Частина 10

Холодний місяць, холодна земля

Холодні руки й такі оченя.

Ніхто не зігріє, ніхто не врятує.

Тепер ти один, заметіль лиш бушує.

***

Ято мовчки крокував засніженими вулицями міста. День був не таким уже й холодним, але не віяв теплом. Опустивши голову вниз і не розбираючи дороги, бог пройшов досить багато. Людей довкола майже не було, адже він зайшов на узбережжя. Зрідка тільки проїжджали машини, розмазуючи сірий сніг дорогою.

Тихо зітхнувши хлопець підняв свої блакитні, і при цьому порожні, очі на воду. Товстий покрив льоду застелив сині хвилі, що вічно вирували, не даючи їм вирватися і пограти на нехай і холодному, але сонці. І щось таке зараз відбувалося з Ятою. Немов усередині все замерзло і не дає вирватися назовні ні емоціям, ні страху.

Деякі краплі алкоголю досі грали у крові бога, тому на щоках виднівся легкий рум’янець. Але в думках і на вигляд Ятогамі був цілком тверезий. Він ніяк не міг заспокоїтися через Юкіне. Скільки всього вони пережили разом, він навіть став священною зброєю заради бога війни. Але, побажав піти… Шкода, що сам Ято цього не пам’ятає, а може це й на краще. Іноді йому здається ніби він все ще відчуває його, але можливо це лише навіювання самого хлопця.

Якби тільки тут була Хійорі, вона порадила б що робити або хоча б підбадьорила. Але її немає. І вона вже, мабуть і забула про нього. Здається, самотність починала пожирати бога зсередини, поглинаючи щасливі спогади і залишаючи тільки гіркоту буття. А минуло лише три дні.

Ось він знову відчуває його хвилювання і зупиняється неподалік льоду. Ні, мабуть, це його. Не зрозуміло. Хлопець притискає руку до серця та різко стискає тканину куртки. А можливо…

— Смачно пахне… Смачно пахне… Смачно… Пахне… — почулося з усіх боків, від чого Ято невільно здригнувся й озирнувся.

Звідусіль на нього наступали привиди хижо розглядаючи свою майбутню жертву. Бог був загнаний у кут, оскільки знаходився біля невеликого металевого паркану, що відокремлював причал від моря, а прямо перед ним тремтіли від очікування обіду більші й маленькі привиди. Пробурмотівши щось не зрозуміле собі під ніс, хлопець позадкував назад, але тут же був зупинений перешкодою.

- Трясця! Я не можу дати відсіч без Юкіне, — міркував бог, нервово оглядаючись на всі боки. Їх було дуже багато, навіть якщо Ятогамі прорветься, вони не залишать його просто так. Можливо вони здаються просто безголовими духами, що нишпорять у пошуках їжі, але вони були дуже розумні та терплячі. І їм не було б важко вимотати жертву і тоді без перешкод поласувати нею. До того ж бог війни й без того відчував легку втому, оскільки не заплющував очей усі ці дні. І не тому, що не хотів, а від того, що не міг. Сотні думок не давали заснути спочатку, а емоції, що гризли серце, спонукали все більші й більші жахіття ночами. Тож, на гідну бійку Ято навіть і не розраховував.

— Смачно пахне… — шепотіли духи, не наважуючись першими лізти на рожен.

Але ось, терпець лускає й один, схожий на велику, чорну грудку з очима, все ж таки кидається на недобога, широко відкривши пащу. Але хлопець, все ж таки бог, нехай і без сінкі, і з легкістю ухиляється від монстра. Смуток у тому, що інші не збираються чекати навіть того, що Ято опуститься на землю і знову нападають на бога, що уклоняється. А потім знову і знову, не даючи навіть перепочити.

І ось, Ятогамі все ж таки пропускає одного з чудовиськ. Велика, криваво-червона змія хапає хлопця за ногу, миттєво прикрашаючи її скверною, і відкидає прямо на лід, що покриває море. З великою швидкістю він приземляється прямо на спину, не зумівши згрупуватись. Невеликі тріщини розходяться на місці удару, а сам Ято ще трохи проїжджає, перш ніж зупиниться. Куртка ззаду була безнадійно подерта, як і спина, а осквернена нога видавала неприємний біль і шипіння.

- Твою ж маму,  — шипить бог, перевертаючись на бік і намагаючись встати спираючись на лікоть. — Треба придумати, що робити.

Але мозок категорично відмовляється працювати. Зараз всі почуття кинулися на щемлячу, роздерту спину і ногу. А духи аж ніяк не хотіли відступати. Ще б! Саме зараз, коли жертва в цілковитій розгубленості… І цим не зволікаючи скористався один, здається найбільший дух. Підлетівши миттєво, він опинився прямо над богом. І почав повільно, наче з глузуванням, наближатися до нього. А той тільки намагався відповзти якомога далі, не бажаючи гинути такою безглуздою смертю.

— От і все… — прошепотів Ято, коли демон був за сантиметр від нього, і сильніше заплющивши очі, видихнула маленька пара.

Напевно, в той момент він не думав ні про що. Ні про що, крім Юкіне. За всі тисячоліття в нього не було настільки відданого сінкі. А він його загубив. Хех, і як безглуздо…

- Вже здався? — почулося знущання десь попереду. Ятогамі нехотячи розплющив очі й побачив батька, що стояв перед ним, зі своєю зброєю в руках. - Підійматися, - сказав він простягнувши руку назустріч.

- А чи потрібно це мені? — прошепотів Ято, відводячи погляд убік. Але все ж таки коливання пройшли не довго і він з впевненістю прийняв допомогу батька. — Ви стежили за мною? Чи це ти послав тих примар? — кинув хлопець обтрушуючи сніг та бруд.

— Хах, твоя недовіра смішна, — усміхнувся чоловік.

- Чого тобі треба? — досить грубо поцікавився бог, повертаючись до Фуджісакі.

— Ну, — протягнув той обминаючи хлопця, — ти ж мій син. Не можу я залишити тебе в такий час. Знаю тобі важко, але ж у тебе є ми. Я і Мідзуті.

- Ято… Навіть якщо весь світ залишить тебе одного, ми з батьком ніколи не залишимо, — усміхнулась Нора, обіймаючи недобога за талію. — Ми завжди будемо поруч із тобою, — прошепотіла вона якимось надто солодким голосом і поклала голову хлопцеві на груди.

» - Можливо й так. Хііро ніколи не оскверняла мене і була весь цей час неподалік. Хто знає, можливо, це єдиний правильний вибір.» — зітхнув Ято, опускаючи очі. Він прийняв її обійми. Адже в них так тепло і вже не відчувається самотності.

Всі кого він колись знав, зраджували його. Навіть Хійорі поїхала в такий болісний час. А вона ж застерігала, не вляпатись у незрозумілі історії, але Ято був би не Ято. Хоча зараз, це не його провина і навіть не Юкіне.

- Ябоку. Але Мідзутіі вже не твоя сінкі. Ти забрав її ім’я.

- Забрав, - прошепотів хлопець, розриваючи обійми.

— Батьку, дозволь йому знову назвати мене! — посміхнулася дівчина, тулячись до бога.

- Звичайно. Якщо тільки він сам не проти, — сказав чоловік, відвертаючи голову убік.

- Не проти, - відповів бог. Але в голосі ясно читались сумніви.

Щось кликало та кричало, цього робити не треба. І коли Ято відійшов на кілька кроків, і коли підняв руку перед собою, склавши два пальці, що вказували на Нору. Щось, а точніше, хтось не давав далі поворухнути кінцівкою. Голова розколювалась від сумніву, а у грудях чітко відчувалось друге серцебиття. Прискорене, немов готове ось-ось вирватись назовні. Очі накрила завіса і світ навкруги перестав бути чітким і барвистим. Тільки постать молодої дівчини залишалася такою самою, як і раніше. Її чорне волосся трохи погойдувалося на вітрі, обличчя осяяла божевільна посмішка, а очі кровожерливо дивилися на такого бажаного майбутнього господаря.

— Ну, Ято, — ще більше посміхнулася вона, простягаючи руку вперед.

Але він не здатний був навіть поворухнутися. Тіло ніби паралізувало і не зрозуміло звідки взявся страх і розпач, накинувшись на й без того болісну голову.

«Ято!» — немов грім серед ясного неба пролунав по всьому тілу такий знайомий голос.

— Юкіне… — прошепотів Бог, повільно опускаючи руку вниз.

Він відчував. Відчував його у собі. Відчував його присутність, хвилювання, емоції, старі. Юкіне не покинув його. Він…

Погляд різко зупинився на батьку, що стояв неподалік. Зіниці звузилися і перед очима почали пролітати спогади, наче якийсь фільм. Він пригадав, пригадав усе те, що йому так обережно вибили з голови. А коли все припинилося і погляд знову міг чітко бачити все довкола, несподівана лють нахлинула з величезною силою.