V. Апельсин

Фанхата: Оріджинал
Рейтинг: PG-13
Пара: слеш
Мітки: військові, укрреал, війна, ангст, драма, сім’я
Опис: Лесь обожнював апельсини, цим запахом був просочений весь Новий рік. Але коли двадцять четвертого лютого він прокинувся від обстрілів, а двадцять шостого Богдан пішов на фронт, для нього забувся запах апельсину. Для нього лишився лише одеколон сяйва його серця.

***

Апельсин. Яке просте слово, а скільки сенсу в ньому. Лесь ніколи особливо не любив апельсини, яких завжди було в його сім’ї багато: батько зі щедрістю закуповувався на оптовому ринку, тому не дивно, що в більш дорослому та самостійному житті він не надто сильно палав бажанням кожного дня щось їсти, через що інколи були тільки пізні вечері та й усе. До часу.

Апельсин. Яке просте слово, а скільки спогадів у ньому. Лесь пам’ятав, як познайомився з Богданом: на п’ять (на чотири роки, п’ять місяців і п’ять днів, як завжди виправляв його Лесь) років старший, комп’ютерних справ майстер і… ринок. Простий ринок, де вони вперше зустрілися.

Це було так по-дурному: Лесь на дев’ятнадцятий рік свого життя вирішив піти на ринок, бо йому вперше повноцінно захотілося апельсинів. І саме там біля одного з прилавків він побачив чоловіка, якому продавець намагався впарити «такі солодкі та гарні» ягоди. Чомусь Леся так зачепило те, що розводили брехню, зачепило те, що він знає правду, а… Що? Зробив би морду цеглиною? Дурня. Так і подумав Лесь, підійшовши ближче до чоловіка та сказавши, що якщо в апельсина трохи видовжена «попка», то він буде на половину сухим.

Знайомство почалося з апельсина. З «попки» апельсина. Це було тим, що смішило його та Богдана, проте одночасно з тим було й теплим, адже саме воно поєднало їх разом. Ніхто не знав, що Лесь зустрічався, а вже як останній рік жив разом із чоловіком. Суспільство, як би не кричали в соціальних мережах, у реальному світі все ще було налаштоване проти тих, кого вони вважали «ненормальними». Та й Лесь не хотів виносити на публіку те, що було його персональним вогником.

Богдан. Уважний. Відкритий. Веселий. Гарний. І весь його. Лесь, здається, з кожним днем кохав його все більше й більше. А ще він обожнював, коли Богдан починав щось говорити зі свого програмування — завжди було із захопленням та такою любов’ю, що це передавалося і йому, із чим із більшою силою продумувалися та писалися нові плани того, як проводити уроки для школярів.

З Богданом дійсно було легко та тепло. З Богданом було спокійно та затишно. З Богданом можна було впевнено говорити про завтра. Аж поки не настав той час, який у календарі можна було спокійно й без перебільшення виділяти не просто червоним, а кривавим. Настільки кривавим, що вся Україна тим вмилася і досі вмивалася.

Прокинутися майже о п’ятій ранку від далекого вибуху та не зрозуміти, що це таке. Сидіти та нервово вслуховуватися в тишу, адже щось у середині не припиняло гризти. Сіпнутися та підскочити на ноги, коли пролунав другий вибух, ближче. Зайти в інтернет та побачити промову хворого лисого «косплеєра» Ґолума. Війна. Смерті. Уже перші смерті. І Богдан, який записався добровольцем двадцять шостого лютого, адже його батько в такому далекому чотирнадцятому році ставав на захист країни, але орда вбила його. Лесь поривався піти з Богданом, але… він боявся і йому сказали, що будуть упевненіші, якщо він лишиться вдома та буде чекати.

Чекання — найгірше. Найгірше, що взагалі існувало. Але Лесь не знав, що саме було вбивчим: чекати будь-якої звістки від Богдана чи коли ворожа ракета потрапляє в будинок, у якому ти живеш. Сигнал повітряної тривоги, всього-на-всього три хвилини, за які Лесь встиг тільки одягнутися, схопити свій рюкзак та відчинити двері як його відкинуло назад у квартиру. Навіть нічого зрозуміти не встиг, а потім лікарі, які зашивали йому шкіру на потилиці, мама, яка тут же приїхала з іншої сторони міста та забрала його до себе, Богдан, який, повернувшись додому на відпочинок, не побачив нічого звичного.

— Але я встиг зберегти наші фотографії, — ледь чутно промовив Лесь, стоявши в коридорі та вдивлявшись у слід від власної крові на вцілілій стіні майже біля самої підлоги.

— Фото? Боже, Лесь, ти…

Проте варто було Богдану розвернутися обличчям до нього, як залишок фрази потонув у мовчанні, а після він обійняв свого хлопця. Лесь досі пам’ятає кожні обійми, поцілунки, як Богдан полюбляв лишати власну мітку на шиї, ближче до плеча, як стискав його стегна…

Вже п’яте грудня. Уже як два тижні ніякої звістки від Богдана. У Леся не вистачало нервів, сил, усього, аби нормально жити. Та яка там нормальність взагалі могла бути зараз? Ще й мама, яка все ж таки дізналася про стосунки сина із чоловіком. Спочатку вона була проти, потім не розмовляла з ним, але все ж таки прийняла, бо: «Ти лишився в мене один і ти моє дитя. Потрібно бути геть хворою, щоб відмовитися через якісь там уподобання від власної дитини».

Квартира давно вже була відновлена, як і будинок, проте Лесь поки не поспішав повертатися. Там він був би один, там би стіни тиснули на нього, там би він накручував себе стосовно того, що Богдана так давно не має поруч. Лесь лежав на ліжку в тій кімнаті, яка завжди була його, натягнувши навушники, щоби поринути в музику та відкинути непотрібні думки, від яких тільки боляче було.

З голови все не йшла перша зустріч із Богданом і ті «попки» апельсинів. Здається, він навіть запах як сьогодні, як зараз відчуває: цей легкий флер, який покрив усе обличчя, цитруса з кожним вдихом ставав насиченішим, ставав таким, наче можна було простягнути руку та взяти цю ягод… Лесь різко відкрив очі, побачивши майже перед самим носом вогняну пляму з видовженою «попкою». Погляд перебігає по руці, що була затягнута у військову куртку, і він, скинувши з голови навушники, різко сів, щоб обійняти Богдана, який засміявся.

— Ти не дзвонив! І на повідомлення не відповідав, — голос Леся затремтів від ледь стримуваних сліз.

— Та загубив десь, а з моєю пам’яттю на цифри тільки й номерами розкидуватися, — Богдан не стримав усмішку, коли в його шию втиснулися носом, та із силою обійняв Леся. — Я тобі апельсинів за це купив.

— З довгою «попкою», — він засміявся крізь сльози.

— Не страшно, я обожнюю сухі апельсини, — повернувши голову, Богдан притиснувся губами до чужої скроні. — Я вдома, Лесю.