IX. Сутінки

Фанхата: Гаррі Поттер
Пара: Драко/Луціус
Рейтинг: PG-13
Мітки: AU, інцест, fix-it, дарк
Опис: Все, що трапляється в Маєтку Мелфоїв, там і помирає назавжди.
P.S. Невелика замальовка з майбутньої роботи.

***

Життя ніколи нікому не усміхається. Чи маєш ти статки, чи ти бідняк. Чи маєш чисту кров, чи… Чиста кров. Найбільша омана, яка не одне століття вбивалася їм усім в голови. Магія не була ні чорною, ні білою, ні якоюсь там чистою. Магія – це проста енергія, яка має вихід у тих, хто чутливіший та хто вмів слухати.

Драко вмів слухати, надто гарно вмів слухати, за що і поплатився. Не він один, проте коли всі відгороджувалися від цього, відмовлялися, закривалися, Мелфой прийняв. У перший раз, як тільки він почув шепіт, то розгубився, втратив той час, за який міг закрити для себе все божевілля, що з кожним днем ставало сильніше. Можливо, в ньому заграла кров Блеків, можливо, роль відіграло те, що Магія була також живою структурою, яка зовсім не хотіла помирати. Знайшла слабкість… хоча Септімус вже не раз виговорював йому стосовно такого відношення до “благословення”.

Портрет Септімуса Мелфоя прокинувся неочікувано для всіх мешканців Маєтку, але Драко вже звик. За два роки й не до того він звик. Септімус був досить специфічним, якщо взагалі хоч хтось з Мелфоїв не був таким, мав дуже нелегкий характер, а його думки та ідеї виявлялися більш небезпечними, ніж здавалося вперше. Але Драко слухав свого пращура, адже й він у свій час жив з шепотом у голові.

— Я сходжу з розуму? Це кров Блеків так впливає на мене?

— Мій нащадок втратив розумові здібності? Чи тепер геть усе забули про те, що магія – це те, що дає нам життя і направляє?

Виносити Септімуса було неможливо тяжко й у перші пів року Драко грішив тим, що бажав спалити портрет, проте потім саме він став для нього опорою. Насправді Мелфой бажав іншого, бажав того, хто був більш живим та з самого дитинства був якимось ідолом. Це зараз воно переросло в те, про що навіть самому собі було важко говорити, не те, щоб відкритися.

Чи прийняли б? Ні. Точно ні. Драко не розділяв оптимізм світу, тому прекрасно усвідомлював, що зробить батько, коли дізнається про ненормальні почуття сина. Навіть не дивлячись на те, скільки Драко зробив для нього. Навіть не дивлячись на те, що тепер він не останній чаклун при Волдеморті. Навіть не дивлячись на те, що тепер Драко носив перстень Лорда власного роду… А, ну так. Надто багато трапилося за останні два роки. Чи точно два пройшло?

— Ти доведеш себе власними роздираннями душі. Тобі це потрібно? Зараз? Тоді, коли ти вже стільки зробив?

— Хіба портрет може пам’ятати, що таке роздирання та хвилювання? — голос Драко вже давно став холодним та беземоційним, але зараз у ньому було більше втоми.

— Палку не перегинай, хлопчисько. Не забувай, що все, що ти робиш, це для роду. Відступишся і Мелфої так і лишаться портретами, не більше.

— Ні, Септімусе, — Драко глибоко вдихнув, прокручуючи на пальці перстень, — я роблю це тільки для нього .

— Дурень.

Інколи Драко вмів виводити самого Септімуса Мелфоя тим, що не зголошувався з ним, не вівся на його маніпуляції. І як же прекрасно, що портрети не можуть чаклувати. Драко стиснув у пальцях келих із вином та підвівся з крісла, щоб підійти ближче до вікна. Він зайняв коридор на другому поверсі в східному крилі Маєтка, де його точно ніхто не знайде. Не бажав нікого бачити. Не бажав бачити Луціуса, бо це тільки роздирало його серце сильніше.

Сутінки. Зима. Землю вкривали пластівці снігу, що повільно падали з неба. Коли рід признав його своїм новим Лордом, то теж були сутінки. Але землю застеляв густий молочний туман. При живому батьку, який оступився та був закритим в Азкабані. При живому батьку, який все ще тоді ніс на собі відповідальність за рід. При живому батьку магія порахувала, що саме він гідний того, аби отримати таку владу. І як потім Драко дізнався, то не він один став “особливим”: Пенсі, Маркус, Блез.

Магія згасала. Згасала через те, що чистокровні змішували свою кров з іншими чистокровними, які були їхніми родичами. Маґлородці все більше і більше тримали своїх дітей подалі від магічного світу, де було надто небезпечно. Так вчиняли й деякі напівкровки. Ще й війни, через які гинула багато чаклунів. Сильних чаклунів. І зараз все знов прямувало до нової війни через Волдеморта. Виродження – ось, що їх усіх чекало.

Магія була такою самою живою істотою, як саме життя, доля, смерть, люди. Не було ніякої різниці, хто ти, адже однаково бажаєш існувати, бажаєш зробити вдих нового дня, та й взагалі побачити той новий день. Драко також якось хотілося бути впевненим у завтрашньому дні, але… але він все робив не для себе.

Це було його божевіллям. Ненормально. За ті почуття, що зростали та зміцнювалися в ньому кожного дня, Драко потрібно було виділити цілу палату в Мунґо. Це було справжнім полум’ям, яке зміями повзло по землі й підганялося шквалами вітру, не даючи заливному дощу затушити його. І Мелфой зовсім не розумів: це те, як він відчував магію, яка боролася за своє право існування, чи це його почуття до батька, що отруювали його. А може Драко вже просто зійшов з розуму через черговий круціатус Волдеморта.

Звичайно, Драко не був ґрифіндорцем, який робив все через свою імпульсивність. Ні. Триматися, правдиво триматися сторони Волдеморта – добровільно підписати собі смертний вирок. Темний Лорд як би не бажав, не виграє війну, не з тим, що поставить крапку в існуванні всієї магії… Драко посягнув на надто великий шматок, яким вже починав давитися, але він доведе свою справу до кінця, щоб його рід не зник і щоб батько більше не потрапив під немилість долі.

Коли його божевілля взагалі почалося? В дитинстві Драко завжди тягнувся до батька, який був для нього ідеалом. Ідолом. Раніше йому хотілося, щоб з ним не були холодним та відстороненим, не хотілося, щоб завалювали подарунками, а просто послухали, що трапилося у нього за день, просто посиділи поруч та поспостерігали за тим, що він робив. Луціус Абраксас Мелфой – недосяжний ідол, божество, яке чомусь стало його батьком.

Дитяче бажання бути ближче у чотирнадцять років переросло в зовсім іншу жагу “бути поруч”. Воно зростало, воно живилося його кров’ю, магією, життям, викривлялося… перетворювалося на химеру, що контролювало його дихання, серцебиття, відкриття очей кожного ранку. Луціус Абраксас Мелфой – недосяжний бог, який більше не був його батьком і який потребував підношень, щоб не полишити його.

Септімус мав рацію, називаючи Драко дурнем: скільки він зробив подарунків Луціусу, прикривавшись недолугими відмовками, скільки разів ловив на собі погляди батька, у яких було майже повноцінне усвідомлення всього, скільки разів кінчав з його ім’ям на губах. Драко було гидко від самого себе.

Мелфой підніс келих до губ та зробив невеликий ковток вина. Червоне. Солодке. Луціус любив вогневіскі та біле сухе вино. Сутінки стали густішими, дозволивши першій темряві ночі торкнутися стелі коридору та повільно поплисти донизу. Драко схилив голову до плеча, щоб роздивитися своє відображення. Він не бачив себе, він бачив Луціуса. Септімус все знав, проте мовчав: хоч мертвий, хоч тільки портрет, проте прекрасно розумів, що це нашкодить репутації роду, якщо взагалі не обірве його.

— Тобі потрібно забрати паличку в Луціуса, — голос Септімуса перервав думки.

— Ні, — твердо промовив Драко, знов зробивши ковток вина.

— Не мені нагадувати тобі про те, що тільки Лорд має право користуватися нею, — зверхньо, холодно й так, наче перед ним було нерозумне дитя.

— Я не буду викликати батька на дуель, — більш жорстоко, що відлунням відбилося від стін коридору. — Тим паче у мене вже є паличка…

— Яку тобі вручив той ваш так званий Темний Лорд, — Септімус перебив Драко. — Без сумніву, вона гарна, вона сильна. По-темному сильна. І вона з того, що так дуже нагадує кістку. Але я сумніваюся, що в ній є магія, зрозуміла нам магія.

— У всьому живому й неживому владарює магія. Чи не тобі це як нікому краще знати, Септімусе? — Мелфой повернув пращуру зверхність та уїдливість та обернувся, як гостра посмішка моментально зникла з його тонких губ, сховавшись за маскою криги. — Батьку.

Луціус стояв не так вже й далеко від нього, дозволивши променям сонця, які востаннє сьогодні за день цілували землю, пробившись через густі снігові хмари, торкнутися свого обличчя. Нікому не дозволено це, лише сонцю, і Драко хотілося віддати геть усе, щоб стати цими променями світла.

Мелфой стиснув губи, повільним рухом, як та змія, поставив келих на підвіконня та кинув швидкий погляд на картину. Порожня. Септімус бачив Луціуса, тому і завів ту розмову. Чергова маніпуляція, але для чого? Драко дозволив собі оглянути батька, який був більш втомлений, ніж завжди. Синці під очима. Не наклав на себе чари. Прийшов відкритим. Для чого? Вони не дуже спілкувалися останнім часом. Але варто було ковзнути погляду нижче, як Драко помітив свій різдвяний подарунок, який вчора передав Луціусу з ельфом-домовиком — перстень з глибоким синім бенітоїтом на тому місці, де раніше він носив той самий перстень Лорда, що саме зараз почав опаляти палець Драко.

Мовчання було… неприємним. Болючим. Бо Драко знав, що може почути. Знову. Негідний. Хлоп’я. Як ти смів забрати рід собі при живому батьку? Чого ж зупинився та не довів справу до кінця? Чому не відрізав від роду? Чого не вбив? Невже як був боягузом, так ним і лишився? Драко це було неприємно слухати, навіть згадувати, але найогидніше було те, яким тоном це промовляв Луціус, наче у нього більше не було сина.

— Мені приємно, що ви прийняли мій подарунок, батьку, — і не перший.

Драко завжди говорив до Луціуса з повагою. Зі страхом, який мав різне підґрунтя, та повагою. Особливо багато поваги з’явилося після того, як він повернувся з Азкабану — почуття спалахнули з новою силою, тому Драко спеціально був надто холодним, стриманий, відстороненим. Мертвим… Так, він був вже давно, як його вперше змусили катувати та вбивати дівчину-маґлу, мертвим і тільки вуглинки почуттів все ще палали. Єдине, що в ньому досі палало.

— Це правда?

Два слова, але сенс зрозумілий. Драко тягне з відповіддю лише для того, щоб прокрутити в голові голос батька. Ще раз. І ще. Ще. Він дійсно хворий, бо відгук на голос одразу знайшовся у грудях, через що серце пришвидшило свій біг.

— Дивлячись, яку правду ви бажаєте почути. Та й чи потрібна та правда, яка може принести лише негативні наслідки для вас?

— Проте ця правда отруює тебе, — Луціус зробив крок назустріч сину. — Ця паличка вже була у тебе, коли я… повернувся до Маєтку. Це надто необдумано і смертельно, Драко.

— Наче йому можна відмовляти, — досить різко і Мелфой стиснув губи. — Не хвилюйтеся, батьку, наслідки аж ніяк не зачеплять вас і не зіпсують ще більше вашу репутацію. Гарного вечора.

Потрібно йти, адже він знов падав в небезпечний вир з отруйними зміями. Не можна. Не тут. Сховатися за масками. Коли буде наодинці — лише тоді можна буде розслабитися. Глибоко вдихнувши, наче перед стрибком у воду, Драко все ж таки змусив себе зрушити з місця, як його схопили за лікоть, варто було порівнятися з Луціусом. Боком, коли до нього розвернулися обличчям. Дивитися в одну точку перед собою, не кліпати та не… дихати. Кардамон, іланг-іланг, кедр, троянда . Спина знайомо напружилася, як і все тіло, плечі розправилися майже до болю, наче на нього хотіли напасти.

— Драко.

Щось було у цьому тоні. Щось було таке, що переповнювалося співчуттям, жалем та тим, що змусило повернути голову. Вони були однакового зросту, Драко міг дивитися прямо в очі батька і надто пізно зрозумів, що він пропав. Надто близько. Дихання перехопило від власних наглості та безрозсудства.

Це все через те, що вони стояли надто близько один до одного, через те, що Драко відчував тепло Луціуса, через те, що останній промінь мазнув по губах, до яких хотілося торкнутися власними та наділити їх фарбою. І все, що може Мелфой, – це підняти руку, майже торкнутися долонею щоки батька, як його лікоть з силою стиснули, не давши цього зробити.

Недосяжний. Прекрасний. Заслуговуєш лише на краще. Заслуговуєш на нормального сина, а не на того, хто бажає отримати не тільки твоє тіло, але і серце.

— Так подобається читати мої думки?

Драко не вдягав на цей вечір артефакт, який завжди допомагав захищати думки. Бути поруч з Волдемортом — завжди небезпека. А зараз… Що ж, батько добився того, щоб Северус натягав його на настільки глибокій та непомітній магії проникнення у думки. Що ж, батько добився того, щоб дізнатися істину. Що ж, тепер все стало гірше, бо навряд чи Луціус зможе зберегти свої думки перед Волдемортом, але поки трохи заспокоювало через те, що його не хотіли бачити. Взагалі.

— Це правда? – голос Луціуса став охриплим та невпевненим.

— Ви повторюєтеся, батьку.

На вигляд він був спокійним, але всередині Драко згорав. Згорав настільки, що, здається, вилиці це відобразили надто сильно. Мелфой знав, коли ставав на цей шлях служіння Волдеморту, що це шлях в один кінець. Для нього. Чи був тоді сенс вже приховувати те, відголос чого побачили у його думках? За нього неочікувано різко почав говорити випитий келих вина.

— Ти хочеш почути правду, яку вже й так давно зрозумів?

Погляд Луціуса став гострішим, але Драко це не зупинило. Вже й так впав надто низько. Зробивши крок ближче, він більше не вичікував та притиснувся губами до куточка чужих губ, відчувши, як від цього напружилися. Але не відсторонилися. Невже?..

В животі приємно залоскотало, стиснулося, жага почала перехоплювати контроль на здоровим глуздом. Луціус більше не стискав настільки сильно його руку, що дозволило притиснути долоню до щоки. Ближче. Йому потрібно більше. І Драко не відмовив собі — поцілунок повноцінний, палкий, але тільки з його сторони. Луціус не відповідав. Відчуття, наче закляк, проте Мелфою було вже начхати. Він намагався запам’ятати тепло батька, намагався запам’ятати те, наскільки був близько і що міг торкатися.

Всього лиш дві секунди, які розтягнулися на все життя, і Луціус відвернув голову, через що губи Драко зупинилися на його щоці. Його могли вбити прямо зараз і він дозволив би батьку підняти на себе паличку з зеленим світлом на кінці.

— Ти сам забажав правди, Луціусе, – вперше він так назвав батька. – Забажав її знати, – Драко понизив голос, видихаючи ті слова, які опалювали власний язик. – Я кохаю тебе. Давно. Але не хвилюйся: те, що відбувається в стінах нашого Маєтку — тут і помирає. А я вже давно підписав собі смертний вирок.

Драко востаннє притиснувся губами до щоки Луціуса та відсторонився від нього, щоб лишити одного в темному коридорі. Сутінки – це момент, коли сонце вже сіло, але залишило частину своїх променів на землі. Сьогоднішні ж промені були останньою яскравою плямою в житті Драко, забравши з собою і тепло.