.
Раптом перед обличчям шинки заіскрилось повітря і з нього випали, так, саме випали, Ято і Юкіне, прямо на Дайкоку, що стояв зі стравою.
По всьому храму рознісся шум, гуркіт, звук розбитого посуду, різні лайки, крики, і були вони точно не від сінкі.
Тепер ясно навіщо потрібний був фартух.
- Що тут відбувається? - запитала Кофуку, що прийшла на шум.
- Вбивають! — кричав Ято, намагаючись вивільнитися зі сталевої хватки чоловіка. — Кофуку, врятуй свого коханого!
Нищебожка все ще дивилась на бога, що брикався, і її знаряддя, але потім різко повернулась до хлопчика, що спокійно сидів поруч.
— Юкіне, може ти поясниш, що відбувається?
- Я? — спитав той з незворушним обличчям.
- Та він мене штовхнув! — репетував Ято впираючись однією рукою в груди сінкі, а другою — у щелепу.
- Не правда! — схопився юнак — ти… ти… ти сам винен!
Золоте правило: не знаєш що відповісти – не відповідай, звинувачуй!
— Та трясця, вистачить уже! — бог таки вирвався зі сталевого капкана і, надувши щоки, вийшов надвір.
Був уже вечір, а оскільки цілий день падав сніг, то вся земля була вкрита маленькими холодними сніжинками.
«Чорт, холодно.» — подумав Ято, але повертатися не хотілось. Подумаєш, упав на Дайкоку, перекинув їжу, яку він робив дві години. І взагалі, у цьому хлопець винен, а відгрібає він.
«Коли ж цей перехідний вік закінчиться?» — спитав сам у себе недобог і, притулившись до колони, глянув на небо. З-за хмар не було видно жодної зірки, але зате був помітний великий, світлий місяць, що ось-ось повинен був сховатися за хмарами.
Надворі було досить холодно і Бог відчував, як заливаються рум’янцем щоки, але втомлений за день він і не встиг помітити, як поринув у глибокий сон.
***
Рov Юкіне
«Так, щось його довго немає. », - я сидів на підвіконні й дивився у вікно. — «Напевно я переборщив, Дайкоку страшний у гніві, але він сам напросився… І все-таки де його носить, на вулиці напевно холодно».
З цими думками я встав і, накинувши на себе теплий батник, попрямував до виходу. На першому поверсі заснула Кофуку, тримаючи в руках миску з онігірі, а Дайкоку відразу ж після бійки пішов у свою кімнату.
Минувши диван, я вийшов на поріг храму. Зимова ніч прекрасна, але холод, що пробирає до кісток, не дає насолодитися всіма її принадами. Зійшовши сходами вниз, я оглядався на всі боки, сподіваючись щось знайти, і я знайшов…
На розі храму тихо, мирно напівлежачи, сидів бог. Руки були складені на животі, одна нога зігнута в коліні, а друга пряма. Голова була нахилена до плеча, а чорне волосся спадало на очі.
- Ято? - прошепотів я і тихим, але швидким, кроком підійшов до недобога. - Ти що спиш? — здивувався я, коли почув сопіння з боку хлопця. — А ти знаєш, що спати взимку на подвір’ї не дуже здорово?
Запитавши, я легенько штовхнув Ято в бік і почав чекати на його пробудження. Але він лише щось промимрив і залишився лежати в тій самій позі.
Присівши навпочіпки, я відсунув пасмо волосся з обличчя Ято і застиг. Його обличчя було біле, як сам сніг, а губи прийняли дуже не добрий синюватий відтінок.
- Ято! — крикнув я, приклавши долоню до щоки хлопця, але тут же відсмикнув її. Який він холодний …
«Потрібно терміново віднести його до будинку» — подумав я й узявся до виконання.
Закинувши крижану руку бога за шию, я спробував його підняти. Вийшло звичайно не з першого разу, але коли ми обидва стояли, ну як обидва, я стояв, а Ято - висів, я втягнув недобога в приміщення.
Кінець Pov Юкіне
У вітальні храму на дивані мирно спала нищебожка. Вона заснула вже досить давно за переглядом фільму та поїданням онігірі. ТБ все ще працював, коли відчинилися двері, заповнюючи всю кімнату зимовим холодом, і в неї ввалились сінкі та його Бог.
Юкіне ледве діставшись дивану скинув на нього Ято, навіть не дивлячись на Кофуку.
- Ой! — тільки й встигла скрикнути божка перед тим, як на неї впала важка, холодна туша.
— Пробач, я тебе не помітив, — сказав хлопчик, допомагаючи Кофуку вибратися з-під «завалу».
— А що це з Яточкою? — спитала дівчина, торкаючись долонькою до чола постраждалого.
- Та цей ідіот заснув на морозі! — скрикнув Юкіні, звівши руки вгору.
Сінкі швидко піднявся на другий поверх і вже за хвилину тяг за собою ковдри. Богиня лих допомогла хлопчику обмотати недобога усім цим краще і поклала грілку під ноги.
- Що далі? — спитала Кофуку, милуючись своєю справою.
— Без поняття, — хлопець подивився на другий поверх, від якого долинали звуки кроків.
- Що тут відбувається? — похмуро запитав Дайкоку, роздивляючись усю цю картину. А була вона така:
На дивані лежав великий, превеликий кокон з різних ковдр, з-під яких виднілися тільки ноги з грілкою та шматок чорного волосся. Над ним у героїчній позі, руки на стегнах, з розпатланим волоссям стояла нищебожка, а біля неї в зимовій толстовці, чухаючи потилицю, знаходився Юкіне.
— Ее, ну… — почав Юкіне.
— Яточка заснув на дворі.
— Так, він весь холодний, а ще в нього сині губи…
— І ми намагаємося його вилікувати, — закінчила Кофуку.
— Ясно, — зітхнув сінкі й попрямував до «гусениці».
Він підняв кокон із дивана і почав його розмотувати. Ято все ще був білий, хоча губи вже були нормального кольору, та й то добре. Його акуратно посадили назад та почали оглядати. Бог при цьому лише розплющив очі й сонно спостерігав за Дайкоку. Спочатку він оглянув шкіру, яка зараз була бліда, з якимось мармуровим малюнком, потім послухав подих.
— Ято, як це в тебе вийшло? — спитав сінкі, перевіряючи потерпілого.
— Іди ти… — ледь вимовив недобог.
Тоді Дайкоку повернувся до горе-рятівників.
— Несіть гарячу воду, у цього ідіота переохолодження середньої тяжкості, — скомандував чоловік і, розвернувшись, попрямував до однієї з тумб на кухні.
- А чому середньої? — спитала Кофуку, доки хлопець втік виконувати доручення.
— Ну, по-перше, поглянь на його шкіру, по-друге — значно участилось дихання, — кричав із кухні чоловік, — а по-третє, утруднена мова, пригнічення свідомості та різка сонливість, — він увійшов до вітальні, тримаючи в руці якусь пляшку, а тим часом Юкіне притягнув таз із водою.
Запхавши ноги бога війни в рятівні води, його вкрили теплим пледом і всунули пляшку зі «зіллям».
- Що там? — спитав юний сінкі, недовірливо дивлячись на Дайкоку.
— Ліки, — посміхнувся той, коли на щоках Ято почав з’являтися легкий рум’янець після розпиття «чар-зілля». — Гаразд, хай поспить сьогодні тут, а нам із Кофуку теж уже час — ніч надворі. Ти не засиджуйся тут довго, нічого з твоїм ідіотом не станеться.
— Ага, — прошепотів шинки, всідаючись зручніше біля Ято.