Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Фанхата: Володар перснів: Персні влади
Персонажі: ОЧП, Ґіл-ґалад, Манве
Рейтинг: PG-13
Мітки: AU, fix-it, пропущена сцена, марення
Опис: Інколи ми бажаємо одне, але доля підкидає зовсім інші випробування.
***
Бути ельфом — одноманітно. Кожного дня одне й те саме, особливо коли ти став слугою: прокинутися, привести себе до ладу, щоб одночасно бути сірим-непримітним та мати красу, якщо на нього схочуть подивитися. А на нього схочуть подивитися, як і на інших слуг.
Багато хто захоплювався ельфами. Дехто ненавидів. Хтось заздрив. Комусь було начхати. Кенелеміл не розумів нікого, ба більше, не розумів самого себе. Він не знав себе. Що таке десять років? Жалюгідно мало для ельфа, проте й вони тягнулися для Кенелеміла надто сильно. Звичайно, як життю протікати так само стрімко, як і гірським водам, коли нічого не пам’ятаєш?
У ельфів ідеальна пам’ять, проте Кенелеміл не знав, хто він, не знав свого роду. Гострі вуха, бурштинові очі та медове, як справжнє золото, волосся. Десять років. Десять років тому Кенелеміл відкрив очі під вічним творінням самої Варди. Десять років тому він зробив ковток творіння самого Манве, що змусило відчути силу в тілі та підвестись на ноги. Десять років тому — ось єдине, що пам’ятав Кенелеміл, але не одне це царювало в ньому.
Коли ти говориш з Вала — це вважається за нормальне. Коли ти кажеш, що чуєш голос Вала — ти одразу стаєш божевільним. Кенелеміл не знав життя, тому не брався судити про те, хто владарював у його голові. Можливо, дійсно божевільний, бо голос був надто живим, а ті образи, що приходили у снах, лякали своєю правдивістю. Лякали тим, що він все відчував як у реальності.
Ти боїшся. Страх — нормально. Страх — те, що допомагає нам вижити. Але чим довше ти тягнеш з прийняттям, тим довше відштовхуєш від себе істину.
Чоловічий голос, який був сповнений незримою силою, від якої слабло тіло, від чого підгиналися ноги, а в голові, у думках, не лишалося нічого власного. Цей голос переслідував його десять років, якби він не намагався втекти, але в останній рік його стало більше. Він став голоснішим. І той, хто стояв за ним, почав впливати на його тіло.
Від себе не втечеш. Тіло поглине час, але не думки. Думки — промінь у вічності, який завжди буде з тобою.
Бути ельфом та жити серед людей — таких не приймають, тому Кенелеміл прибув до Ліндона. До нього ставилися з підозрою, він був чужинцем, хоч і схожий… майже. Всі сторонилися його, адже пасма волосся були надто красномовними. Історія гласить одне, правда життя зовсім інше, але на всі питання голос у думках Кенелеміла мовчав.
Слуга. Чи погана була його доля? Кенелеміл не знав, проте відчував, як всередині нього щось невдоволено переверталося, наче… наче був не на власному місці. Наче раніше робив щось важливіше, наче було якесь незакрите питання. Але все це в минулому, адже Кенелеміл жив теперішнім, де були нові зобов’язання. Де був той, хто з ним говорив.
Кенелеміл завжди був з собою відвертим та й вмів, як виявилося, дізнаватися потрібну інформацію. Вмів думати. Вмів пізнавати істину. Чи був голос, що переслідував його вже як десять років, від світлого ? Чи це так темрява дурила його? Не друге, зовсім не друге, адже най минуле й було ним забуте, проте відгомони почуттів лишилися. А ще чомусь Кенелеміл з найпершого вдиху знав, що Валар зовсім не такі, як заведено про них говорити.
Сьогодні вперше за стільки років буття в Ліндоні Кенелеміла поставили на вечерю «піклуватися про Верховного короля та його гостя». Ґіл-ґалад не був злим, не був добрим. Він був небезпечним, приховуючи щось потаємне під маскою величі та холоду. Ґіл-ґалад. Артанаро. Ерейніон. І багато інших імен, історія роду, минуле, коли Кенелеміл мав лише себе та дзеркало з власним відображенням.
Принести їжу, прибрати зайвий посуд, підлити вино — і все супроводжувалося уважним поглядом Ґіл-ґалада, який напружував. Кенелеміл чув чутки, які ходили в палаці про Ерейніона, чув кожне слово інших слуг, що інколи Верховний король обдаровував їх увагою, і… Він був далеко від цього, він був холодний до цього, у нього були зовсім інші потреби, проблеми, і від цього власна чаша терпіння ось-ось повинна була перекинутися через тягар.
Він лишається останнім під чорним простирадлом Варди, щоб прибрати зі столу за панами. Пани… Чомусь на це єдине слово в середині нього обурювалася власна воля, серце неприємно стискалося, щоб вирватися і не чути того, що хтось сміє контролювати його свободу. Тільки один має право, тільки той, хто допоможе повернути брата.
Думки злякали. І це були власні думки, не того голосу, який жив з ним вже як зо десять років. Подих перехопило і варто було почути кроки за спиною, як Кенелеміл напружився, так і не забравши посуд зі столу. Від нього не приховувалися — Ерейніон зробив усе, щоб його почули.
— Володарю.
Кенелеміл розвернувся, перш ніж до нього заговорили, та схилився в поклоні. Дивитися собі в ноги — не так складно, як усвідомлювати, що він опускає голову перед кимось. За стільки років і не звик. Шерех чужого плаща, що золотом тягнеться за Ґіл-ґаладом, зупинився геть поруч, як і його хазяїн.
— Підніми голову.
Голос в Ерейніона був спокійним, врівноваженим, наче стриманий потік води десь у лузі. Кенелеміл навіщось глибоко вдихнув, перш ніж вирівнятися, та зіштовхнувся поглядом з очима самого короля. Його оглядали так, наче він був якимось проданим жеребцем, що повинен був брати участь в перегонах. Кенелеміл відчув знайомий лоскіт в думках, відчув, як вітерець, який до цього не торкався його, загубився у волоссі, перетворивши пасма на рідке золото.
— Хто ти?
— Кенелеміл, пане.
— Отже, Кенелеміл, — Ґіл-ґалад схилив голову до плеча. — У тебе досить рідкий колір волосся. І мені здається, що в минулому ми вже зустрічалися.
— Ви мене з кимось плутаєте, володарю. Я перепрошую, мені потрібно якнайшвидше виконати роботу. Мене й так вже зачекалися на кухні.
На нього так дивилися, наче… наче він якийсь божевільний. Не вперше, проте перед ним зараз був Великий король, який міг за таку нахабність кинути до темниці. Але Кенелеміла не це хвилювало, далеко не це. Лоскіт став сильнішим, матеріальнішим, наче хтось стояв за спиною, схилившись до його вуха, аби прошепотіти ім’я.
— Не зараз.
Власний голос потонув в голосному пищанні, з чим Кенелеміл притиснув руки до вух. Не чути. Не бачити. Не відчувати. Все зникло надто швидко, зануривши його в тишу. Неприємну, крижану тишу, що огортала своїми липкими нитками мерзенності та проникала в саме серце. Кенелеміл відкрив очі та не побачив нічого, крім густого білого туману, який намагався розбити вітер.
… н асіння ще не пророщене…
Мелодичний голос. Спів. Щось надто знайоме. Хтось надто знайомий. І Кенелеміл не чекав: декілька швидких кроків уперед, вітер, що майже ударив в обличчя, змусивши зупинитися — ще один крок і він би полетів донизу, де свою пащеку розкрила безодня. Але страху не було. Не було жодної емоції, як і не було більше контролю над власним тілом. Кенелеміл міг лише спостерігати, відчувати, що все це вже колись переживав.
Гуркіт труб. Бойовий клич. Дзвін металу мечів. Виття вогню, який вивергався з неба, де літали змії. З вдихом в грудях оселилися кров та жар, за якими слідувала смерть. Він зробив крок убік, з чим туман відступив, дозволивши побачити тіло. Зламане тіло. Перерізане горло та трахея, що неприродно стирчала, наче її намагалися вирвати. Ще одне тіло, у якого не було голови, адже її розчавили. Йому здавалося, що він знає, хто це зробив.
… н а терезах біля лиха…
Дзвін металу все ближче, він все частіший, наче хтось біг, і через мить з туману вирвалося дві фігури. Орки. Бридкі обличчя, що були вкриті чорною та червоною кров’ю. Вкриті відмітками пітьми самого Мелькора. І на це усвідомлення в грудях почала зароджуватися ненависть, бажання невідомої помсти.
… в ерба рясно плаче,
ой, якби верби сльози були б на удачу… 1
Спів. Знову голос, який надто близько до нього. Кенелеміл різко обернувся, як перед очима увесь світ також зробив оберт. Яскраво. Настільки яскраво, що зарізало очі, але варто було прогнати цей біль, як Кенелеміл побачив довкола поле. Жовте. І вогонь, який все пожирав на своєму шляху, який підбирався до верби, що колихалася на вітру. Надто далеко, але бачив, як наче прямо перед ним.
Кліпнути. Перед ним ельф у блідо-золотому вбранні, але чим сильніше вдивлявся в обличчя, тим менше міг роздивитися. Йому усміхнулися. Йому щось говорили на давно забутій мові. Кліпнути. Пітьма наступала на них з заходу. Півночі. Півдня. Сходу. Звідусіль. Неможливо було втекти. Важкі кроки, з якими тремтіла земля, і три яскравих зорі, які розбивали цю темряву.
— Тікай , — фігура перед ним дістала кинджал з-за поясу. — Тікай. Це не твоя доля.
— Адар…
— Тікай!
Кенелеміл задкував, поки спина не вперлася в щось тверде. Пітьма все ближче, вона охопила того, хто змушував його тікати, на що три зорі спалахнули білим цвітом, змусивши замружитися. Біль. Як наче щось відривали від самого серця. Ні, виривали саме серце.
— Це ти винен , — голос надто хрипкий та шиплячий, наче полум’я залив дощ. — Ти повинен бути на його місці. Через тебе він досі страждає, Кенелеміле…
— Кенелеміле?
Голос з реальності й Кенелеміл як відсторонено відчуває, що спина притискалася до чогось, що дихало. Він розвертається. Не він . Він оглядає короля в золотому вбранні. Не він . Він помічає подив, страх та нерозуміння, адже знає, що власні очі налились блакитним сяйвом, а медове волосся вицвіло до снігу. Не його .
— Хто ти? — Ерейніон зробив крок убік, але від нього так і не відвели погляду, що заглядав у самі думки.
— Моє серце — золото, а руки — крига, — голос Кенелеміла ледь чутно розбився надвоє незрозумілим відлунням. — Мій голос — вітер, а думки — Велика Птаха. Я не творець, але я вдихаю життя.
Він різко підняв руку, на що зірвався вітер, який сколихнув дерево та зірвав листок. Уражений пітьмою. Уражений тим, хто скоро повернеться і принесе всім смерть. Кенелеміл схопив листок пальцями, стиснувши його між вказівним та середнім, та підніс до своїх губ. В грудях зародилося тепло, яке він видихнув з повітрям на нього, через що чорні жили пітьми перетворилися на пісок та впали до ніг.
— Ґіл-ґалад в світлі князював —
І сумно лине арфи спів
Про того, хто останнім став
З ельфійських давніх королів.2
Кенелеміл сіпнув головою, на що новий порив вітру збив дерев’яні крісла біля столу, і підніс руку до обличчя, відчувши, як губи щось лоскоче. Кров. Багряна. Його. Судомно вдихнув, Кенелеміл зробив крок, ще один, як перед ним наче нізвідки виросло двоє стражників, що не дали пройти далі. Не було вже різниці. Світ перед очима вкрився пітьмою, через що Кенелеміл впав, дозволивши приреченню одягти корону владарювання над його життя.