Вона у світлі місяця стояла,
Від її рук помер черговий ґвалтівник.
Вона лиш одну ціль у житті мала –
Щоб кожен такий злодій зник.
У неї були принципи і кігті
І зуби, що гостріші за ножі,
Очі горіли, наче віхті,
Вона ходила завжди по межі.
Він був з сім’ї аристократів,
Але нікчемою себе вважав,
Хоч душу мав ціною в тисячі каратів,
Про це частенько забував.
Всі діти його матері та батька
Були удалі, а не те, що він,
Усі носили на грудях розп’яття,
А він своє закинув у камін.
Вони зустрілись після вбивства-помсти.
Вона сміялась, наче маніяк.
Його родина виголошувала тости,
А він туди іти не міг ніяк.
Вона його так просто розуміла,
Сказала, він на щастя має шанс,
І одним жестом підбадьорити уміла,
Щоб у душі відбувся ренесанс.
Та він дізнався, що та дівчина – упирка,
Батьки казали, вона не має права на життя,
Що у таких в душі від злоби дірка,
Для них немає перед Богом каяття.
Він колись вірив.
Ця віра розбивалась на друзки.
Його прозріння било усі міри
А на душі з’являлися нові пустки.
Вона прийшла скривавлена на зустріч,
Сказала, їй тепер тікати час.
Її знайшов його родинний устрій
І хоче, щоб в її очах вогонь погас.
Він не вагався. Тільки їй повірив.
Він розумів – для вибору пора
Своє життя у руки їй довірив
Хай пропаде пропаща та діра!
Вони покинули нещастя протяг,
Вирішили покласти всьому край.
Вони стрибнули в потяг
Й погнали геть за небокрай.