Буває важко зрозуміти колір
Тисячі ненависних очей.
Буває, що занадто тисне комір
В меланхолії зоряних ночей.
Ідуть пустими вулицями люди,
А ми самі, як і були.
Хоча й особи ходять всюди,
Ми геть одні у просторах імли.
Ми боремось, самі не знаєм нащо,
І яка ціль не знаєм ми.
Усі наші ідеї є пропащі,
Бо ми в полоні власної зими.
Ми є покинуті, забуті діти,
Які згубили десь давно себе,
І ми не знаємо, куди себе подіти,
Чекаємо, поки хтось погань розгребе,
Бо сил на власні дії вже немає.
І хто нам перемогу принесе?
Ніхто. Ми лиш рятуємося гірким чаєм,
Поки горить навколо нас усе.
«Все добре», – скажемо вчергове,
Бо правда ріже серце, й сором свій
Ми заховаєм під «хе-хе» нервове,
Під пух на диво густих вій.
І навіть коли сонце світить заяскраво,
Нам світ весь тьмяний, як і був,
Бо в нас на серці нескінченні хмари,
Про них ніхто ще досі не забув.
Думки із голови не виженеш ніколи,
Із пісні слів не забереш,
Навколо серця не зруйнуєш частоколи
І слів ніяких геть не підбереш,
Бо тих емоцій ти словами не опишеш,
Як не старайся, все намарно це.
І, навіть коли сто віршів напишеш,
Залишиться несказане слівце.
Що не кажи, а слів буде замало,
Крім них іще потрібні відчуття
Того, що нас колись давно зламало
Й відправило в країну небуття.