Частина 4

Зима — найзагадковіша пора року. Сніжинки, що танцюють, вкривають собою землю і дерева. Люди в теплому одязі та з посмішкою на обличчі, гучні свята із забавами та смачною їжею. Але що ховається за цією маскою веселощів?

— Ти вставатимеш чи ні? — спитав Юкіне, забираючи ковдру з бога.

- Ей! — обурюється той, намагаючись сховатись назад, — я ж хворий.

- Минуло два тижні, - відповів хлопчик, скидаючи руки вгору, - ти - здоровий!

- Ну і що? — обурився Ято і почав зариватися під ковдру глибше. — Мені подобалося, як ти за мною доглядав.

— Ем… я… — тільки й промимрив Юкіне, червоніючи. — Все, якщо ти не встанеш, покличу Дайкоку! — пригрозив він, швидко тікаючи із кімнати.

***

Тяжко скриплячи дерев’яними сходами, сонно позіхаючи й похитуючись, закутавшись у ковдру по саму голову, на перший поверх спустився бог війни.

Він пройшов повз Дайкока, що сидів за столом, той щось уважно читав та намагався не звертати увагу на Кофуку, яка лежала поруч й раз у раз намагалася завадити сінкі, і попрямував до Юкіне, що стояв біля холодильника. Весь цей час юнак пильно дивився за рухами бога, склавши руки на грудях, але коли він наблизився до нього, начебто випадково став на кінець ковдри. Від цього недобог різко сіпнувся назад і, не втримавши рівноваги, шльопнувся на землю біля ніг хлопця.

- Юкіне! — крикнув Ято, брикаючись, мов муха в павутинні. - Не можна так! Я хворий!

— Хіба що на голову, — обурився сінкі, закотивши очі, і попрямував до столу.

— Май повагу до свого господаря! — долинали звуки з-за холодильника, за який недобог закотився, намагаючись вибратись.

— Ти…

Не встиг він домовитися, як у храм відчинилися двері й до них влетіла радісна Ікі.

- Всім привіт!

- Хійорін! — заверещала богиня злиднів і налетіла на бідну дівчину, як бджола на мед, забувши, на його радість, про свого сінкі.

— А я до вас із листом, — усміхнулася вона і дістала з сумки конверт.

- Лист? - Зацікавився Юкіне.

— Так, зустріла листоношу на вулиці, просив передати, — І дівчина простягла сінкі білий, мов сніг, конверт.

— Так, для… — примовив хлопчик, крутячи листа в руках. — Для Ято…

- Для мене? — почулось з боку кокона, й одразу визирнула радісна, чорнява голова.

Ковдра була відкинута убік, а конверт перехоплений хлопцем. Незабаром на всі боки почали розлітатися клаптики паперу і бог зачитав листа в слух:

«Багато шановний бог Ято…» — це я, — посміхнувся хлопець, і показавши пальцем на себе, продовжив читати, - «У зв’язку з вашою діяльністю ми запрошуємо вас на щорічний з’їзд богів, які набирають популярності.
Ми були б дуже раді, якби ви вважали за потрібне відвідати наш захід. Ми розуміємо, що у вас зараз багато роботи, але все ж таки чекаємо і сподіваємося на позитивну відповідь.
З повагою глава храму Місяця.”

— Вау, Яточко, — першою подала голос Кофуку, — так мило, що тебе запросили.

— Ти ж не підеш? — спитав Юкіне, дивлячись на приголомшений вигляд свого Бога.

— Звичайно, піду! — заверещав Ято з такою задоволеною либою, що навколо пташки заспівали. — Скоро весь світ знатиме про мене! Тоді я побудую найбільший храм у Японії, до мене приходитимуть молитися люди з усіх округів. Шинки, золото, шанувальники. Я буду найвідомішим і найшанованішим богом!!!

— Мрій, — закотив очі шинки. Він дивився на хлопця з байдужістю, але насправді хотів підбігти й обійняти його міцно, адже Ято такий прекрасний, коли щасливий. Але натомість він лише невдоволено пихтів, а врешті й зовсім втік геть із кімнати.

-Та що зі мною таке? — думав хлопчик перед тим, як повністю зникнути з поля зору компанії.

***

Pov Хійорі

- Ято, можна тебе на хвилинку, - він нарешті заспокоївся, можна нормально поговорити.

— Так, тобі що завгодно, — недобог мило мені посміхнувся і ми почали розмовляти між першим і другим поверхом. Справа була вкрай важлива, я й так відкладала її на потім.

— Я їду на місяць до тітки. Житиму в неї.

- Що? Навіщо тобі тітка? У тебе є я! — перебив мене Ято, широко посміхнувшись.

— Вона хвора, дуже, — продовжила я, — мені треба її відвідати. І я дуже хотіла б, щоб ви, хлопці, себе поберегли. А особливо це стосується Юкіне. Він якийсь надто дивний останнім часом, розсіяний, чи що.

- Я помітив, - «Не думала, що він стане серйозним так миттєво.»

— Можливо, ти йому щось казав? Чи ви посварилися?

— Та ні, все як завжди.

- Тоді піди й поговори з ним, - запропонувала я, поклавши руку на плече бога. — Я буду в місті ще один день, тож зайду потім. Будьте обережними, навіть на свята.

— Не хвилюйся, Ікі, все буде добре, — «Добре, що він сприймає мої слова серйозно». - Я ж бог! - «Чи ні…»

- І все ж таки.

— Я зрозумів, — усміхнувся Ято і, швидко обійнявши мене, піднявся сходами.

Кінець Pov Хіорі

***

Бог швидко піднявся на другий поверх і вже був біля кімнати, де сидить Юкіне. Він тихо постукав і, прочинивши двері, акуратно зазирнув усередину.

— Юкіне, — сказав він, шукаючи очима сінкі, і ступив уперед, — все гаразд?

— Т-так, — почулось невпевнено, а потім пролунали тихі, ледь чутні схлипи.

Почувши це, бог поспішив до хлопця. Той сидів біля столу, обійнявши руками коліна і тихо плакав. Помітивши кроки, що наближаються, він спробував витерти сльози рукавом, але бліда, тепла рука не дала цього зробити, піднімаючи за підборіддя і не даючи відвести погляд.

- Що трапилося? — спитав Ято, з трепетом і переживанням, а сінкі нічого не міг відповісти, дивлячись прямо в небесні очі навпроти.

О, він знову тоне в їхніх глибинах, не маючи жодного шансу на порятунок. Скільки разів він вдивлявся в них, намагаючись пізнати щось недосяжне, але все одно залишався з загадкою. А зараз юнак дивився прямо в них, і світ втрачав фарби, залишаючи лише блакитні відблиски стривожених очей.

- Юкіне! — голос приводить до тями юний розум. - Що з тобою відбувається?

— Все нормально… — вимовляє сінкі невпевнено і майже не чути.

— Не бреши, — каже Ято, хапаючи хлопчика за плечі. Тремтіння в голосі змінюється завзятістю і набуває жорсткого відтінку.

— Нормально, — повторює Юкіне, ніби перебуваючи в трансі, а потім різко підіймає свої бурштинові очі на вимогливий погляд бога і, схопившись із місця, відштовхує хлопця. - Зі мною все в порядку! — долинає від дверей, що зачиняються. Залишаючи розгубленого Ято наодинці серед порожньої кімнати.

***

Pov Юкіне

- Тупий Ято! - «І чому я злюсь?»

- Вічно він щось хоче! — “Але ж він дбає.”

— Хіба це турбота? — «Я розлютився.»

— Ще ревти через нього! — «А він прийшов заспокоїти мене.»

Ех, - зітхнув я. Обіднє сонце майже сягнуло стадії «вечір». Надворі помітно похолодало. Іноді поміркувати вголос приємніше, ніж плакати. — То, що я тут роблю?

Я стояв перед входом у той самий парк. Ноги наче самі принесли мене сюди. Вже почали світити ліхтарі, освітлюючи кожен куточок алеї та кидаючи своє світло на сніг. Від цього він переливався і блищав, наче срібло, а з-під нього виднілась трава, все ще трохи зелена.

Чомусь тут завжди тиша та спокій. Хоча дорога проходить зовсім поряд, не чути навіть натяку на це. Люди рідко відвідують його у цей час дня. Але зараз навіть птахи не перелітають з гілки на гілку.

Пройшовши кам’яною кладкою, я вже здалеку помітив той злощасний міст. Цікавість взяла гору і я витягнув шию, щоб оглянути її краще. Потім я зробив крок уперед і ще… І ось я вже на ньому. Нічого не змінилося, хіба снігом припорошило.

Зітхнувши ще раз, я поставив руки на поручні й заглянув у воду. Сильного морозу не було, тому вода залишилася такою ж, непохитною та спокійною. А в ній відбивалося сутінкове небо та моя розмита постать.

Сплеск.

«Здається, я чув кроки».

Різко розвернувшись, я оглянув парк. Темні дерева, струмок, сніг та нікого. Може почулося.

— Юкіне, — почув я за спиною, і чиясь долоня лягла на плече. Від цього я різко розвернувся, навмання скинувши руку, і почув тільки не гучний крик і сплеск води. Схилившись через міст, я побачив нікого іншого, як…

- Ято! — вигукнув я й збіг вниз до берега струмка. Допомагаючи мокрому Богу вилізти з води, я оглянув його з ніг до голови.

Він стояв у снігу ногами, при цьому струшуючи мокрим волоссям, що блищало у світлі ліхтарів, куртка була розстібнута, добряче забруднена і мокра, як і штани з футболкою. Десь на шиї висіли водорості, їй богу, новорічна ялинка. Від цього всього видовища я залився гучним сміхом, та так, що мало не звалився.

— Я радий, що ти смієшся, — прошепотів Ято, від чого я одразу замовк і глянув на нього. — Але ж не треба було мене штовхати! - закричав він, знімаючи куртку.

Звичайно, мені було дуже радісно, що він хвилюється за мене та й пішов шукати. І мені дуже шкода, що так вийшло, адже він тільки одужав і тепер стоїть тремтячи всім тілом, намагаючись зігрітися. Але зараз я нічого не можу з собою вдіяти, тому:

— А не треба було ззаду підкрадатись! - закричав у відповідь я. — І як ти взагалі опинився за моєю спиною?

- Легко! Повз тебе і слон пройде!

- Так? Я ж то думаю, як ти все чуєш, а ти слон, виявляється!

— Ну, знаєш, я тебе шукав!

— А я просив?

Кінець Pov Юкіне

— Ех, бідолашний Ябоку… — долинуло слідом, але шкода, що вони цього вже не почули…

Сплеск.