Сходить сонце з сяйвом
Рожевим поміж хмар,
Ніхто не буде зайвий,
Як уночі ліхтар.
Там, на руїнах замку,
В рожевих небесах,
Тонула жінка в обладунку
В рум’янці і очах.
Вона її кохала,
Як живих страшить смерть,
І разом буть бажала
Життя не одну чверть.
Вони вдвох воювали
За правду і народ,
За честь свою стояли
Й цурались нагород.
Та якось сон останній
Побачила вона,
Як на площі на світанні
Горить її душа.
Вона бігла, як летіла,
Зустрівши чужу смерть.
Любов її згоріла
Й пішло все шкереберть.
Людська така подяка
За тишу, спокій й мир,
А ненависть усяка
Тягне в злості вир.
Вона кинула роботу
І взяла в руки меч.
За кохання і турботу
Злетять голови з плеч.
Після помсти на світанні
Вона прийшла сюди.
В незримому прощанні
Цвітуть внизу сади.
Їх пелюстки літають,
Немов хочуть на герць.
Одна із них – примара,
А інша тепер – мрець.