I. Скипень

Фанхата: Вартові Легенд
Мітки: преканон, містика, дарк, зима, сновидіння, жахи, вигадані боги
Рейтинг: PG-13
Опис: Ще бувши людиною, Джек вже пізнав самого Короля Кошмарів.

***

Бігти. Не зупинятися. Біг — запорука життя. Серце билося десь в горлі, наче взяв і вирвав його у тої ще живої, але з перебитими задніми копитами, олениці та цілим запхав собі в горлянку. Вирватися. Йому потрібно було лише вирватися з цього проклятого лісу.

Скипень кусав за голі ноги, відкривав своїм снігом шмаття шкіри. Його знайдуть. Знаю точно знайдуть через сліди кирвавиці. Але він знав цей шлях — кожного разу повторювалося те саме. Майже те саме.

Але чомусь він не помітив зледеніле гілля, яке одразу ж залюбки роздерло йому чоло. Кров залила очі, не дала роздивитися шлях, і він звернув. Кудись звернув. Нога пірнула в кучугуру, яка із задоволенням потягнула його в себе, щоб повністю пожерти життя. Не міг вдихнути. Відкривав рота, але у горлянку забився сніг, наче хтось самотужки пхав його рукою. І коли вже здавалося, що смерть ось-ось огорне його своїм простирадлом, тіло кудись полетіло.

Вниз. Розіб’єшся. Так тобі треба. Ми пожеремо тебе, поки ти ще будеш живим.

Удар різкий та неочікуваний. Він вибив майже все повітря з грудей, змусивши застогнати, майже захрипіти. Очі застелили сльози й він не одразу зрозумів, що опинився у просторій залі, де довкола все було чорним, але світло звідкись то йшло. І порожньо. Тихо. Надто тихо…

— Хто ти й що робиш у моїх володіннях?

Сухий глибокий голос пролунав з-за спини, змусивши закричати та, підірвавшись на ноги, побігти вперед. Ніяких роздумів через те, що не відчував болю, адже зараз головним було вижити. Зала видавалася якоюсь довгою, сили почали покидати його і… Поруч проплив чорний туман, у якому сяяло тисячі й тисячі зірок. Такого не може бути, точно спить.

І з цим усвідомленням перед ним з мерехтливого туману постав чоловік, що змусило різко зупинитися, наче і не біг стільки. Високий, блідий, як та Суха, Комо як та Суха, з поглядом, у якому приховувався досвід не одного століття і щось, що було надто лячним.

— Питаю востаннє, хлопче, хто ти такий та як ти опинився в моїх володіннях?

— Дж… Джек, — голос тремтів наче від того самого скипеню. — Я… Я не знаю. Було холодно, дуже. Сніг усюди. А після за мною гналися якісь вершники на конях. Потім провалився у кучугури і от… Я тут.

Чоловік зробив крок до Джека і туман щільніше обліпив його тіло, перетворившись у повноцінне вбрання. Знайомий. Чомусь цей незнайомець був надто знайомим йому. І варто було подумати про це, як в голові з’явилися спогади про те, як мама йому та сестрі розповідала про древніх богів, що жили ще задовго до появи першої людини. Один з них ніс світло, інший дарував темряву. Один давав можливість працювати, інший приносив сон. І зараз Джек з упевненістю знав, що він спить. Отже, це був сам…

— Тіба-куд, — одними губами промовив Джек, одночасно з великим захопленням та острахом дивлячись на істоту перед собою.

— Що?

— В… Ви ж Тіба-куд? Величний Бог Пітьми та Сновидінь?

Йому не відповіли. Чоловік лише посміхнувся, дозволивши побачити гострі, наче спеціально заточені зуби. До нього підійшли й Джек відсторонився б, але… але якась дитяча цікавість змусила стояти на місці. Стояти та дивитися прямо в очі божества. Тіба-куд обійшов його, схилився ледь помітно біля плеча Джека, наче принюхувався, та відійшов так само різко, як і з’явився.

— Ти боїшся мене, але не тікаєш і не благаєш вбивати.

 

— Навіщо? Від Бога не втекти. Та й навіщо тікати від того, хто дає нам усім спокій для розуму та тіла уві сні.

— Он як, — якось задумливо протягнув чоловік. — Ти перший, хто так легко приймає мене, Джеку, тому я зроблю тобі невеликий дарунок, — Тіба-куд склав руки на попереку і від його вбрання відділилася тонка чорна нитка туману, яка торкнулася центру чужого чола, змусивши закрити очі. — Ти пішов з друзями в ліс гуляти та заблукав. Надто втомився, скипень ослабив тебе і ти заснув під деревом у кучугурі снігу. А зараз тобі саме час прокинутися. Відкривай очі.

Майже біля самого вуха, на що Джек все ж таки сіпнувся вбік та різко схопив повітря ротом, коли холод забився під одяг. Лежав. Під деревом. В снігу. Наче не рухався декілька років. Крізь пелену перед очима Джек помітив, як до нього хтось підбіг і як його підняли, через що стало трохи тепліше.

— Я-я б-бачив й-його, — тремтячим голосом промовив Джек. — Т-тіб-ба-к-куд. В-він… В-він врятував мене.

— У нього жар. Потрібна якнайскоріше відвести його до цілительки.

Увесь цей час Пітч стояв в тіні одного з дерев та спостерігав за тим, як Джека спішно несли у бік поселення. Щось було в цьому хлопчиську… особливе, проте це не вартувало його уваги — все одно ніхто у світі людей не міг побачити його.

— Тільки уявити — Тіба-куд, добрий Бог Снів, — Пітч не стримав посмішку. — Ці люди такі кумедні. Дурні, але кумедні. Ну що ж, — він поплескав по шиї чорного коня, який переливався блиском зірок на чорному тілі, та розвернувся, готовий піти, не побачивши, що Джек повернув голову та дивився у його бік. — Пішли. У нас ще мільйони дітей неляканих. В принципі, як і дорослих.