Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Йшов листоноша доріжкою, лежав його шлях крізь сад.
Хрустів під чоботами сухий пісок, над головою небо було наче з каменю, й нагадувало скоріш склепіння якоїсь печери.
Птахи в саду не співали: вони сиділи на гілках, літали невеликими зграйками, але все це було в абсолютному, якомусь, так би мовити, скорботному мовчанні.
На них дивишся – і в їхніх очах порожнеча, вони дурні й позбавленні життя, їм просто немає про що співати, немає чого казати.
Птахи в саду не співали, та краще б все ж це робили хоч якось і хоч про щось: листоноша готовий був стати на коліна, готовий був молити,
та це не має ані крихти сенсу.
Молитви тиші не руйнують і не зруйнують ніколи.
Йшов листоноша доріжкою, в сумці – один конверт.
Лежав його шлях крізь сад: в повітрі відчутно стояв запах моху, хоч його і не було видно взагалі ніде в цьому місці.
Дерева тут не росли, так, вони були, насаджені то там, то там, але настільки понівечені, покалічені, деформовані, що і на дерева-то не схожі.
Це був сад, де в деревах дерева впізнати було неможливо, і листоноша дивився на них зі страхом в очах.
Дерева тут не росли, бо їх душив паразит, який схожий на квітучу ліану, горіли квіти вогнем, листоноші здавалось, що вони навіть світились.
З-під цих стебел, з-під цих смертоносно гарних квіток, дерева простягали сухі гілки, схожі на скрючені пальці.
Йшов листоноша доріжкою, тримався осторонь всього, що бачив.
Лежав його шлях крізь сад, був листоноша ще таким молодим, що ще навіть не встиг відростити густих вус.
В цьому саду є садівниця, і вона листоноші неймовірно подобається, аж страшно йому від того, наскільки.
Він червоніє, як бачить її на вулиці, а це трапляється ну просто постійно: місто маленьке, легко зустрітися.
Він вітається, а далі немов забуває всі мови включно із рідною: ані слова сказати не може. Молодий листоноша ще такий сором’язливий.
В цьому саду є садівниця: мовчазна й невисока дівчина.
Руки у неї в мозолях й подряпинах – то від роботи в саду, і здавалась вона листоноші щось такою близькою, знайомою, рідною – так дивовижно!
Йшов листоноша доріжкою, і щось оточення та пейзажі навколо йому нагадували, та зрозуміти ніяк не виходило.
Лежав його шлях крізь сад – він дивився й дивився, повторював і повторював, та згадати не міг, чим же він так знайомий.
«Що це за сад?» – запитав він, як побачив нарешті свою садівницю.
Мовчазна й невисока дівчина, що саджала квіти: смертоносно красиві, не бачив таких листоноша до цього ніколи, ніколи.
Садівниця візиту начебто була геть не здивована, посміхалась листоноші, як другу, якого чекала у гості.
«Що це за сад?» – перепитала вона, наче була надзвичайно вродливою й живою луною. Перепитала – й замовкла:
наче чекала, що молодий листоноша все зрозуміє без неї, наче чекала, що він має раптом – нарешті – впізнати цей сад.
Листоноша не розумів. В сумці лежав лиш один конверт.
«Це сад кошмарних сновидінь,» – сказала садівниця. «І я їх вирощую, спеціально для тебе, молодий листоноша».
Танув голос її з кожним словом, і ставала вона все далі, все далі – неможливо далеко.
Молодий листоноша прокинувся: він заснув за столом, перед ним лежав один лист та для нього конверт,
в пальцях, слабких після сну, він тримав перо.
Лист починався словами: «Люба моя садівниця…». Взяв листоноша його зі столу, бо треба доставити: він не може інакше.