Можливо, завтра я помру.
І так живу на спогадах Вольтрону.
Я не витримую життєву гру
І смерті ілюзійну заборону.
Колись шукала в шафі лезо,
Та не знайшла. На краще це?
Навіщо жити під давлінням пресу?
Слізьми вмивати стомлене лице?
Боротись! Сил на це уже немає.
Усі шукають «синього кита».
«Вони ж існують! Хто про це не знає!»
Кричать, не ловлять причин за хвоста.
Вже застаріло? Що ж… Звичайно.
Я пам’ятаю ті дурні часи.
Та застаріле знову стане актуальним
І ми скитатимемось, як бродячі пси,
Ганятимемо від людини до людини,
В надії, щоби хтось-бо став своїм,
Шукатимемо у лайні перлини,
Чогось нового серед дроблених руїн.
«Світ йде вперед!» – мені говорять,
Та це брехня, це знаю я.
Що і творили, все те саме коять.
Геть не змінилась ця бридка Земля.