IV. Ніч

Фанхата: Аладдін
Пара: Джафар/ОЧП
Рейтинг: PG-13
Мітки: преканон, крадії, ангст
Опис: В Аграбі було багато крадіїв, але мало кому з них вдавалося прожити довге та гарне життя.

***

Аскюр любив зиму, любив сніг і те, як він лягав на його світле волосся. Він обожнював ясні ночі, коли зірки відбивалися блиском на білому полотні зими, а скипень приємно кусав за ніс. Потім Аскюр зголосився з батьком піти в море, де на них напали, усіх убили, а його взяли в полон.

Худий хлопчина з блідою шкірою, сонячним волоссям та блакитним поглядом продався задорого в країні, де повно піску й завжди сонце. Зовсім не дивно, що йому так швидко знайшовся господар. Спочатку Аскюр був просто гарною цяцькою в багатих руках… Та і протягом усього свого рабства він був таким. Дитина — гарненький вигляд поруч. Підліток — насолода не тільки для очей.

Аскюр зміг втекти, наостанок перерізавши своєму старому хазяїну горлянку, і це був шанс, який закінчився б досить погано, проте йому чомусь пощастило. Пустеля нічого нікому не пробачала, навіть якщо ти був самим королем. Звичайно, тікаючи в піски, Аскюр узяв із собою їжу та воду, узяв тканини, щоби прикрити своє тіло від лютого сонця, однак… Най він вижив стільки років у чужій домівці, але завжди був під дахом та у відносній прохолоді.

Зі своєю зовнішністю Аскюр міг хоч до скону ховатися, але це було б марною справою. Тікаючи від одного пана, він потрапив до іншого, але… Нові работоргівці не отримали того, хто бився як дикий звір: не на життя, а на смерть. Саме тоді Аскюр зрозумів, що не піски жахаючі та небезпечні, а люди, яких пустеля породила. Саме тоді Аскюр пообіцяв собі, що буде йти слідом за тими, хто впав у немилість долі, щоб звільнити їх. Саме тоді Аскюр пообіцяв собі, що сам стане вільним лише тоді, коли його брати та сестри будуть вільно ходити цими пісками.

Він крав. Так, це було низько, але йому потрібно було якось жити. Аскюр ніде не затримувався надовго: отримав, що було потрібно, допоміг, кому потрібно, і зник. О, він навчився ховатися в тінях та битися. Але це далося йому складно: і шрами, що вкривали всю спину, і тонка лінія в кутку губ, коли йому намагалися відрізати язика, і сліди від металічного обруча на шиї, яким його намагалися душити.

Проте з болем та шрами прийшла і слава до нього поміж звичайних людей. Білий Мангуст. Ніхто точно не знав, як виглядав Аскюр, проте декому він відкривався і… одного разу це ледь не позбавило його життя, після чого Аскюр став обачнішим.

В Аграбі він уже був досить давно: затишно, багато не бідного люду й один із великих ринків навкруги, де так часто любили продавати рабів. Аскюр завжди прикривав тканинами не тільки тіло, але й волосся з половиною обличчя, залишаючи на видноті лише очі, які завжди підводив чорним, щоб сонце й піски не лишили його сліпцем. Це був багатолюдний день в Аграбі, але Аскюр майже одразу помітив статного чоловіка в темно-червоному, майже чорному, вбранні та з посохом у вигляді змії. Кобри. На щастя, у нього на поясі виднівся кинджал, руків’я якого було зроблене зі справжнього золота. Доля посміхнулася — цей пан впізнаваний.

Аскюр, недовго думаючи, налетів на чоловіка, наче хтось у натовпі штовхнув його, спішно перепросив, низько схиливши голову, та загубився поміж інших. Із чужим кинджалом у руках. Підставити багатого пана та звільнити рабів — двох зайців за один раз прибрати.

Ненавидів неволю. Ненавидів усіх, хто смів вважати, що мав право поневолювати. Сьогодні йому доля явно усміхалась, адже п’ятеро рабів були досить кремезними чоловіками, нехай і виснажені. Адже їх тримали не в клітці, а на показ усім, і їм перев’язали руки лише мотузками. Адже їхній господар був запливлим жиром свинюкою, який, побачивши спеціально виставлений напоказ золотий зі смарагдами браслет, неприємно посміхнувся та відвернувся, дозволивши підійти ближче та доторкнутися до свого товару.

— Білий Мангуст?

Ледь чутний шепіт від одного з темношкірого чоловіка, до якого Аскюр тільки-но підійшов. І варто було підняти на його обличчя очі, як він пізнав у ньому того раба, якому ще з пів року тому подарував волю та якому допоміг дібратися до великої води.

— Не очікував тебе тут побачити, Аде. Знову під стягом чужої волі.

— Я намагався продовжувати свою справу морем, але нічого не вийшло.

— І продовжиш, — Аскюр кинув швидкий погляд на торговця людьми, але той навіть не дивився у їхній бік. — Я звільню вас, — він обвів п’ятьох невільників поглядом, помітивши, як на нього дивилися з надією, — але ви чекаєте мого сигналу. Після — тікайте. Тікайте якнайдалі. Аде знає, як сховатися в тінях, і він виведе вас на волю.

Перерізати мотузки на руках рабів нескладно, адже це можна було приховати з легкістю, але не ноги. Прослідкувавши поглядом лінію мотузки від чоловіків до дерев’яного стовпа, до якого вони були прив’язані, Аскюр підійшов до нього та став так, щоб його приховав намет торговця від небажаних поглядів. Нахилитися, перерізати мотузку та сіпнутися, коли зовсім поруч із ним закричала папуга. Червоний птах сидів на стовпі та уважно, ніби розумів усе, дивився на Білого Мангуста. Лякався вже абсолютно кожного звуку.

Аскюр приклав палець до обличчя, де під тканиною були губи, закликавши папугу мовчати, та кинув на пісок біля стовпа кинджал, одразу зайшовши в невеликий простір між наметом та лавкою, де продавалися маслянисті лампи. Одна навіть була підпалена. Щось доля надто сильно посміхнулась йому. Це було не до добра. Проте часу, щоби багато думати, у нього не було.

Умикнувши лампу, Аскюр кинув її прямо під намет. Секунда, дві й вогонь повністю перебіг на тканину та шкуру, що була накинута згори. Можливість рабам урвати собі свободу, й Аде, спішно скинувши мотузку з ноги та тим самим показавши іншим приклад, повів своїх побратимів за собою, розлякавши натовп та змусивши стражникам побігти за ними. Крики, ґвалт, паніка, із чим Аскюр змішався з людьми та пішов у бік порожньої вулиці.

Аби тільки вижили врятовані, а заради інших той, хто названий Білим Мангустом може лишитися в Аграбі на довший період. Тут повно роботи. За спиною лишився натовп, його оповила тиша та спокій, проте внутрішній голос кричав про небезпеку. Аскюр вірив власній інтуїції, тому він звернув у провулок та вже збирався визирнути з нього на вулицю, як перед ним, наче виросла з тіні, з’явилася висока постать. Уже знайома. У темно-кривавому вбранні та з посохом у вигляді кобри, що мала рубінові очі.

— Отже, Білий Мангуст відвідав і нас. Я спостерігав за твоїм трюком, проте твоя крадіжка мого кинджала була недолуга.

Голос незнайомця був рівним і таким спокійним, наче його хотіли приспати. Але Аскюр на це не відреагував, бо помітив у руці чоловіка кинджал із золотим руків’ям. Погано, але й не в такі неприємності потрапляв за своє життя.

— Ви, напевно, мене з кимось сплутали. Я не Білий Мангуст і аж ніяк не міг викрасти кинджал, адже зараз він у вашій руці.

Аскюр відступав повільно, намагаючись не зробити зайвого різкого руху, як краєм ока він помітив напіввідчинені двері. І варто було чоловіку зробити крок до нього, як Білий Мангуст зірвався з місця. Битися — це добре, але в більшості випадків врятовував біг.

Штовхнути двері, перелякати стареньку жіночку, майже злетіти по сходах на другий поверх, щоби перебратися з балкона на сусідній та видертися на дах. Навряд чи за ним побіжать, такі паничі не бігають. Аскюра щось наче сіпнуло за руку і він підійшов до краю даху, як на нього знизу налетіла червона птаха, зірвавши з голови куфію. Сонце тільки почало схилятися до лінії горизонту, через що його волосся, яке розсипалося по плечах, налилося вогнем. «Ця його дурна папуга», — промайнуло в голові в Аскюра, варто було зловити погляд чоловіка своїм.

Уже набагато пізніше Аскюр дізнався від Аде, який також вирішив лишитися в Аграбі, що він посмів обікрасти Великого Візира Султана: «Джафар… Найнебезпечніша людина з усіх. Жорстокий. Володіє магією. А ще поговорюють, що він зачаклував Султана, який тепер підкоряється йому». Плітки. Про самого Аскюра ходило безліч чуток, тому він вірив лише тому, що сам бачив. Щоправда, йому було начхати на справи в палаці, бо він прибув в Аграбу не для того.

У той же день, коли він втік від Джафара, уже ближче до ночі його знайшов хлопчисько, присланий якоюсь Беназір. Ризиковано було йти, проте Аскюр не пожалкував, що зробив вибір усе ж таки пройти за ним. Беназір виявилася тою, хто співчував рабам та розділяв справу Білого Мангуста. Саме вона дала притулок Аде та іншим трьом звільненим чоловікам, яким вдалося втекти від стражників живими. Після надала дах над головою і самому Аскюру.

Життя в Аграбі було… Скільки б вони не боролися з рабством — те нікуди не зникало. Здавалося, навіть розсталося сильніше. Проте Аскюра напружувало навіть не це, а те, що за ним слідкувала папуга. Папуга Великого Візира. Декілька разів він зіштовхнувся обличчям до обличчя із самим Джафаром, але нічого. Абсолютно нічого. Навіть тоді, коли його помічали за крадіжкою.

— Він щось хоче від тебе, — на хвилювання Аскюра промовив Аде. — Джафар за одну мить міг перетворити тебе на слимака та розчавити. А так — це німе запрошення до перемовин.

— Ти надто добре розбираєшся в людях, мій друже.

— А ти, Білий Мангусте, погано як для того, хто стільки допоміг людям.

Перемовини. Які перемовини, якщо вони навіть не спілкувалися? Але щось було в словах Аде, тому вони послали одну людину зі своїх до палацу, щоб не просто вивідати безпечний шлях до кімнат Джафара, але й розізнати про всі чутки серед знаті. Тихо. Спокійно. Не тільки його інтуїція кричала про небезпеку, тому Аде викликався провести Аскюра до палацу та бути напохваті у випадку чого.

Переховуватися від варти було неважко, лишитися безшумним також, й Аскюр зайшов у порожню кімнату, яка була саме під тою, що йому була потрібна. Палац мав виступи на стінах, за які, хоч і небезпечно, можна було зачепитися та полізти нагору, вхопитися за поруччя, підтягнути себе, щоби перекинути ногу та зістрибнути на чужому балконі. Місяць закривали хмари, дозволивши підійти до проходу, який прикривала тонка тканина, непоміченим. Джафар сидів за столом і щось писав при світлі свічок. Папуги ніде не було видно, проте… Це оманливий спокій. Упевнившись, що видно лише його очі, Аскюр відгорнув тканину вбік, відкривши собі прохід, та зайшов у кімнату.

— Тебе дійсно переховують тіні.

Такий самий спокійний та рівний голос, яким він його запам’ятав, і варто було Джафару подивитися на Білого Мангуста, як його обличчя у вогні свічок стало гострішим. Як якийсь хижак. «Як змія», — згадав Аскюр слова Аде.

— Скажеш своє ім’я, щоб я знав, як звертатися до тебе?

— Я помітив, який ти вкладав сенс у кожну нашу зустріч, — холодно промови Аскюр, проігнорувавши питання. — Для чого ти бажав мене бачити?

Мовчання у відповідь не потішило Аскюра, як і те, що Великий Візир встав зі свого місця та підійшов до папуги, який, як виявилося, увесь цей час сидів на жердині з боку від столу. З відповіддю тягнули, щоби перевірити його на витривалість. Наче він щось тут винен.

— Я знаю людину, яка тримає підпільне місце з хлопчиками для задоволення потреб тіла.

— І ти мені просто так скажеш, де він приховує це місце? — з недовірою спитав Аскюр.

— Не просто так, — Джафар розвернувся обличчям до нього. — Ти його вб’єш разом зі своїми головорізами. Мене не цікавлять подробиці. Зробиш це й тобі не потрібно буде красти ще з пів року.

— Звичайно, я це… не зроблю, — Аскюр помітив, як в очах навпроти промайнув гнів, що тут зник під маскою холоду. — Ти вважаєш що, я дурень чи якийсь звичайний крадій, який купиться на це «пів року»?

— Що ж, — Джафар оглянув Аскюра з ніг до голови та підійшов до нього ближче, — якщо ти вже виконуєш моє… прохання, то дійсно буде справедливим, якщо я розповім, звідки моє бажання відкрити тобі того, хто володіє людьми та допомагає квітнути рабству, — багато слів, але Аскюр уже звик до того, що таким чином майже кожен другий, хто мав владу, намагався притупити його пильність. — Ця людина входить до Ради й має досить вагомий вплив на Султана.

— І якщо приберу його я, то ніхто не знайде ниточку до тебе.

— Бачиш, ти все сам прекрасно розумієш. Я готовий платити, щоб…

— Я прикрив твою сраку й ти не бруднив власні руки, — Аскюр лише тяжко зітхнув і навіть не відійшов убік, коли до нього підійшли майже впритул. — Великий Візир, чаклун, а бажає отримати допомогу від того, за чию голову оголошена не мала ціна й не тільки в Аграбі.

— Часто те, чим ми володіємо, надто сильно зв’язує нам руки.

Наче його думки озвучили. Аскюр тоді лише перевів погляд на Джафара й погодився з ним. Внутрішній голос мовчав про небезпеку, проте не мовчав Аде, що в деталях розписав, який «розумний» Білий Мангуст. Чому Аскюр йому те дозволяв? Тому що він був упевнений у тому, з ким поєднав свою кров і хто став його побратимом.

Джафар дав правдиву інформацію не тільки про того, кого й людиною не назвеш, а і про його підпільників, про звичний маршрут на ринку, коли вирішував власноруч віднайти нових хлопчиків, завдяки чому вони врятували одного, який був крадієм. Так, крадій, але всі вони такими були. А ще в нього була смішна мавпочка, якій хлопчина навіть шапочку зробив власними руками.

Більше місяця пішло на те, щоби прибрати всіх «малих» та підібратися ближче до самого головного. Був лише один шанс… Посилати Аладдіна туди, звідки вони його витягли, — небезпечно, проте іншого шансу в них не було. А Алі навіть зрадів, що може допомогти самому Білому Мангуст. Дитя.

Таку пожежу в Аграбі запам’ятали надовго. Здається і через тисячу зим будуть пам’ятати, як на даху одного з будинків Бахіра з’явився Білий Мангуст і одразу ж із цим пролунав незрозумілий вибух, з яким полум’я пожерла все довкола. Коли люди разом зі стражниками подолали жаріння, коли знайшли тіла тих, хто був всередині, то ніяк не змогли відшукати голову Бахіра. Слабкі невпевнені чутки стали правдивими, коли голова опинилася на воротах палацу: Білий Мангуст оселився в Аграбі.

Усі були на вухах, варта Султана його шукала день і ніч, його невеличка компанія розрослась досить швидко, але це вже тягнулося не один місяць. Аскюр вичекав тиждень, коли варта трохи заспокоїлася, і пішов за платою. Джафар чекав із винагородою, у чому також не обдурив. Невже цей Бахір дійсно мав аж настільки сильний вплив на Султана? Чи йому щось не договорювали? Не його справа.

— Навіщо було відрізати голову та вішати її на ворота палацу? — у голосі Джафара Аскюр не почув засудження, лише зацікавленість.

— Це попередження для інших, — Білий Мангуст знизав плечима та перекинув через одне лямку досить важкого клунка із золотими монетами.

— Я так розумію, ти зі своєю бандою вирішив осісти в Аграбі, — не питання, ствердження, і він вперся ліктями в стіл, щоб скласти пальці трикутником. — Не хвилюйся, я не збираюся здавати тебе голові варти Султана.

— Ти маєш на нього вплив?

— Ні. На жаль, — хиже обличчя Джафара стало більш злим. — Тільки наш Володар має право наказувати їм. Я не зможу відвадити їх від вас.

— Який тобі цього зиск тепер?

— Можливо, наша співпраця буде тривати й надалі.

— Я тобі не собаченя. Як і й мої брати та сестри.

— Так. Тому вам краще не переходити дорогу, як і ви не повинні мені не плутати плани.

— Тільки якщо я не дізнаюся, що Великий Візир грішний та сміє забирати в людей їхню волю.

Аде не був задоволений звісткою про те, що в майбутньому вони знову можуть співпрацювати з Джафаром, але тішився грошам. Звичайно, їх вистачило не на пів року, адже під їхнім крилом були й діти-сироти, і вагітні жінки, деякі з яких повинні були вже ось-ось народжувати, та й дорослі чоловіки, яким для боротьби потрібно було хоч щось нормально їсти.

Життя в Аграбі було складнішим, ніж Аскюр очікував на те, адже в нього з’явилося надто багато відповідальності на плечах. Стражники його продовжували шукати, влаштовували облави, вбивали його людей, адже ті дійсно були злочинцями… І його знову забажав бачити Джафар, який дав слід на людину з варти Султана. Навіщо? Щоби підірвати авторитет Разула та прибрати його з ланки «влади». Великий Візир розчищав собі місце біля трону Султана, хоча вже й так мав набагато більше, ніж будь-хто.

Прибрати цього вартового було не складно, навіть якось легко, вивести все на очі жителів Аграби… та знайти слід на одне з місць, яке було перевалочним пунктом для відстоювання рабів. Аскюр не довго думав, що робити, Аде підтримав, адже це було про свободу тих, ким вони самі були у своєму житті. Білий Мангуст покидав Аграбу вдень, як звичайний житель, бо ніхто навіть не міг підозрювати, що такий «злочинець» вийде під прямі промені сонця. Але, здається, Джафар оселився в нього в голові, адже як тоді він так вчасно підіслав до себе свого папугу та ще й кинджалом. Знайомим кинджалом із золотим руків’ям.

— Це не до добра, — промовив Аде, навіть не подивившись на Аскюра.

— Поки наша співпраця принесла лише позитивні моменти, — він опустив руку на голову папуги, що сидів на передній луці сідла, та погладив його.

— Те, що спочатку здається солодким та приємним, у кінці опиняється отрутою.

— Ти став мудрецем, мій друже? — у голосі Аскюра чулася усмішка. — Лети, Яґо, у пустелі папугам одним не місце. Лети.

Червона пляма в небі, сонце, що було надто жорстоким. І місце, де Аде лишився ока. Їх не чекали, ніякої засідки не було, але людей зі зброєю більше, ніж двоє. На що вони сподівалися? На що сподівався Аскюр? Повірив у те, що увесь світ у нього на блюдці, бо він Білий Мангуст? Пустеля. Забув найголовніше — пустеля нічого й ніколи не пробачає.

В Аграбі Аскюр мав власний будинок — майже на самій околиці, щоб зайвий раз ніхто не зацікавився ним. Так, двері Беназір завжди були відчиненими для нього, але інколи йому потрібен був спокій та ніч у самотньому спокою. Уже як тиждень Аде лежав із гарячкою та щупальці хворобливого марення не відпускали його. Згорав, його брат по крові згорав і Аскюр не знав, як тому зарадити. Поки допомога сама не прийшла.

Білий Мангуст почув, як на першому поверсі відчинилися двері, почув кроки, що змусило одразу ж підірватися на ноги, кинувши брудну від крові та гною тканину в миску з водою, та, схопивши кинджал, стає до дверей так, щоб його не побачили, піднявшись по сходах. Два кроки, п’ять, сім. Освітлення було багато тільки ближче до ліжка, проте Аскюру прекрасно розглядів високу фігуру, якій дозволив зайти вглиб кімнати, щоби підлетіти до неї з-за спини і притиснути лезо до чужої шиї.

— Хто тебе підіслав? — він майже зашипів, сильніше напруживши руку з кинджалом.

— Яґо. Проте я сумніваюся, що в нього є хоч якісь мізки, щоби продумувати твоє вбивство через маніпулювання мною.

Голос геть рівний, спокійний, наче камінь у його руках. Аскюр не одразу забрав кинджал, який йому подарували, але все ж таки відійшов від Джафару, заходячи в тінь. У нього не прикрите обличчя, проте це стає байдужим, варто було Аде захрипіти та потягнутися пальцями до того, що лишилося від ока. Білий Мангуст вийшов на світло перед тим, хто міг його просто зараз вбити, повернувся до нього спиною, не звернувши ніякої уваги на те, як його обличчя уважно роздивлялися, лише сів на край ліжка та, взявши мокру тканину, притиснув її до рани.

— Чш-ш, за тебе говорить жар, — неголосно промовив Аскюр побратиму. — Навіщо ти прийшов? Я вже не питаю, як знайшов, бо ти надто добре натренував свого птаха.

— Чутки пішли про те, що Білий Мангуст був смертельно поранений та помер.

Чутки. Звичайно. Аскюр обережно промокнув запалену рану на обличчі Аде та стиснув губи. Тиждень. Пройшов тиждень і стало тільки гірше. Аскюр прекрасно вбачав кінець свого побратима, кінець того, хто так горів бажанням побороти неволю. Він забрав тканину, щоб знову змочити її, як Аде різко підхопився на ліжку та схопив його за горло, із силою стиснувши.

З кожною секундою пальці тисли все сильніше, змусивши вчепитися в чуже зап’ястя. Аскюр уже не усвідомлював, що він щось говорив, адже перед очима розросталася темрява, адже в грудях розростався вогонь від неможливості вдихнути. А потім усе так швидко зникло, із ч им Аскюр усе ж таки сіпнувся назад та врізався в щось тверде. У когось. Глибокий судомний вдих і його накренило в бік, із ч им Білий Мангуст оминув чужий посох та, зробивши декілька коротких швидких кроків, вперся руками в стіну. Боляче. Але навіть у такий стан Аскюр розумів, що Аде відпустив його не через те, що пізнав.

— Ти ж чаклун. Ти можеш врятувати Аде? — хрипко спитав Білий Мангуст. — За все потрібно платити, я це як ніхто знаю. Твоя наступна жертва буде вбита без плати.

Йому нічого не відповіли, але Аскюр відчував погляд Джафара своєю спиною, який усе ж таки зголосився допомогти. І була одна умова — чекати його на першому поверсі. Лишити Аде разом… Ризиковано, проте іншого варіанту не було в нього.

Джафар вів свою гру: небезпечну, смертельну. Він був як та змія, яка лежала під каменюкою та чекала, поки її отрута, виплеснута в річку, повбиває всіх, хто стоїть у неї на шляху. Аскюр знав, що він сам стояв на шляху Великого Візира й це було питанням часу, коли його приберуть.

Але поки вони співпрацювали. Від тоді, коли Джафар допоміг Аде, коли він знову направив на слід нової «жертви» і знову заплатив, хоча домовлялися про зовсім інше, пройшло багато зим. Скільки взагалі було йому? Аскюра схопили в полон тоді, коли йому було лише дев’ять, після ж, як уперше ступив на пісок, пройшло ще сімнадцять зим. Багато, але й одночасно з тим мало, адже він так майже нічого не добився. Слава? Так навіщо, якщо в одному колі він мав повагу, але не повне бажання допомогти, а в іншому — ворог та злодій, якого потрібно або вбити, або вбити. Прекрасна перспектива.

В останні дні… тижні Аскюр знаходив заспокоєння в тому місці, яке навряд чи підходило під критерій «спокій». Проте Джафар не був проти, коли його балкон займали на декілька годин та мовчки стояли. Сьогоднішній вечір також не став якимось особливим і Аскюр майже із самого заходу сонця займав чужі кімнати. Він мав наглість зазирнути в ті свитки, що лежали на столі, та зрозуміти, що Джафар не полишив тих думок, про які йому вже декілька разів говорив. Дитячі думки, казки, яким він чомусь повірив.

Сьогодні Аскюр вирішив «звільнити» волосся та обличчя, тому лишив на столі Великого Візира зайві тканини, щоб… попередити? Так, попередити. Його вже одного разу бачили, але там була напівтемрява, там було не до того, аби розглядати, зараз же Аскюр хотів довіритися Джафару аж настільки та перевірити те, чи можна йому повноцінно довіряти. Звичайно, що ні, проте Білий Мангуст хотів би знати — являв собою Джафар небезпеку йому в найближчі місяці?

Вже давно потемнішало, а Джафар так і не повернувся до своїх кімнат. Холодало. Аскюр лише похитав головою на те, який же інколи він дурень, та вже збирався піти, як почув позаду себе кроки. Намагалися йти безшумно, намагалися не видати себе, але Білий Мангуст уже надто добре знав тіні та як ті по-справжньому лунають.

— Я чую тебе, можеш не крастися, — Аскюр слабко посміхнувся та вперся руками в поручні.

— Ти міг би бути тим, хто посланий вбити мене, — чужий голос був усе таким спокійним, однак він розібрав і нотки веселості.

— Можливо, мене й підіслали вбити тебе, — повернувши голову вбік, Аскюр краєм ока спостерігав, як до нього підійшли та стали поруч, залишивши свій посох у кімнаті.

— Білий Мангуст не буде витрачати власні сили та час, щоб вбити того, хто не позбавляє людей волі.

Не позбавляє. Це потрібно було ще розібратися, адже чутки про волю Султана давно ходили неоднозначними, але Аскюр поки бився за тих, хто не міг відстояти себе. Він відчував на собі чужий зацікавлений погляд, тобі, посміхнувшись лише куточком губ, розвернувся обличчям до Джафара. Великий Візир не змінився — був таким же «гострим» на обличчя, з такою ж борідкою, але в погляді читалась втома. Хто в цьому житті не втомлений.

Аскюр бачив, як Джафар роздивлявся шрам у його куточку губ, слід на шиї… Йому така увага була незручна, йому хотілося прикритися, сховатися за тканинами, проте лише затримав дихання, коли до нього підійшли ближче, майже впритул.

— Аскюр, — неголосно промовив Білий Мангуст.

— Що? — невже він уперше зміг побачити нерозуміння на обличчі Джафара.

— Аскюр. Це моє ім’я, а то ти Мангуст та Мангуст, набридає, — він знизав плечима.

— Із чого така відвертість? — Джафар схилив голову до плеча.

— Просто, — хоча причина була. — Я з тих земель, де є сніг — дощ, який щільний, білий та як частинки хмарин. Холодно. Гарно. І в нас є свій власний календар, свій відлік року. Сьогодні… Сьогодні ніч — велика ніч, коли Мати Старого Року народжує Новий Рік. У нас прийнято або бути відвертим у цю ніч, або мовчати. Тому я вирішив, що, якщо ми вже почали хоч якось спілкуватися, то варто вже розкрити своє ім’я, справжнє ім’я, а не те, що дали мені шакали, — під кінець його голос затремтів від злості, яка почала піднімати свою голову.

— У такому випадку, якщо сьогодні таке велике свято для тебе, то, — Джафар вказав рукою в бік проходу до кімнати, — запрошую тебе на вечерю, — й Аскюр відчув, що з його думкою та волею рахуються з власного бажання, тому не вбачав сенсу відмовлятися.