Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Фанхата: Меч короля Артура
Пара: Артур/Вортігерн
Рейтинг: M(18+)
Мітки: AU, інцест, fix-it, дарк
Опис: В яві Вортігерна завжди квітувала жага до всевладдя.
***
Він возсідав на троні, дозволивши припасти на коліна між власних ніг. Тонкі уста малювали знайомі лише собі довгі обриси на плоті, щоб урешті обіп’ясти голівку та спуститися майже до половини. Шпаркий. І не тільки вуста. Він не стримав стогону й не знав: чи то від того, хто опав перед ним, чи то від того, що не своє пожадання владарювало над ним.
Вортігерн завжди мав жагу до всього, що прийде йому в голову. Проте, мабуть, жага до всевладдя була у нього найдужчою. Пекуча. Терпка. Ядуча. Те, від чого не можливо було відмовитися. У Вортігерна був план, проте льос вирішив все сам, не спитавши у нього про думи.
Він опустив руку на маківку, повів нею нижче, щоб пальці зарилися у волосся на гамалику, та натиснув, всиливши взяти плоть глибше. Горло затиснуло його, зірвавши довгий стогін з уст, коли між його ніг майже давилися. Але він це подобав, тому дозволяв таке учиняти з собою.
Вортігерн уразив брата. Вортігерн викинув небіжа. Вортігерн посів престіл. Жага не зникла. Навіть пороша, яка завжди була льодовою, не студила його жагу мати більше, через що він став сліпородим. Підпустив Артура надто близько, прозирнув, що під ногами тверда земля, проте сам же і підвів себе.
Путч. Морські відьми мертві. Він зі зв’язаними руками та пов’язаний з Артуром. Його не вбили. Чому? Надто багато питань з самого початку, тямущість нині. Вортігерн був сильним чародійником, був дядьком, був справжнім гаспидом посеред інтриганів. Втрачати такого — нерозумний крок для будь-якого владаря. А Артур хтів, щоб його народ улюбляв.
Пов’язати чародійника з собою, зробити з нього радця. Першу зиму люди були невдоволені, були проти Вортігерна – убивці справжнього короля, однак коли побачили, що він і мушву прихлопнути не може, то розслабилися. Процвітання. Зміцнення. І Артур, що показував свій інтерес до нього.
Зв’язок. Кров до крові. Це лише черговий момент задовольнити власну жагу. Мить, яка розтягується більше, ніж на дві зими. Вортігерна бажали. Вортігерна слухали. Під спів Вортігерна рухалися. То яка вже різниця – пов’язаний чи ні, коли за його словом живуть?
Сьогодні Артур був під враженнями, адже йому сказали видворити усіх з тронної зали. Він то зробив, проте аж ніяк не очікував, що до нього зійдуть лише в одному плащі кирвавого цвіту. Королівський плащ. Його плащ. Босий. Голий. Як небожитель, який прийшов одарувати його таланом та власним тілом.
— Чорнокнижник, — промовив Артур, побачивши, як змії мороку вилися біля ніг Вортігерна, аби він не промерзнув ногами. — Знаджуєш мене до чорногріха.
— Я можу і піти, — голос як в померлого.
— Ні. Підійди.
Його послухали – зиск у тому всьому Вортігерн відчував здаля. Проте Артур не спроневірявся, адже він кохав. Син Утера був ще тим сліпородим. Артур не стримав стогону, коли сам же потягнув Вортігерна за волос, щоб на його коліна сіли. Кирвавиця омила їх двох, шлейфом розтягнулася по долу. Холод. У його руках був холод, що не давав забути про зиму, скипень, що вже заполонив їхні землі. Їхні.
Вортігерн був вправний. Він знав те, чим може змовляти. І Пендрагон вівся на це. Як не узвичаїтися в цьому, коли його настільки вправно вчили? Вортігерн знав, яким приходити слід, тому, спираючись колінами по дві сторони від ніг Артура, піднявся лиш для того, аби стиснути правицею його плоть та направити її в себе.
Стогін зародився в грудях та розійшовся дрижанням по всьому тілу, варто було прийняти член до кінця. Вортігерну подобалося це. Любилося йому це. Жага, що нікуди не дівалася, отримувала привілля, розкривала всі свої крила та дозволяла спинятися над усіма. Рухи повільні, покачуваня вперед-назад, щоб отримати більше заласся, і холод лизав живіт, поверх вологи від власної плоті, яку з силою притискали та терли.
Артур стискав пальці, полишавши на боках синці. Артур майже урчав з кожним поштовхом, що ставали дедалі сильніше. Артур владарював над тілом та розумом Вортігерна. Хотів вбачати те у тому. І Вортігерн дозволяв блукати в цій облуді, як той павук обплутував його, аби жага ніколи не вгасла. Король помер? О ні. Король ще й як живий.