Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Душа – немов порожній парк з замовкшими фонтанами, спокійною рікою, з якоюсь приголомшливою, пронизливою тишею.
Жаби тут не квакають – мовчать, навіть коли погода натякає, що буде сильна злива; тут пташки не співають, і навіть чайки з утками бесіди не ведуть.
Алеї все торопляться, алеї поспішають вказувати шлях, який і самі, в сутності, забули як сто років.
Алеї все біжать, алеї м’яко стеляться, ведуть тим шляхом, який вони по-справжньому ніколи і не знали.
Алеї рухаються, все рухаються й рухаються, та залишаються такими нерухомими. Ніхто по ним не ходить.
Порожній парк: арка біля входу, колони височіють, і їхню висоту всі, хто заходять, не в змозі не помітити.
Сходинок, правда, підошви не торкались вже дуже давно, і не торкались руки вигнутих перил.
Високі колони біля входу у порожній парк, та порівняти їх з деревами, які ростуть тут сотні літ – то стане зрозуміло, які вони низькі.
Здається, навіть вітер забув сюди дорогу, напевно, він річку пересік, по мосту по старому крокуючи беззвучно. І міст за ним розтанув, себто просто зник.
Таке постійно тут: то з’явиться, то зникне над річкою цей міст, І добре було б нарешті повісити якесь попередження чи може знак,
та виявилось оказалось пізно – зник міст. І все не повертається.
А навіть як би так – то хто б користувався ним? В парку тільки кам’яні статуї сидять то там, то тут.
Хто ближче до лавочек, хто ближче до бордюру, хто десь там біля річки.
Душа – немов порожній парк, де тільки образи з минулого, застиглі, наче кам’яні статуї сидять то там, то тут.
Душа – немов порожній парк, я знаю – там нема нікого, але порою здається, мариться мені, що ти в моєму парку гуляєш до сих пір.