II. Кориця

Фанхата: Костянтин: Володар Темряви
Мітки: Різдво, демони, куріння, преканон, ангст
Рейтинг: PG-13
Пара: Люцифер/Джон
Опис: Джон Костянтин ніколи не любив того, що хоч якось було пов’язано з янголами та демонами. Це ж Різдво він зненавидів сильніше.

***

Джон Костянтин ненавидів янголів. Джон Констянтин ненавидів демонів. Що ті були виблядками, що ці. Та й люди не кращі, якщо чесно. Але ще більше він ненавидів самого себе та те, чим володів.

У нього була дурна сила — бачити тих, хто відрізнявся від людей. Кістка у горлі що для янголів, що для демонів, але навіть самогубства не рятували, бо він якимось чином продовжував жити. Джон ненавидів своє життя. Мабуть, простіше було сказати, що він взагалі любив, а не перераховувати те, що було протилежним за значення.

Різдво. День народження того, хто вважався сином Господа. Люди святкували… Та люди святкували кожне свято, не задумуючись про те, як вони взагалі живуть. Костянтину було начхати на всі свята, особливо релігійні, тому він не поспішав до церкви бити собі лоба. Й так ходить туди як на роботу.

Джон зробив собі чорну каву, настільки ж чорну, як і його прокурені легені, та сів у крісло навпроти увімкненого телевізора. По кімнаті розплився приємний запах кориці. Для когось ця спеція асоціювалася виключно з новорічними святами, Костянтину ж це дарувало якийсь затишок та спокій, чого не вистачало в повсякденному житті. По телевізору, як зазвичай у такий період, показували якісь різдвяні мелодрами або новини, або якісь молитви прямою трансляцією з собору, тому вибір зупинився на передачі про тварин, де розповідали про гієн.

Джон любив корицю аж надто сильно, тому завжди насипав її в каву стільки, аж поки не починало лоскотати в носі. На смак же було гірко, проте Костянтин не кидав собі цукру більше двох десертних ложок. Навіщо, якщо куриво все одно переб’є смак? Джон зробив нову останню затяжку та роздушив недопалок у попільничці на столику біля крісла. Гієна почала народжувати… Бридота ще та, але у своєму житті він набачився і більшого, і бридкішого.

Він зробив новий ковток кави й побачив як лампочка на стелі ледь помітно блимнула. Купити нову? Але варто було вдихнути глибше, як всі питання зникли. Повітря стало гарячішим, з’явився запах сірки, який неприємно забивався в ніс. Він знав, хто прийшов до нього. Тільки один міг переступити захист, що був зроблений по периметру усієї квартири, та навіть не обпалитися. До нього так приходили уперше, зазвичай або виловлювали в пеклі, щоб виштовхнути назад до людей, або краєм ока бачилися поміж живих. Хоч би тіло собі змінив.

— Я не буду вставати. Три дні твого утирка з немовля виганяв, май совість, чи що там у тебе, і звали з приватної власності.

У відповідь пролунав тільки сміх: глибокий, що віддавав вібрацією по всьому тілу, навіть веселий. Джон давно десь згубив свій страх, тому навіть не боявся самого Люцифера. Та й з чого боятися того, хто сам не один раз казав, що поки Костянтин вигідний — йому ходити живим?

Він чув як до крісла підійшли, та навіть не сіпнувся, коли йому на плечі поклали руки, лише кинув на них швидкий погляд. Випнуті вени, що були чорними та звивалися під шкірою тонкими зміями, білі рукави піджака та такої ж сорочки. Гарячі. Надто гарячі для простої людини.

— Сьогодні Різдво, а ти такі погані слова говориш, — вкрадливо видихнув Люцифер йому на вухо. — Проте не мені судити про погане та хороше. Поговоримо про тебе. Я не знав, що ти отримуєш аж таке задоволення від звичайної кориці. Невже Джон Костянтин звичайна людина зі слабкостями й на першому місці у нього стоять не цигарки?

І наче у підтвердження Джон не стримав кашлю, з яким його горло почало роздирати майже до крові. Він би відсторонився, зігнувся б майже навпіл, якби не руки, що натиснули на плечі, змусили притискатися до спинки крісла. Тільки й міг, що з силою притискати долоню до рота, спробувавши хоч так зупинити кашель.

— Навіщо… Навіщо ти тут? — віддихавшись, спитав Костянтин. — Тільки не кажи, що скучив за мною. Зараз день народження твого татка, ти ж така паскуда, що щось та й задумав.

— Засумував за тобою? — Люцифер хрипко засміявся, проігнорувавши слова про Різдво. — О-о, ти настільки частий гість пекла, що я просто не встигаю засумувати за тобою. Але ти правий, сьогодні такий величний день, тому я вирішив віддячити тобі за те, скільки моїх підопічних ти повернув додому.

Джон не встиг навіть до кінця усвідомити сенс сказаного, як відчув, що до його тім’я притиснулися поцілунком. Наче секунда, а наче і ціла вічність. Костянтин навіть припинив дихати, як лампочка знов блимнула і… Він зник, наче й не було ніяких рук на плечах. Наче не було незрозумілого поцілунку. Наче взагалі нічого не було. З новим вдихом Джон не відчув запаху сірки, тільки кориця, яка чомусь розлилася теплом по тілу, у грудях, як… Як і не відчув важкості при диханні, що дозволяло легеням розкритися на весь свій об’єм. Ні. Він не для того палив, щоб позбутися своєї чергової спроби здохнути.

— Паскуда, — ледь чутно промовив Джон та потягнувся за новою цигаркою.