То було тепло. Починалась осінь.
Траву суху косили косарі,
А квіти польові були в її волоссі,
Що їх зібрала рано на зорі.
Вона сама була, як зоря ясна,
Всміхалась тепло, наче сонце навесні.
Якщо у цьому світі і було прекрасне,
Його віддали їй, як квіти запашні.
Вона йшла лісом, щоб грибів зібрати,
Шукала їх у листі золотім.
Хіба могла дівчина знати,
Кого зустріне в лісі цім?
Там, між дерев, подалі від стежини,
Щоб не побачив часом хтось,
Стояла жінка, геть без одежини.
Від неї в серці дивне почалось.
Її не відлякали нутрощі у спині,
Ні волосся ялинково-зелене.
Вона дивилась, мов на ікону у святині,
А серце билось, як шалене.
Та раптом жінка обернулась,
Здійнявся вітер, припіднявши листя,
А, як дівчина схаменулась,
Між деревами вже було чисто.
Дідусь розказував про цих істот.
Казав до них не наближатись,
І що вони не принесуть нічого, крім скорбот,
Що їм від люду треба вік ховатись.
Дівчина вірила. Тепер засумнівалась.
Та жінка – чудо із чудес.
Якби ж вони хоч словом обмінялись!
Вона б тоді піднеслась до небес.
Вони зустрілись ще не раз,
Та ніколи не говорили.
Та жінка не робила на показ,
Та її появи додавали сили.
Вона з’являлась в полі між колосся,
На леваді серед корів.
Дівчина бачила гілочки у її волоссі
Й похмурий погляд з-під тоненьких брів.
Хвора корова встала.
Злочинця знайшли мертвим.
І тільки дівчина знала,
Чия це допомога й жертва.
Одного дня вона пізнала розпач –
До неї прийшли свати.
Вона хотіла би тікати врозтіч,
Аби не втрачати закоханої самоти.
Вона нікого не хотіла й знати,
Але у неї є вимогливі батьки.
Якби ж могла вона їм показати,
За ким вночі згризала кулаки!
Минали дні, в плачу і муках,
А більш за все хотілось утекти,
Щоби із мавкою не знать розлуки
І щоб себе на щастя приректи.
У переддень весілля вона не спала.
Ту жінку у лісах знайшла,
Всю волю у одне зібрала,
Й коханню душу віддала.