Частина 6

Всюди була темрява. Гаряча, страшна, непроглядна темрява. Куди тільки Бог не біг, вона все одно намагалася затягнути його. Хапала за ноги, руки, огортала шию, плечі й весь час поглинала. Сотні разів він виривався, але тікати не було куди.

Ято прокидався через кожні п’ять хвилин, важко дихаючи й стираючи піт з обличчя, а коли заспокоювався і лягав назад, думаючи, що зараз все пройде, нічого не мінялось. Все та ж непроглядна темрява, ті самі чорні мотузки, той самий сон. І так тривало до сьомої ранку, а коли сил уже не залишилося навіть на боротьбу з кошмаром, хлопець дав йому можливість поглинути його повністю, провалюючись у нестяму.

- Доброго ранку, Юкіне, - привітався бог, потягаючись на футоні, - точно, тебе немає … - згадав він, зітхнувши.

Недобог поволі піднявся, поправив трохи пом’яту футболку, пригладив розпатлане волосся і, перевалюючись з однієї ноги на іншу, пошкандибав у ванну.

— Добрий… — радісно почала Кофуку, побачивши на сходах бога лиха, — … ранок — але закінчила вона вже стурбовано. На хлопці обличчя не було: опущені плечі, великі мішки під очима, ледь помітне тремтіння в руках і порожній, втомлений погляд.

- Ято, ти взагалі спав? — з нотками хвилювання спитала божка, підводячись зі стільця.

Але той нічого не відповів, кинув на неї похмурий погляд, а потім відвівши його вбік, пішов на кухню.

— Яточко, а як же свято?

- Яке свято? - байдуже кинув хлопець, займаючись своїми справами.

- Як який? Храм Місяця, — розгублено відповіла Кофуку.

- Трясця! — голосно грюкнувши себе по лобі, Ято швидко вибіг на другий поверх.

«І як я міг забути!» — лаяв себе бог, збираючись. На всі боки літали речі, а сам хлопець бігав з одного куточка в інший, творячи суцільний безлад. Після безсонної ночі він дуже погано розумів. І навіть перебуваючи в такому божевільному ритмі, страшенно хотів спати.

— Ну, де я залишив своє кімоно? — гаркнув сам на себе Ято і повалився на найближче крісло, — був би тут Юкіне, — видихнув він, потерши перенісся і заплющивши очі.

Сплеск.

- Тобі допомогти? — почулося запитання з-за дверей.

— Так, — простогнав недобог, відкидаючи голову назад.

Через якусь частку хвилини двері рипнули, почулися тихі кроки й на коліна богу поклали шовкову тканину.

— Дякую, Кофуку, — посміхнувся Ято, підводячи погляд, — Нора? — здивований він потер очі, ніби намагаючись позбутися поганого видіння. Але на величезне здивування, коли він розплющив очі, сінкі вже не було, а на колінах була все та ж біла тканина. - Сон? Я заснув, — з легкістю видихнув бог, підводячись із крісла.

***

- Як він? — спитав грубий і водночас лагідний голос.

— На межі, — хихикнув хтось збоку.

— Ти добре постаралася. Тепер залишилося лише трохи.

***

- Яточко, який ти гарний! — раділа Кофуку, бігаючи навколо бога, допомагаючи йому одягтися. — А з тобою точно все добре? — спитала вона, торкаючись холодною долонькою до чола хлопця.

— Все чудово, — прошепотів бог, легенько відсуваючи руку дівчини.

— Ну гаразд, — замислилась божка, кинувши на нього недовірливий погляд. - Тоді ти будеш найкращим.

— Ага, — байдуже видихнув він і підійшов до дзеркала.

Біле, шовкове кімоно, що дуже чітко підкреслювало  спортивну фігуру хлопця. Чорне, як смола волосся, яке гармонійно виглядало з обраним одягом. Тільки сонний погляд і ледь помітні синці під очима, видавали весь стан бога.

— Білий, — прошепотів Ято, поправляючи комір кімоно.

- Що? — перепитала  богиня бідності, пригладжуючи складку на одязі.

- Білий, означає добро?

***

Світло навколо було сліпуче яскравим. Він заполонив все довкола, поглинав те, що було всередині, не залишаючи шансу покинути його межі. Але, здається, йому не було кінця.

Юкіне прикрив рукою обличчя, сяйво сліпило, та так, що очі починали сльозитись. І тільки коли світло трохи зменшилося, сінкі зміг знову нормально бачити. Але дивитися не було на що.

Хлопчик перебував у порожній кімнаті, без будь-яких речей чи людей. Лише суцільні білі стіни.

- Ей, є тут хтось? — гукнув сінкі, оглядаючись. - Дурне питання, - видихнув він.

Постоявши так деякий час, Юкіне вирішив знову озирнутися. Ну, багато бачити не довелося. Він пройшовся по периметру кімнати, як виявилось, вона не була великою.

— Можливо, десь тут є кнопка, — бурмотів він, напевно вже всоте обмацуючи кожен сантиметр стіни. Але, як і очікуючи, нічого такого тут не спостерігалося. Зітхнувши, хлопець стомлено сів на землю і, відкинувшись на стіну, прикрив очі.

***

- Бувай Яточко! — кричала Кофуку, махаючи недобогу рукою. — Будь милим богом!

— Постараюсь, — крикнув хлопець, і лише рипнувши хвірткою, зник за парканом.

Надворі було вже п’ять вечора. У місті якраз ходило дуже багато людей, бо зараз вони повертались із роботи. Слава Всевишньому, що ніхто не бачить Ято. І коли під ноги випадковим перехожим ні з того ні з цього падали каміння, недогризки та інше сміття, вони думали, що це випадковість. Так, не кваплячись і копаючи ногою все, що трапилося на дорозі, хлопець добрався до Храму Місяця.

Як не дивно, будівля була та сама, що й раніше, але тепер нова, без тріщин і чогось подібного.

— Великий, — ахнув бог, роздивляючись мармурові колони.

— Здрастуйте шановний Ято-сан. — почулося з боку входу і, повернувши голову на голос, хлопець побачив високого чоловіка, явно бога цього храму та одну сінкі.

— Дуже раді бачити вас на нашому святі, — одразу ж озвалася дівчина, мило посміхнувшись і простягнувши руку на зустріч.

— І я, радий, — кивнув Ято і потиснув долоню. Але не встиг він і торкнуться, як одразу ж відсмикнув її, як ошпарену. І приголомшено глянув на дівчину, розглядаючи її з ніг до голови. — Вибачте, щось здалося, — схаменувся бог і, вклонившись, поспіхом увійшов до храму.

- Що це зараз було? — міркував він про себе. — Немов струм по руці… А що я несу! Виставив себе ідіотом», — протерши очі рукою, Ято спробував відігнати всі непотрібні думки.

«— Треба було спитати за Юкіне», — зло зітхнув недобог і, озирнувшись, сів на найближче крісло. - І де мені тепер його шукати?

***

— Потрібно бути обережним, він все ж таки розумний хлопчик, — усміхнувся чоловік, пестячи чорняву дівчину за плече.

— Вибачте. Це була остання помилка.

— Я повірю тобі, востаннє…