Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Фанхата: Справжня кров
Рейтинг: PG-13
Пара: Ерік Нортман/ОЧП
Мітки: вампіри, кров, ангст, fix-it
Опис: Важко втрачати того, хто створив тебе. Нестерпно власними руками відштовхувати того, хто відродив у тобі життя почуттів.
***
— Еріку.
Оклик, який змусив різко замерти в коридорі та повністю підтвердити славу живого мерця. Він прибув сюди для чого? Після того, як його вже один раз відштовхнули. Все одно йде. Йде, йде, йде. Знову і знову. А він тільки і може: або прийняти, або прогнати. Так не повинно було бути з тим, хто більше, ніж дорогий, але нічого зробити вже не можна було.
Ерік розвернувся та зустрівся поглядом з тим, кого сам же і прогнав. Давно. Хто сам його зрадив, коли пішов, лишив одного. Нортман не боявся показати себе таким, як зараз: криваві сліди від сліз на обличчі, біль в погляді та в усьому перенапруженому тілі. Його бачили й не таким. Його бачили вже слабким, розчавленим, відкритим, адже у відповідь отримував таку саму відвертість.
Це було в минулому. Як в минулому були і його почуття. Ерік зараз вже не той простачок, яким так легко було маніпулювати. Хвилини розтягнулися, вони, здається, завмерли й перетворилися на щось нескінченне, у що його знайомо втягувало. Ньор.
Нортман пам’ятав того, кого зустрів у засніженому лісі, коли тільки став чоловіком: високий, блідий (біліший, ніж той сніг) і очі як ті два іоліта, що переливалися від небесних до медових кольорів. Тоді Ерік думав, що це якесь марення або сам ас спустився у світ людей. Неймовірно гарний, він розвернувся до нього всім тілом, схилив голову до плеча, дозволивши таким же сонячним, як у самого Еріка, пасмам волосся спасти донизу. Посміхнувся. І варто було тільки кліпнути, як це марення зникло. Тільки варто було підійти ближче, як на снігу Нортман зміг роздивитися краплі кривавиці, як ті ягоди падуба.
Кров Ньора дійсно була ягодами падуба: отруйні, небезпечні, неможливо зупинитися, якщо вже спробував. Сам Ньор був падубом — гострий, труйливий, зовсім не рівня йому… Нікому не рівня! Мабуть, і самому Ґодрику, адже він як був змією, так нею і лишився, не змінившись з роками. Скільки Ньору? Той ніколи не казав, як і не розповідав про те, ким був у житті. У реальному житті, а не бувши вже вампіром.
Саме Ньор був першим безсмертним, кого Нортман зустрів у своєму житті, але усвідомив це вже набагато пізніше. Ґодрику він був відданий, як тому, хто створив його, як тому, хто дозволив жити далі та все ж таки помститися за батька. Ньору він був відданий через те, що саме цей вампір пробудив у ньому ті почуття, які давно згасли зі смертю дружини та дітей.
Коли вони востаннє бачилися, то це… це також була зима — люта та холодна, коли снігу насипало неймовірно багато. Ерік відчував, підозрював, що Ньор знав задум Нортмана все обірвати, адже він повів його прогулятися на природу. Повний місяць. Надто яскраво. І крива посмішка на майже безбарвних вустах, які манили. Завжди манили. Але понад усе Ерік не міг подолати своє ненормальне тяжіння до його крові, наче дійсно отруїв.
— Отже, ти захотів позбутися мене? Потрібно було обирати не ніч, Еріку.
— Я не хочу вбивати тебе, — Нортман похитав головою і відступив на крок назад, коли до нього підійшли, змусивши стиснути губи. — Ти отруюєш мене. Ти ведеш ігри, які тягнуть за собою смерть. Ти нічого не розповідаєш з минулого та з теперішнього.
— Ще скажи про майбутнє, — Ньор насмішкувато вигнув брів. — У тебе є потенціал — це єдине, що я можу відкрити тобі.
— Я не пішак — це те, що ти завжди бачив у мені. Через що вимагав бути поруч. Годі. Ти всього лиш вампір, древній, але вампір. Ти навіть не створив мене.
— Що ж… — всі натягнуті емоції зникли з обличчя Ньора, наче вода його омила, полишивши лише холодну неживу маску чогось небезпечного. — Це твоє остаточне рішення? — але Ерік лише похитав на це головою. — Ти будеш жалкувати про це.
Це було погрозою? Ні. Нортман знав, що Ньор не зробить йому нічого, але він дійсно жалкував. Перші місяці, роки він міг спокійно прокидатися кожної ночі, не боячись, що срібний меч, який висів над ним стільки століть, впаде вістрям прямо йому на голову, але потім в ньому почала розростатися порожнеча. Холодна. Крижана.
І ось зараз цей меч знов став матеріальним, знов його підвісили прямо над ним, і це зробив Ньор. Який чомусь з’явився у його житті саме у цей час. Він геть не змінився: таке ж золоте волосся, що спускалося майже до самих лопаток, гострі вилиці, іолітові очі, що зараз огортали його медовим теплом. І співчуттям. Ньор також знав Ґодрика, був з ним досить довго, щоб проігнорувати, але як дізнався аж настільки швидко?
Не важливо. Все неважливо. Ерік повів головою так, наче був диким мустангом і його намагалися приручити, натягнувши майже до межі поводдя, та зробив крок у бік Ньора. Ще один. Ще. Ньор був його на голову нижче, але здавалося, що саме Ерік зараз… Він зігнувся. Як лялька, яка лишилася без ляльковода, який тримав її горду та рівну поставу за нитки. Ньор був у чорному костюмі й Еріку здалося, що він, втиснувшись носом у його шию, відчув запах його шкіряних рукавиць. Ньор був надто близько, на що внутрішній монстр знайомо загурчав.
— Дозволяю.
Їхній давній ритуал. Те, що пов’язувало Нортмана з Ньором настільки ж сильно, як і з Ґодріком. Те, що робило його по-справжньому живим. Те, що його отруювало, але не вбивало. Ікла пробили чужу шию і ягоди падуба вкрили язик, забруднили підборіддя та шию, змішавшись барвами з власною кров’ю. Це ненормально. Це неправильно. Цьому неможливо протистояти.
— Я співчуваю твоїй втраті, — ледь чутно промовив Ньор, коли ікла з його шиї зникли, але його прекрасно почули. — Але таке життя тих, хто живе надто довго та не зміг віднайти собі мету.
— Яка твоя ж мета? — хрипко спитав Нортман, все так само не відпустивши зі своїх обіймів Ньора.
— Одного разу ти мене прогнав, щоб я знов відкривався тобі? Я відчуваю, Еріку, — він цокнув язиком, наче його намагалися обдурити, — ти пов’язав себе зі смертною. З людиною. Її запах…
— А ти покинув мене, — Ерік не дав Ньору договорити та різко відсторонився від нього. — Ти пішов, спокійно прийнявши мої слова.
— Наче ти очікував щось інше від мене, — крива посмішка лягла на неживі губи. — На все воля Богів, Еріку, тобі цього не знати.
— Навіщо ти тут? — його голос став грубим та різким.
— Все в житті має свою циклічність: щось звідкись зникає, щось десь з’являється. Я був… в різних місцях, побачив досить багато, що допомогло стати мені сильнішим. Навчитися більшого. І світу також час навчитися жити з усіма своїми дітьми, — Ньор підійшов до Еріка, щоб торкнутися його щоки та стерти великим пальцем криваву доріжку його сліз. — Чи готовий ти слідувати за мною, вічний королю? Чи готовий ти доказати світу, що Ґодрік — марна жертва?
— Так.
Він отруєний. Він вже давно отруєний — ще тоді, коли знайшов на лелійному снігові черлені ягоди падуба та смів торкнутися їх самими кінчиками пальців.