Повернутись до головної сторінки фанфіку: гербарій невідвіданих місць

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

            Він провів рукою по її довгому-довгому волоссю. Вона цілий день провела в ліжку, лежачи з грілкою на животі, іноді вставала, та тихо й зовсім непомітно. Ближче до вечора обличчя стало вже не таким блідим. Вона мазала губив гігієнічною помадою: вони потріскались через її звичку облизувати їх на морозі. Він провів рукою по її довгому-довгому волоссю й сів поруч.

            Ледь помітно торкнувся її руки, вона підвела очі, даючи згоду. Він розповідав їй казки. І начебто лише ці дотики допомагали йому складати нові.

            «Дуже давно в одному місті жив лицар, який не боявся вогню. Він часто заходив, наприклад, в таверни, і закладався з відвідувачами-пияками: хто довше протримає руку над палаючою свічкою? Робили ставки, тримали руки і лицар, який не боявся вогню без зусиль перемагав; він був людино благородною, тому грошей не брав і повертав супернику все до копійчини. Просив хіба пригостити його вином. Просив геть не завжди, та згоджувались завжди. Лицар, який не боявся вогню, майже не мандрував; замість цього мандрувала його слава: то з одного міста, то з іншого, і кожного разу – з більш далекого, приходили листи, запрошення від місцевих чиновників: «приїздіть, мілорде, в нас є проблема: злий дракон вогнем палить наші поля та худобу… Ваша допомога буде дуже доречна. Плата, зрозуміло, буде:…», але лицар відмовлявся».

            І звуків немає в квартирі, тільки булькає, буває, в трубах вода. Вона лежить, притримує грілку, то сильніш притисне, то відпустить; виглядає – наче не тут, але це ніяк не применшує її присутність. Їй завжди краще від казок. Він продовжував розповідати.

            «Дуже давно в одному місті жив лицар, який не боявся вогню. Він був не жонатий, не ходив по борделям. Його питали, не те, щоб часто, та все ж: чи доводилось йому хоч раз в житті дракона вбити? Лицар хитав головою. Інтерес до нього пропадав. Лицар, який не боїться вогню, але так жодного разу дракона й не вбив. Тому лицар довго ніде не затримувався: все тягнуло повернутися додому. Коли починалась сутінки в його рідному місті (а зимою, наприклад, це траплялось досить рано), лицар вдягав свої обладунки, брав товсту сумку на плече і кудись йшов. Тримав шлях за місто, по вузькій стежині спускався до річки; високі скелі оточували його. Сніг, сутінки, холодно. Начебто завжди – навіть весною, навіть влітку. І тут, торкаючись мордою води, на березі лежав мертвий дракон. Ну, не дракон, так, скоріш скелет. Те, що колись було драконом».

            Він заїкався, збивався, та дивлячись, як їй стає краще – продовжував. Тримав її за руку. Дотики рук закоханих народжують казки; обійми – повісті, а поцілунки – цілі романи, напевно.

            «Дуже давно в одному місті жив лицар, який не боявся вогню. Він міг би стати славетним вбивцею грізних драконів, але не став. Він не вбив жодного. І багато років поспіль, він, від поглядів ховаючись, ходить вниз, до річки. Там з товстої сумки дістає шматок полотна й фарби, сідає та незграбно, невміло, невпевнено, картину пише: високі, сірі скелі, каламутна вода, майже чорна, і скелет дракона, на який падає проміння сонця, що сідає. З таким сюжетом він намалював картини дві, а може – три. Звідки взявся там скелет дракона? Важко сказати. Скоріш всього, він помер від старості. І так лежав, поки його випадково, під час прогулянки вздовж річки однією зимою не знайшов лицар, який не боявся вогню. Він був причарований: лежить величне, мертве чудовисько, і падає останніх, аж червоних, промінів світло. Він мріяв бути відомим та славетним вбивцею драконів, та, як побачив той пейзаж, він для себе сказав:

            – Жоден з драконів більше, певно, не буде такий прекрасний в своїй смерті.»

            Вона чекала на кінець історії. Та за руку його взяла двома руками. В той момент двом здавалось, що навіть тиша у квартирі вимагає продовження.

            «Дуже давно в одному місті жив лицар, який не боявся вогню. Його не полишало те, що він побачив. І він собі пообіцяв, пообіцяв, що на картині обов’язково зобов’язаний відобразити цю величну смерть дракона. З тих пір малює. З тих пір він одержимий, він одержимий одним пейзажем, образом, який все прагне показати й передати. Він так і не вбив жодного дракона; можливо, це навіть добавляє йому честі, хто як для себе вирішить. Інший би на його місці згорів, згорів за рік, а може бути взагалі за місяць, за тиждень, та лицар не боявся вогню. Його не взяв він. Говорять, що якщо в цьому місті до річки спуститись – то можна в сутінках, в палаючім промінні, побачити їх: лицаря, який не боїться вогню і скелет дракона, який він намагається перенести на своє полотно».

            Ця казка стала її улюбленою. Він пізніше записав її: на жовтуватім листочку в клітинку, синьою товстою ручкою, від руки, не пропускаючи рядків.

            Вимикач клацає, прикриваються двері, вона повертається назад в ліжко. Лягає, поправляє подушку, грілку на місце повертає. І дістає зі столику ті папірці, дістає листочки, на яких він їй писав. Так, вони стільки часу не разом. Але коли їй зле, коли вона хворіє – вона все ще читає

            свою улюблену казку.

    Ставлення автора до критики: Позитивне