Частина 8

— Ти певен у ньому?

- Так, повністю.

— А якщо це повториться?

- Ніколи.

— Маю сумніви.

- А я ні. Він зможе. Я вірю у нього.

 

Свято було в самому розпалі. Скрізь зібралися боги чи… Чи це не боги? Втім, Ято був не в курсі, адже всіх він бачив уперше.

Товсті, худі, високі, низькі, різної зовнішності й чудасій. Як кажуть, усіх мастей. Але хлопцеві було все одно.

Він сидів на тому ж стільці, крутячи в руках маленький пакунок з темно-синьою стрічкою. Або ця відсутність сну так згубно вплинула на настрій недобога, або відсутність його сінкі, або якихось знаків, що вказували на його тут перебування. Але просидівши, а точніше, подрімавши так годину чи більше, Ято вирішив знайти хоч когось із прислужників цього храму і дізнатися нарешті, де його Юкіне.

***

- Ято трясця. Де тебе носить? — простогнав юнак, ходячи по кімнаті взад і вперед.

Простирчавши тут уже немало часу, сінкі зазнав багато емоційних станів. Від страху та самонавіювання, до агресії на всіх і вся, а зокрема на Ято. Адже, за його логікою, саме через нього він тут застряг. І тим більше Юкіне тут уже не першу година, він втомився і хоче їсти, а бог навіть не шукає його.

— Через свято забув про свого сінкі! — вигукнув хлопець, скидаючи руки вгору.

— Помиляєшся, — це слово почулося порожньою кімнатою, мов ехо, зависаючи в кожному куточку білих стін.

- Хто тут? — схаменувся Юкіне, швидко шукаючи очима джерело шуму. Але не отримавши жодної відповіді, він знову крикнув у простір. - Не смішно! Відпустіть!

- Ні. Ти ще не виконав свого призначення, — на цьому голос обірвався, і як сінкі не намагався долучити його до розмови, відповіді так і не було.

***

— Куди це ви? — спитав якийсь чоловік, смикнувши Ято за рукав так, що той мало не впав на землю. Він саме намагався вийти з гостьової зали, але людина зупинила його, боляче стискаючи руку, поки бог не дав хоч якоїсь відповіді.

— Мені треба відійти, — роздратовано огризнувся він і, вирвавши тканину свого кімоно з цупкої хватки, зник за дерев’яними дверима.

» - Що тут відбувається?» — подумав хлопець, розмірковуючи про поведінку гостя.

Коли він вийшов із загальної кімнати, то опинився в невеликому темному коридорі, від самого перебування там, ставало моторошно.

— Ай, — цикнув юог від різкого болю в ділянці шиї. Хвилину він простояв нерухомо стояв, свердливши очима підлогу, а потім струснувши головою, продовжив шлях.

- І чим займається цей нестерпний хлопчина?

Коридор не закінчувався. Він був темний, але з-за вікна на початку, що кидало тьмяне світло на стіни, можна було розібрати куди йти.

« — Шкода, що у богів немає нічного зору», — посміхнувся хлопець, доторкнувшись рукою до настінної картини.

— А-а, — знову не витримав Ято, коли біль, мільйонами уламків, розійшовся по шиї. Але лише голосно зітхнувши, недобог поспішив далі. В принципі, йти вже не було куди. Бог дійшов до кінця злощасного коридору, наприкінці якого опинилися лишень двері.

Несміливо ступивши до них, хлопець крутнув ручку і прочинив, заглядаючи краєм ока в отвір. А потім, озирнувшись, випростався й увійшов до приміщення. На подив у ньому нікого не виявилося, але було видно, що тут ще недавно хтось був. Кут кімнати був закиданий подушками, різного кольору та розміру, біля цієї ложі стояв маленький столик, на якому ще димілась люлька, а біля неї були різні папери. Взагалі, тут було досить темно, місячне світло не потрапляло через відсутність вікон, і тільки маленький ліхтарик давав хоч трохи зорієнтуватися.

— Я чекав на тебе, — пролунав тихий голос позаду Ято, через що той миттю здригнувся, але взявши себе в руки, спокійно повернувся на голос.

У дверях стояв високий чоловік. За людськими мірками йому було десь років 35, або 20, або 17… загалом через чорну вуаль, що спадала на обличчя і відсутність гарного освітлення, розглянути щось не було і шансу. Але ковзнувши поглядом по багатому сіро-білому кімоно людини, Ято з легкістю впізнав того, хто зустрічав його ще на вході, бога храму Місяця.

— Вітаю вас, — кивнув той заходячи до кімнати й затягуючи густий дим із недокуреної трубки.

«— Він же щойно на «ти» звертався, чи… гаразд…», — подумав хлопець, уважно спостерігаючи за кожним рухом глави храму.

— Що привело вас до моїх покоїв? — запитав чоловік, видихаючи мерзенним перегаром просто в обличчя недобогу. Але той, навіть оком не повів дивлячись, як юог розвалюється на горі подушок і вирішив поставити питання, що давно цікавило його.

— З вашого дозволу, я хотів би дізнатися… — почав він, але смикнувся і замовк, коли скверна знову дала про себе знати.

- Все в порядку? — спитав голова. Ято не бачив його обличчя, але він може заприсягтися, що бачив мерзенну усмішку білосніжних іклів.

— Так, — відповів хлопець, надаючи голосу твердості, а очам спокою. - Повернемося до мого питання. Вчора мені повідомили, що мої сінкі у вас.

- Саме так. Він побажав залишитися на ніч, тому ми не заперечували.

— Добре, де я можу його знайти?

— Якщо чесно, ми не знаємо в якій саме частині храму він знаходиться, — винувато, але з нотами глузування, повідомив голова.

- Тобто, як? — спокійним тоном запитав Ято, але відчував, як гнів наростає десь всередині.

— Ну, розумієте, у нас дуже великий храм. Коли вчора ми залишили його в кімнаті, він ще був, але на ранок — зник.

- І що тепер? — бог був явно на межі, ще трохи і він зітре в порошок його нахабну морду.

— Ну, я можу показати його вам, через кулю, — запропонував чоловік, підводячись з подушок.

— Будьте такі люб’язні — прогарчав хлопець, ідучи за ним.

Бог Храму Місяця спокійно вийшов із кімнати в коридор і зайшов у паралельні двері.

» - Що за?! Можу заприсягтися, що цих дверей тут не було», — подумав Ято, стоячи перед звичайним входом, якого ще хвилин десять тому не існувало. Але оскільки голова не звернув жодної уваги на затримку колеги, Ято поспішив за ним.

Погляду бога відкрилася велика кімната. Вона була в сірих тонах, місцями навіть чорних, але через величезну люстру світло надходило в кожен куточок. Попри свої розміри у приміщенні було лише кілька речей: два м’які чорні крісла в куточку, кавовий столик, десь п’ять чи шість великих ваз із квітами, а посередині кімнати знаходилася скляна куля та крісло біля нього.

Поки хлопець роздивлявся все навколо, голова був уже біля кулі.

— Ви впевнені, що хочете знати, де він? — спитав чоловік, водячи блідою рукою по склу.

— Що за питання, звичайно, так, — обурився Ято і коли бог Храму Місяця вказав на стілець, запрошуючи сісти, він лише слухняно послухав.

А тим часом у кулі почали з’являтися картинки. Спочатку вони були розмиті й не якісні, але за мить хлопець зумів у подробицях розглянути свого сінкі й що там відбувалось: Юкіне сидів на великому м’якому дивані, закинувши руки на спинку і роздивляючись щось попереду.

- Цс, - ось знову, бог смикнувся, але навіть не змінився в обличчі. Цього разу голова нічого не питав, а лише скоса зиркнув на нього, а точніше на шию.

Скверна все розросталася і вже переходила на плечі, але Ято вперто сидів, вдивляючись у те, що відбувалося, і вдавав, що нічого такого не відбувається.

« — Юкіне, ти ж обіцяв» — лише промайнуло в його голові.

Бог Храму Місяця погладив кулю зверху й ось картинка зменшилася і тепер можна було бачити всю кімнату: з дверей на хлопчика наступали дівчата, а він лише розглядав їх хижим поглядом, від якого богу ставало зле. Ось одна сідає йому на коліна, друга спирається ззаду на спинку, погладжуючи того за плечі, інші сідають збоку і, мов кішки, в’ються біля свого господаря.

А скверна повільно, але вірно розповзалась по спині, залишаючи моторошний озноб і печіння. На якомусь моменті Ято хотів просто заплющити очі, щоб не бачити всього цього і не відчувати того болю, що мучив його тіло. Але він сам погодився на це.

- Де ця кімната? — тихо, майже пошепки спитав бог. Йому було важко дихати, а безсонна ніч і скверна на тілі втомлювала і виводила з ладу.

- Вам треба відпочити, - сказав голова і поклав руки на плечі хлопця.

- Де ця кімната? — уже голосніше спитав той, відсуваючись вперед, тим самим показуючи, що йому не приємні ці дотики.

— Навіщо вона вам?

— Там мій сінкі, — тихо відповів Ято, встаючи з крісла.

Кожен рух давався важко, але бог все одно вперто продовжував рухатися.

- Ні. Він зрадив тебе.

Знову на «ти»… Що з ним не так?

- Не правда.

— А як же скверна?

- Вона нічого не означає.

— Ябоку, — вигукнув бог храму Місяця, коли хлопець уже був біля виходу.

Ято в той самий час зупинився і повільно повернув голову, оглядаючи голову. В принципі нічого не змінилося, все те ж кімоно, все той самий вуаль, той самий чоловік, але голос …

— Тобі не потрібен Юкіне, дивися, що він робить з тобою і це вже не вперше, — спокійно сказав бог храму Місяця, наближаючись до хлопця.

— Ви нічого не знаєте ні про мене, ні про мого сінкі, — прошипів недобог, крутнувши ручку дверей.

— Я знаю навіть більше, ніж ти про себе, — прошепотів голова, різко повернувши хлопця до себе.

Через вуаль не було видно, але вони точно дивилися один одному в очі. А потім бог різким рухом висмикнув свою руку з хватки голови, тим самим випадково зачепивши капелюха і той з гучним тріском упав на землю.

— Ти… — прошепотів Ято, з недовірою примружившись.

— Пробач, — усміхнувся чоловік і, скориставшись неуважністю хлопця, з усієї сили заїхав кулаком у живіт, від чого Ято видав лише тихий хрип.

Свідомість одразу ж помутніла, в очах все пливло. А бог храму Місяця, не відбираючи руки від живота, підтримував його і спостерігав, як хлопець падає на одне коліно, як чіпляється за нього рукою, намагаючись підвестися, і як тіло нарешті не витримує та відправляє свого господаря у глибокий сон.

— Ех, маленький ще, щоб зі мною боротися, — сміється чоловік, підхоплюючи недобога на руки. — Як у дитинстві, чи правда Ябоку?

***

- Та трясця, відчепіться від мене! — волає сінкі, б’ючи ногами повітря.

— Дівчата, годі, — лунає в кімнаті. — Привіт, Юкіне.

— Стоп, знайомий голос, — шепоче юнак, намагаючись обернутися на голос, але через зв’язані руки нічого побачити не вдається.

- Впізнав мене? — хихикає дівчина, наближаючись до сінкі впритул.

- Нора?!